|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 0:30 | 03.29.2024

На прощу до поліського отамана

Щороку після свята Івана Купала чернігівські патріоти відвідують могилу легендарного отамана Галаки, якого відомий історик Роман Коваль за хист забирати у комуністів і роздавати награбоване селянам справедливо охрестив «Робін Гудом сіверських лісів».

Приходять хлопці на могилу «зеленого» отамана в його рідне село Пилипча, що на Ріпкинщині, як на прощу. Переконані, що тут місце, де похована бунтівна душа нашого Полісся. Цього разу, щоб дістатись до поховання повстанського ватажка, треба було проїхати силу-силенну блокпостів. Бо ж знову війна, і знову з нащадками кривавої комуни. Прикордонна Ріпкинщина чекає непроханих гостей із Білорусі – з тієї країни, територією якої сто років тому гуляли славні загони поліщуків Галаки і допомагали білоруським отаманам звільняти їхню землю від червоної чуми.

 

Хлопці, які приїхали на могилу легендарного «зеленого» отамана, воюють за Україну ще з Майдану. Звідти пішли на фронт, встигли побувати у різних бойових підрозділах на Донбасі, а з початком повномасштабного вторгнення як резервісти першої черги стали до лав територіальної оборони і захищали Чернігів від московських загарбників. Кажуть, що традиція відвідувати поховання Івана Олексійовича Васильчикова (таке справжнє прізвище Галаки) існує вже півтора десятиліття. Щоб відчути дух та умови, в яких доводилося воювати тутешнім повстанцям, до Пилипчі, де народився і похований Галака, ще будучи студентами, учасниками націоналістичного підпілля, молодь організовувала походи непролазними лісами та болотами Ріпкинщини.

«Для мене Іван Васильчиков – це легендарна постать молодої людини і талановитого полководця, що присвятив себе боротьбі за українську справу, – говорить сержант роти контр диверсійної боротьби, учасник війни з росією Дмитро Скрипка. – Ми з побратимами намагаємося щороку відвідувати його могилу та згадувати отамана, як писав Тарас Шевченко, «незлим тихим словом». Хоча це слово має бути гучним – таким, щоб про Галаку чули всюди і всі, а на його прикладі виховували молодь. У свої 28 років ця людина пройшла стільки, скільки більшість не проходить за все життя».

На думку духівника отця Євгена Орди, явище «галаківщини» є проявом і справедливою реакцією українського селянства на звірства більшовиків та чекістів.

1aotaman

Заупокійна літія на могилі постанського ватажка

 

«Одурманення від гасел більшовиків минуло з першими продрозверстками, – каже священнослужитель ПЦУ. – Села палахкотіли у своїй ненависті до радянської влади. Уже в квітні 1919 року на Чернігівщині було зареєстровано 19 селянських повстань, а у липні ця цифра зросла у 2-2,5 рази. В ці місяці і розпочалася хресна дорога отамана Галаки».

Показово, що майбутній повстанський ватажок свого часу також піддався більшовицькій пропаганді і, будучи офіцером царської армії, перейшов до червоних. Так, у другій половині листопада 1918 року містечко Ріпки зайняли підрозділи Червоної армії. В цей час до Богунського полку Миколи Щорса із невеликою групою земляків улився й Іван Васильчиков. Відомі факти його боїв із петлюрівцями в Седневі та Чернігові. Саме з Чернігова починається новий етап у житті отамана, тут він стає на шлях спротиву політиці більшовиків.

Отаман Галака, без сумніву, мав талант полководця. На початку 1921 року повстанський рух під його проводом розвинувся настільки, що назватися більшовиком на півночі області автоматично означало смерть.

«Збільшилась кількість бандитських нападів, що супроводжувалися великою кількістю жертв, – пише у своїх спогадах радянський дослідник Василь Биструков. – Чернігівський та Городнянський повіти були повністю охоплені бандитизмом. Заходи, проведені ЧК, не мали ніяких результатів».

Населення ж навпаки активно підтримувало повстанців, повідомляло важливі розвіддані. Пізніше виявилося, що мав Іван Галака підтримку і у губернському центрі – в Чернігові. Були також і приклади переходу регулярних більшовицьких військ на бік повстанців.

Закінчив праведну хресну ходу отаман Галака у ніч на Івана Купала 1921 року... Помер від рук більшовицького вбивці, Федора Гончарова, уродженця Коропщини. Його могила, до речі, знаходиться на староруському кладовищі в Чернігові поруч із могилою «крутянця» Миколи Лебедя. Заростає терном. Могила ж Галаки ніколи не заросте бур'янами. Сюди ходитимуть покоління патріотів, а на легенді Галаки зростатимуть нові й нові борці з Україну. До речі, козацький хрест із дуба, що стоїть на могилі Івана Васильчикова, три роки тому виготовили добрянські лісівники, які знають та шанують Галаку.

Дивно, але в українських джерелах майже не розкрито про час перебування Галаки і його загону на теренах Білорусі. А це майже півроку! Це час наступу Булак-Булаховича і Савінкова на радянську Білорусь і повстання отаманів «Зеленого Дуба» – повстанської республіки на зразок нашого «Холодного Яру». Галака з травня 1920 року входив в об'єднання «зеленодубських» отаманів і йшов на прорив до генерала Балаховича (білоруський Петлюра), де втратив більшу половину своїх хлопців. Пройшов з боями всю Гомельщину і Мінщину. Його своїм побратимом рахували такі відомі білоруські отамани, як Деркач, Желінський, Живрід, Адамовіч. Яна (Івана) Галаку згадує Тадеуш Желінський, як українського отамана з Чернігівщини, що прийшов на з'єднання проти «жидів і комуни». Oписує діяльність Галаки в Білорусі й дослідниця білоруського повстанського руху Ніна Стужинська в книгах «Беларусь мяцежная» і «Зялены дуб».

Про це важливо писати, бо хто знає, можливо, що через більш ніж століття українці знову прийдуть на допомогу білоруському народу і визволять його з ярма диктатури та московської окупації.

 

Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора

Схожі матеріали (за тегом)