|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 13:05 | 03.29.2024

Ворота довелося тримати відчиненими Ворота довелося тримати відчиненими

Місяць окупації Чернігівської психоневрологічної лікарні

Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня понад місяць перебувала в окупації.З кінця лютого до початку квітня лікарня та село Халявин, поруч з яким розташований диспансер, лишалися відрізаними від Чернігова.

Російські війська контролювали територію навколо медичного закладу, зокрема дорогу до нього. Понад триста пацієнтів разом із працівниками закладу були вимушені переїхати в підвали, щоб вижити під час обстрілів. А медична директорка Світлана Александрова ходила на ворожі блокпости, аби просити не обстрілювати гуманітарні вантажі, які доставляли їм із Чернігова замінованою дорогою.

 

svoleksaЧернігівська обласна психоневрологічна лікарня розташована всього за кілька кілометрів від Чернігова. Тут лікуються люди з різними психічними розладами, залежностями, а також ті, які скоїли злочин і за рішенням суду примусово потрапили на лікування. У лютому-березні всі пацієнти лікарні і персонал опинилися в окупації, і через постійні обстріли були змушені жити в підвалі.

«Як медичний директор я складаю графіки чергування. І на 24 лютого поставила собі чергування. Так уже судилося, – згадує медичний директор Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні Світлана Александрова. – Я проживаю поруч, і, по суті, зранку мала йти на добове чергування. О 5.30 зателефонував лікар, який чергував напередодні, і сказав, що почалася війна. Я схопилася і за декілька хвилин була на роботі».

З самого ранку Світлана Миколаївна і її колеги почали виписку пацієнтів та планування своєї роботи в умовах військового стану.

«Перша задача була – максимальна виписка пацієнтів, які могли бути дома. Весь медперсонал сів на телефони і обдзвонив родичів, хто може забрати, доїхати. І тоді виписали багато пацієнтів. На ранок 24 лютого було 450, а на вечір – 306, – говорить лікарка. – Лишилися ті, кого ми не могли відпустити, у кого немає родичів або ті, хто вже не міг доїхати додому, бо багато населених пунктів були окуповані».

На території лікарні є невеликий магазин, аптека та банкомат. Тому працівники медзакладу вирішили зняти всю готівку, скільки в кого було на картці, і закупити продукти та ліки. Гроші знімали як медики, так і пацієнти, бо ніхто не знав, що буде далі.

«Зробили певні запаси в основному з води, консервів та ліків, – говорить пані Світлана. – Адже наші ліки для хворих були у наявності, а знеболювальні, від гіпертонії, головного болю ми купили. Можна сказати, обнуляли свої рахунки у банкоматі, бо розуміли, що зараз гроші не знадобляться, а ліки і їжа точно не будуть зайвими.

Ми постійно були на зв’язку з генеральним директором Володимиром Івановичем Ященком. Він ще зранку 24 лютого приїхав сюди, і ми порадилися, як працюватимемо. Було прийнято рішення відпустити наших працівників, без яких могли на той час обійтися. Адже садочки не працювали, а багато в кого діти вдома були самі. На перший день залишилися ті, хто заступив на цілодобове чергування. Це приблизно до 75 чоловік персоналу».

Це цілодобове чергування, яке почалося для медперсоналу 24 лютого, затягнулося в кожного по-різному: хтось побув там п’ять днів, а хтось – три місяці, як Світлана Миколаївна.

 

Всі працювали як єдиний механізм

 

«Ми ж, як і кожен пересічний громадянин, не мали ніяких настанов, спеціальних навичок, як працювати під час війни, – говорить лікар. – Проте все було дуже організовано. Всі працівники об’єдналися в одну команду і просто виконували свою роботу. Проблеми ми вирішували у міру їх надходження. На перший день у нас ще було світло, газ, вода, та досить швидко всі ці блага почали зникати. Першим пропало опалення, адже поруч були вибухи, то його відключили. Утеплялися всім, чим могли: зносили всі ковдри, які були в лікарні, всі речі. Перша доба була найтяжча, бо першу ніч ми спускали пацієнтів по тривозі декілька разів, і, як тільки вона закінчувалася, знову підіймалися нагору. Ми ще сподівалися, що ось-ось все закінчиться, усі ляжуть, виспляться і все буде добре. Та вже вранці наступного дня вирішили капітально облаштувати підвальні приміщення. Робили дерев’яні щити-піддони, на які набивали по декілька матраців, щоб зручніше було на них лежати. Занесли в підвал усі необхідні продукти, воду, сірники, ліхтарики, – і вирішили не бігати, а ночувати у підвалі. Адже в нас не звичайні пацієнти, і підняти їх, вивести в підвал у перші дні була та ще задача. Вони чинили опір, збуджувалися, кричали, говорили, що ми їх катуємо. Та вже в середині березня все було на автоматі: як тільки загула сирена – пацієнти зібрані, вдягнуті, чекають у коридорі, щоб спускатися в підвал. Причому всі, навіть ті, хто має деменцію».

Кожне відділення облаштувало підвальне приміщення у своєму корпусі, відповідно і розміщували пацієнтів. Так було легше і персоналу, і хворим.

pobyt2

Так організували побут у підвалах

pobyt

«Кожен працівник знає своїх пацієнтів, і вони знають персонал. Відповідно, пацієнти прив’язуються до них, і це важливо. Саме тому ми не змішували відділення і не переводили з одного в інше, – говорить лікарка. – Нашим працівникам, звісно, було важко. Коли ти сам з родиною в підвал спускаєшся, то усе зрозуміло. А коли в тебе не один десяток людей, і більшість таких, які самостійно не спроможні себе обслужити, скоординувати свої дії навіть у мирному житті, а тим більше в таких екстремальних умовах? Мабуть, найтяжче було працівникам відділення з посиленим режимом, де перебувають пацієнти, які вчинили тяжкі злочини і перебувають тут на примусовому лікуванні за рішенням суду. Також паліативному відділенню було важко. Якщо інші хворі рухаються, то там лежачі і мало ходячі».

 

БТР ледь не виламав ворота

 

У березні до медзакладу зайшло декілька десятків озброєних російських окупантів. Вони нишпорили територією у пошуках наших військових. Тоді і персонал, і пацієнти дуже перелякалися.

«Заїхали вони вперше на територію нашої лікарні десь 16 березня цілою командою. Більш дрібне командування було в Халявині, а вище – десь ближче до Ріпок стояло, – говорить Світлана Миколаївна. – Заїхали на БТРі прямісінько в ворота. Ледь їх не виламали – добре, що вони були прикриті, а не замкнені. З того часу ми просто перестали закривати ворота.

vorop

Наші охоронці повідомили, що російські військові на території, і я швиденько вискочила до них. Коли зайшли вперше, то обдивлялися всі приміщення – шукали військових, але на той час їх вже тут не було».

З першого спілкування керівниця лікарні зайняла жорстку позицію, чітко говорячи, що вони не мають дислокуватися на території її закладу і що їм нічого робити тут.

«З цими першими можна було говорити, бо вони гралися в миротворців, – говорить жінка. – Зразу почали питати, що потрібно, – мовляв, ми все привеземо, напишіть списки. Я сказала, що нам нічого від них не треба. Лише попросила, щоб не ходили до нас, не розселялися в нас, дозволяли нам ходити по воду на дачі і щоб ми могли пересуватися по території. І  тоді я вперше провела перемовини, щоб вони пропустили машину з хлібом та водою.

Ті, що стояли в Халявині, були більш лояльні. З ними можна було домовитися, а от їхній командир, який дислокувався в районі Ріпок, був дуже жорсткий. Вони самі його боялися – мабуть, було чого. У нього навіть погляд був жорсткий. Коли він до нас заїздив, я бачила, що це дуже агресивна людина. Загалом вони не жили у нас на території, але в будь-який момент могли навідатися.

Був випадок, коли їхній підрозділ проїздив мимо і запеленгував, як наші співробітники дзвонили додому. У нас зв’язок потрібно було шукати, і якщо таке місце знаходили, то звідти дзвонили всі. І кацапи заїхали на територію лікарні на БТРі, позіскакували і з автоматами бігли до наших працівників, які говорили по телефону. Я побачила це і побігла до них, почала кричати: що ви робите, зупиніться! На що вони сказали: «Ваши сотруднікі докладивают наше мєстоположеніє». Я сказала, щоб їх не чіпали, бо вони родинам дзвонять. Звісно, росіяни перевірили телефони, але відпустили. І тоді було страшно, бо не знаєш, чого від них очікувати і як вони себе поведуть з автоматами в руках».

 

Домовлятися з росіянами було потрібно

 

Коли лікарня опинилася в російській окупації, досить швидко постало питання, як доставляти хворим продукти, засоби харчування, воду, теплі речі. Та й працівників потрібно було довозити до роботи. Тоді керівники закладу зважилися на відчайдушний крок: домовитися з росіянами, щоб ті пропустили машину з продуктами з Чернігова до лікарні.

З нашого боку з блокпостом домовлявся генеральний директор Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні та її працівники. З росіянами доводилося говорити Світлані Миколаївні. Вона вдягала білий халат і сама йшла на найближчий російський блокпост просити, щоб пустили машину. Звісно, їй було страшно, але жінка жодного разу не показала цього російським солдатам.

«Домовлятися ходила на російський блокпост двічі на тиждень. Обстріли були, дорога була замінована, тому їхати було небезпечно. Але на той час ці машини з допомогою були для наших пацієнтів життєвою необхідністю, – говорить Світлана Миколаївна. – Я завжди ходила у білому халаті. Вони взагалі попередили, щоб без білих пов’язок не пересувалися по території закладу. На блокпост я пішла повільно, помаленьку. Руки не були підняті догори, але розставлені так, щоб видно було, що вони порожні. На повороті біля «ведмедиків» до мене вибігло п’ятеро озброєних росіян з криками: «Нє подходітє, что вам нужно?». Я сказала, що домовлялася з їхнім командиром, що до нас буде їхати машина з продуктами і з працівниками завтра о 10.00, то щоб вони її не обстріляли».

Перший гуманітарний вантаж разом із медперсоналом з Чернігова їхав декілька годин замість звичних півгодини. Коли Світлана Миколаївна пішла на російський блокпост, виявилось, що росіяни змусили водія розвантажувати машину прямо на дорозі.

«Вранці мені повідомили, що машина проїхала наш блокпост. Проходить година, друга – а її нема. Я почала нервувати і вирішила знов іти на російський блокпост, бо в тій машині були наші люди. Автівка стояла на блокпосту. Вони змусили п’ятьох жінок-працівниць, які їхали на зміну, і водія розвантажити повністю всю машину, – говорить пані Світлана. – Передивлялися все. Це мене дуже сильно розізлило. І коли приїхав той командир, я йому кажу: «Ви або не пропускаєте, і ми тут вмираємо з голоду, і нехай про це знає увесь світ. Або ви пропускаєте і не знущаєтесь над тими людьми, які мають той вантаж тягати». Воно ж все заклеєно, його не складеш. Воно не поміщається просто потім. Плюс до всього – вага немаленька, а працюють у нас в основному жінки. І після цього ми домовилися з ними, що перевірятимуть вже на території лікарні. І наступні рази машина приїздила до харчоблоку, і вони перевіряли. Там були і особисті передачі від родин пацієнтам і працівникам. Вони всі ці передачі відкривали і забирали, що хотіли, в основному цигарки – де побачать, то забирають відразу. Потім ми вже почали ховати такі речі. Пальне також відбирали. Ми тоді придумали так: заливаємо повний бак, потім та машина лишається, а напівпорожню таку ж саму ми відправляємо в Чернігів. Тоді ми зливали і ховали його. Нам потрібно було для генератора пальне. Ще вони шукали спиртні напої, але в нас такого не було».

 

Водії-герої

 

Знайти когось, хто хотів би їхати, було нелегко, але все ж таки відчайдухи знаходилися. Одним з них був місцевий сторож, який возив воду.

«Дуже важко було знайти водія. Перші декілька разів ми відправляли машину як від Червоного Хреста, а потім він отримав вказівку з центру, що вони до нас не їздять, бо ми перебували в окупації, – говорить лікарка.– З водіями це взагалі окрема тема. Тут потрібно сказати, що під час цієї окупації і військових дій на Чернігівщині кожен по своєму проявляв героїзм. І водії, які їздили до нас, – справді герої. Ми б без них точно не справилися. По-перше, це перевантаження самої машини. По-друге, дорога замінована. По-третє, обстріли в будь-який час. Був такий момент, коли під час однієї з поїздок росіяни зупиняють нашого водія, відводять убік і говорять: «Ми проб’ємо, де ти живеш, знайдемо твою родину, і якщо ти хочеш, щоб з ними нічого не сталося, то наступного разу привезеш нам дані про свої блокпости». Хто знає, блефували вони чи ні, але залякати вони точно вміють. Водій був дуже наляканий, і ми відтоді почали їх міняти. Кожен рейс їхав хтось новий. Це були свого роду волонтери, водії з категорії наших колишніх пацієнтів, наших працівників. Були дні, що ми міняли машини: до блокпосту їхала одна, назад – друга. По-різному викручувались».

bushtruk

Був серед водіїв і місцевий працівник Олександр Буштрук. Чоловік працює у медзакладі охоронцем чотири роки. 6 березня, після однієї з поїздок, чоловік потрапив у російський полон.

«Був водій Олександр з Халявина, наш охоронець. Він попервах возив у лікарню воду з села на своїй машині. Загружав пляшками з водою всю машину і привозив, а одного дня він пропав, – згадує лікарка. – На роботі не з’явився, на дзвінки не відповідав. Хоча він мав привезти воду. Ми з лікарем вирішили йти його шукати. Виходимо за прохідну – а там недалеко стоїть машина Олександра. Багажник був відкритий, запаска та інструменти розкидані, капот відкритий, акумулятор знятий, а пляшки з водою валялися довкола. Ми з лікарем поставили акумулятор, я сіла за кермо і загнала машину в лікарню. А на третю добу Олександр знайшовся – як виявилося, його взяли в полон».

У полоні Олександра тримали добу, увесь час зі зв’язаними за спиною руками та з шапкою на очах. Йому не давали ні пити, ні їсти, шукали націоналістичні татуювання. Відпустили, бо вирішили, що чоловік для них загрози не становить.

«Щойно воду відвантажили, почався бій на трасі. Вирішили, що перечекаємо його і поїдемо назад у село. Бій перечекали, виїжджаємо назад – танк на машину. Нас поламали, машину розібрали, шукали радіопередавач. Подумали, що навідник, бо після мене – одразу бій, – розповідав в одному з сюжетів «Суспільного» Олександр Буштрук.

Після звільнення з полону Олександр ще декілька разів сідав за кермо автівки, яка возила в лікарню з Чернігова гуманітарну допомогу і працівників.

 

Працівники продовжували їздити на роботу

 

Хоча лікарня була в окупації, працівники знаходили змогу добиратися на роботу.

«Лікарню врятувало те, що багато людей з ближніх сіл їздили через російські блокпости на роботу, – говорить пані Світлана. – Наші санітарки з харчоблоку якось приїхали під сильні вибухи. Тут все літало, рвалося – а вони на роботу їдуть. Кажу: дівчата, ви чого їхали? А вони кажуть, що годувати хворих комусь треба. В основному працівники були заїздами: хто скільки міг тут пробути залежно від ситуації. Звісно, дехто повиїздив, зокрема й лікарі, і деякі досі не повернулися – ну це хто як бачив ситуацію. А були такі, що їхали, а потім поверталися, бо тут було спокійніше, ніж у місті. Адже коли ти при ділі, коли працюєш, то легше переживати все, що довкола робиться».

bondaryuСтарша медична сестра Юлія Бондар, яка минулого року була ще звичайною медсестрою, працювала в лікарні понад тиждень. Проте коли дізналася, що її діти опинилися в окупації, вирішила будь-що дістатися до них.

«Я в перший день вивезла дітей до бабусі в Мохнатин, а 25 лютого була моя зміна, і я вже з села поїхала на роботу. Коли ми їхали, по трасі ще були наші військові, – говорить пані Юлія. – 27 лютого увесь ліс довкола лікарні і дачі були окуповані росіянами. Вони фактично ховалися за нашою лікарнею, як за щитом. Також росіяни зайшли в Мохнатин, і в мене серце не на місці було, дуже переживала за дітей. Тут теж було важко, і потрібна була моя допомога. Адже в нас специфічні хворі, які по-різному поводились. 5 березня я вирішила їхати до дітей. До Чернігова доїхала машиною, яка привозила гуманітарну допомогу, а потім пішла пішки на Мохнатин. Було страшно, але там були діти, і за них був ще більший страх. Коли йшла, то назустріч виїхав їхній танк і машина з військовими. Вони наставили дуло танка на мене і водили ним перед обличчям декілька хвилин, а ті, що сиділи в кузові машини, сміялися. Я просто стояла і молилася, бо бігти не було сенсу. Мені пощастило: трохи повеселившись, вони поїхали далі, а я пішла до дітей».

 

Тиша лякала найбільше

 

За 40 днів життя в окупації працівники лікарні звикли до постійних вибухів, до гулу сирен, до непроханих гостей, які могли прийти з автоматами в будь-який час. І тому, коли окупаційні війська втекли з Чернігівщини, тиша лякала найбільше.

«Найстрашніше було в перший день квітня, коли російські військові лишали Чернігівщину, – згадує пані Світлана. – Напередодні вони приїхали до лікарні на БТРі, скинули на прохідній пару мішків рису, банки трилітрові зі своїми щами і півлітрові банки ще з чимось. Я підійшла, а вони кажуть: «Ми уходім, а ето вам». Скоро тут будут ваши». Напряму про те, що вони йдуть з Чернігівщини, не сказали, і я не знала, що вони мали на увазі. Та подумала: як наші, то Слава Богу. І це було 30 березня, а зранку 1 квітня мала їхати до нас чергова машина з Чернігова з хлібом. Я виходжу о 9 ранку і йду до російського блокпосту, як завжди попередити про машину. Зазвичай вони відразу вибігали з автоматами з кущів, а тут іду – і немає нікого. Тиша довкола – аж страшно, бо звикли вже за понад місяць до вибухів. Коли ти бачиш небезпеку, то розумієш, що на тебе чекає, а тут – тиша і нікого немає. Я пройшла їхній перший блокпост, дійшла до траси – там теж нікого. Потім набрала нашим працівникам у Рівнопілля, Полуботки і Халявин – усі сказали що немає нікого. Тоді передзвонила Ігорю Івановичу, сказала, що нікого немає, нехай пускає машину».

Світлана Миколаївна згадує, що наші військові прийшли до них 2 квітня, і не стримуючи сліз, каже, що те відчуття неможливо передати.

«Ми були в підвалі, аж раптом хтось заходить і каже: Світлано Миколаївно, там військові. Відразу всі налякалися – ми ж не знали, що то свої, – говорить Світлана Миколаївна. – Виходжу – а то наші прийшли. Це боляче згадувати, але побачити наших військових, наш прапор було дуже приємно.

Близько місяця ми ще жили в підвалі після того, як звільнили Чернігівщину. Підіймалися нагору, але ночували в підвалі, бо тепліше було. Гуляли біля відділення з пацієнтами. У мене була маленька колонка, яку я під’єднувала до телефона і вмикала хворим добірку українських пісень. Вони співали, танцювали. Пам’ятаю, тоді пішов березовий сік, і ми його збирали відрами. Гріли, додавали лимон і м’яту і робили такі чаї хворим».

 

Хоронити пацієнтів доводилося самим

 

За час окупації в лікарні померли понад два десятки пацієнтів. За словами головної лікарки, всі були людьми похилого віку і мали складні хронічні захворювання. Їх доводилося ховати прямо в полі,а вже після вигнання окупантів тіла перепоховали на кладовищі.

«Всього 24 пацієнти померло за час окупації. Перших померлих нам вдалося вивезти, а потім такої змоги не було і довелося зробили своє кладовище, де поховано було 17 людей, – згадує ті дні пані Світлана. – Могили ми копали разом з пацієнтами, які допомагали. Спершу тіла померлих клали в спеціальні мішки, а потім, коли вони скінчилися, замотували в простирадла і маркували. Я малювала схему кладовища, бо ніхто не розумів, що буде далі. Сьогодні ми є, а завтра нас немає. Та люди мають бути упізнані. Ми робили табличку, писали фарбою прізвище, дату народження, дату смерті. Додатково наклейку – файл з усіма даними про померлу людину – клали в саму могилу. Потім я окремо робила схему з номерами могил і список, хто де. Ховали на полі – то фермерське поле, але ж тоді в нас не було вибору. Був випадок, коли вийшли з окупації, то один з дачників приходив лаятися, що ми неподалік його дачі кладовище зробили. А там земля м’якша: поле ж було переоране, а був і сніг, і заморозки, тож дуже важко було копати ті могили. Коли потепліло, то стало легше, але тоді інша проблема з’явилася – довезти тіло. Машиною не доїдеш, бо грузне, тому на тачках доводилося возити. Пакували тіло, інструменти, одягали білі халати і колоною йшли. Перед цим я обов’язково повідомляла росіян, що в нас буде захоронення. Іноді бувало, що два-три дні не могли поховати, то ми тіла клали на балкони, а тоді два-три тіла хоронили відразу. Це дуже важко, персонал увесь не міг піти, йшло четверо санітарів, четверо пацієнтів і я. Ходили по черзі, бо лопат не було багато, та й лишити хворих самих не можна. Частину вже перепоховали, але деякі залишилися. Ми поки не змогли знайти їхніх рідних».

 

Пацієнти самі пропонували допомогу

 

Воду, якої потрібно на день чимало, доводилося носити щодня з-за меж лікарні.

«Воду носили з пацієнтами разом відрами з криниці, – говорить лікарка. – Вогнища горіли цілий день: біля харчоблоку постійно і біля кожного відділення при вході в підвал. На них готували їжу і кип’ятили воду. Дрова брали з того, що було в нас. Перед цим у лікарні замінили багато вікон, і старі лежали на території. Тож вирішили витягувати скло, складали його, бо розуміли, що ще знадобиться, а рами використовували як дрова. Пиляли за територією лікарні у посадці. Та перед цим обов’язково повідомляли росіян, що ми пилятимемо. Палили старі меблі, які розвалювалися. Потім пішли сильні дощі, і важко було розпалити мокрі дрова. Папір берегли для розпалу. Були моменти, коли ми могли піднятися і помитися нагорі, попередньо нагрівши на вогнищі воду. Але там було настільки холодно, що пацієнти, побувши у відділенні, просилися в підвал, бо там тепліше. Мінімум двічі на день готували на вулиці їжу для пацієнтів та працівників.

psyxlik1

Здивували дуже пацієнти, які в нас на примусі – ті, що вчинили злочин і за рішенням суду проходять у нас лікування. Саме вони дуже допомагали. З одного боку ми боялися, бо це режимні пацієнти, яких ми маємо охороняти, а з іншого боку вони – міцні хлопці. І воду вони носили разом з нами, дрова рубали. І вони самі просилися. Їхня допомога дуже відчувалася, бо були дні, коли було всього 23 людини персоналу на 300 пацієнтів».

Більшість часу пацієнти проводили в підвалі. На вулицю виходили лише у моменти тиші.

«Кожне відділення перебувало в своєму підвалі. Коли було тихіше, то кого могли, максимально підіймали, щоб пацієнти побули нагорі, – говорить лікарка. – Або в приміщенні, або, як була змога, на вулиці. Та небезпека була так часто, що на повітрі погуляти повноцінно не було змоги. Так 8 березня, якраз коли пацієнти були на першому поверсі відділення, був приліт у дальні палати – на щастя, ніхто не постраждав.

У приміщені в туалет не ходили, бо води не було, і ми боялися, щоб підвали не затопило, тому почали копати вигрібні ями – на десять відділень потрібно було десять ям. За 3-5 днів вони заповнювалися, і потрібно було копати нові. Біотуалети в нас є, але їх небагато. Вночі всі ходили на відро. Звичайно, воно стояло в окремому приміщенні, але його ж треба комусь винести».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото Світлани Александрової та Миколи Тищенка

Схожі матеріали (за тегом)