Натомість, археологічні джерела говорять, що Володькова Дівиця має більш давню історію, адже неподалік села виявлено городище залізного віку, кургани бронзового віку, поселення ранньослов’янського та давньоруського часів.

В 30-х роках ХVІІ століття, коли на захоплених Річчю Посполитою Північних земля було утворено Чернігівське воєводство, Володькова Дівиця увійшла до його складу. Одним з осадчих, що від імені королевича діяв поблизу Ніжина, був Самуель Володькевич – учасник московської експансії 1618 року. 

4 березня 1623 року він отримав для заснування поселення ґрунти на обох берегах річки Дівиці. Після завершення осадження Володькевич мав зберегти за собою 20 ланів у Дівицьких ґрунтах. Містечко засилялося ним, правдоподібно, на старому городищі, де в литовську добу існувало село Дівиця. Володькова Дівиця названа так, щоб відрізняти від іншої Дівиці – Салтикової. У середині 1627 року в Дівицьких ґрунтах фіксуються млини і поселення, що свідчить про наявність тут постійного населення. Тоді ж Самуель Володькевич отримав королівську згоду на поступку належних йому 20 ділянок у Дівицьких ґрунтах на користь іншого шляхтича Станіслава Пянчинського, але поступка не була реалізована. 

В кінці 1632 – на початку 1633 року Дівицю вже як містечко отримав Миколай Султан, щоб згодом поступитися ним Адаму Киселю. Новий власник Дівиці належно оцінив проведену Володькевичем колонізаційну акцію, адже тут вже нараховувалося 125 помешкань. Дівицькі ґрунти, що тяжіли до Носівської волості починаючи з 1627 року оселяли пани: Кривосельський, Заболоцький, Державський, Венглинський, Ґісмонт, Окроминський, Гуменський, Павловський, Володькевич. Оскільки це панство забезпечувала обороноздатність Ніжинського замку, то розташування їх ланів серед володінь Киселя було не логічним. Ймовірно, саме тому останній у квітні 1639 року отримав королівську згоду на поступку Дівицьких ґрунтів із садибами, млинами й корчмами ніжинському старості Миколаєві Потоцькому. 

Тривалий час наше село було місцем дислокації Дівицької козацької сотні, яка входила до Ніжинського козацького полку і вважалася ранговою маєтністю останнього. Жителі села приймали активну участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Після ліквідації польсько-шляхецького поневолення Володькова Дівиця була включена до склад Другої полкової та Заньківської сотень Ніжинського полку. Вона зберігала статус сотенного центру з 1649 по 1663 рік. 

З утворенням у межах Російської імперії автономної козацької держави Гетьманщини, село входило до її складу, а на місцеве населення поширювалися козацькі привілеї, визначені Березневими статтями 1654 року та іншими документами. Серед жителів Володькової Дівиці переважну частину складали козаки. Наприкінці ХVІІ століття тут нараховувалося 155 козацьких і 88 селянських дворів. 

Нещадними виявились 60-ті роки ХVІІ століття для села. Поляки з татарами не залишили каменя на камені від нього. Руйнування виявилися настільки страшними, що повноводна красуня-річка припинила свою тихоплинну течію. Жителі розбіглися по сусідніх хуторах і селах. 47 міщан Дівиці від розрухи проживають у місті Ніжині, на посаді. У Присяжних книгах 1666 року, Дівиця Володькова значиться вже як місто, але на тому місці де раніше було це поселення – пустир, немає ніякого житла. 

Не звикли дівичани сидіти на чужих хлібах, та й в гостях добре, а вдома краще. Перечекавши лиху годину повернулися до рідного краю. Майже за річ село поставало як фенікс, а з поверненням мешканців почала наводнюватися і річка, яку так і назвали – Новий Потік. Старожили згадували, що річка не тільки змінила своє русло, а й напрямок течії. 

За гетьмана Самойловича Дівицьку маєтність було передано Василію Ігуменському, ніжинському полковому судді, який мав поблизу свій хутір. Після Ігуменського маєтністю володіли Ніжинські полковники Василій Забіла, Іван Обидовський, Лук’ян Жураковський.

На Глухівській раді Петро Ізатвердив Жураковського на Ніжинське полковництво і дав йому грамоту на село Володькову Дівицю з ґрунтами, лісами, полями ріллі, сінокосами та іншими угіддями. Десять років правив Лук’ян Якович Ніжинським полком. Після смерті Жураковського, гетьманським універсалом 1718 року Скоропадський підтвердив за вдовою пожалувану маєтність. Коли на місце ніжинського полковника було призначено Петра Толстого, зятя Скоропадського, останній передав Дівичанську маєтність йому, тому що вона, як і раніше належана «на ранг» полковника. Петро Петрович користувався маєтністю весь період свого полковництва. 3 1727–1742 нею володів ще один Ніжинський полковник Іван Хрущов, присланий по указу колегії закордонних справ із генеральної канцелярії. 

У 1782 році Дівиця включена до складу Чернігівського намісництва, а в 1797 році стала волосним центром Ніжинського повіту Малоросійської (з 1802 –  Чернігівської) губернії.

З другої половини ХVІІІ століття уряд імператриці Катерини ІІ рішуче перейшов до політики ліквідації козацької вольності. У 1783 році на українські землі було поширене кріпосне право. Прагнучи привернути українську козацьку еліту на свій бік, вона дарувала її представникам дворянські привілеї.У 1770 році Катерина ІІ пожалувала Володьководівицьку економію одному з елітних російських вельмож, графу Петру Румянцеву-Задунайському. 

Загальна площа економії, яка належала Румянцеву становила 10533 десятин землі. Петро Олександрович володів нею упродовж 26-ти років, а після його смерті у 1796 році її успадкував син фельдмаршала граф Сергій Румянцев. Сергій Петрович одружився на дочці камергера імператорського двору князя Павла Олексійовича Голіцина, однак шлюб виявився бездітним. Коли постало питання про спадкоємців, Сергій Румянцев у 1832 році оформив дарчу грамоту на брата своєї дружини князя Михайла Павловича Голіцина, якому і передав право власності на економію. 

Поряд з економією Румянцева у Володьковій Дівиці розташовувалися господарства інших поміщиків. Топографічний описом 1783 року дає нам таке соціальне розшарування села по підданству: у графа Румянцева 1750 ревізійних душ.; дружини бунчукового товариша Тетяни Володьковської – 52; дворянина Желязи – 21; капітана Василія Камбурлея – 9; священика Василія Косинського – 52; священика Сави Павловського – 61; поручика Кирила Падолки – 54; корнета Дем’яна Репешка – 10; генерал-майора і кавалера Карла Салімона – 42; поручика Семена Самойловича – 4; доньки поручика Олексія Тарасевича Марії – 10; військового товариша Андрія Тарасевича – 22; свячено- і церковнослужителів – 18; козаків – 756. Всього 1724 чоловіків та 1727 жінок. 

Були тут землевласники із козаків, що мали від кількох до сотні десятин землі, власні підприємства – олійниці, лісопильні, млини, пасіки. 

У 1838 році відбувся відкритий виступ селян проти Михайла Голіцина, внаслідок чого в село були направлені регулярні війська, які придушили бунт, а Михайло Павловича продовжував володіти економією ще упродовж тридцяти років. За цей час остання помітно зміцніла. На той час у ній працювали невеликі цегельний та горілчаний заводи і суконна фабрика, а обслуговувалися вони працею кріпаків. Останні, крім того, маючи наділи розміром 1-1,5 десятини, вели власне господарство, а водночас виконували 3-4-денну повинність та іншу роботу на користь економії.

Поразка Росії в Турецькій війні наочно підтвердила наявність глобальної кризи всієї системи феодально-кріпосницького ладу, що змусило уряд Олександра ІІ негайно стати на шлях реформ. Найважливішою стала реформа по скасуванню кріпосного права. 

На період скасування кріпацтва у 1861 році населення Дівиці налічувало 6426 чоловік, з них 2560 кріпаків, 3800 козаків, 66 дворян і духовенства. Для нашої місцевості було визначено розмір земельного наділу від 2,75 до 4,5 десятин на ревізійну душу. Такі наділи й отримали жителі сусідніх сіл Шатури і Данини. Дівичани ж звернулися до свого поміщика Михайла Голіцина з проханням виділити їм дарчі наділи, а також землю, куплену ними ще до реформи. Однак при перевірці відповідних документів, які надали поміщикові селяни, виявилось, що останні юридично не були дійсними. Адже за існуючими тоді правилами куплена кріпаками земля записувалася не на них, а на ім’я їхнього поміщика. Маючи інформацію про селянські виступи у сусідніх економіях, Михайло Павлович вирішив не дратувати селян і пішов їм на зустріч. Він запропонував їм залишити по 1,5 десятини тієї землі, якою вони офіційно користувалися до реформи, а також, безкоштовно, їхні садиби. Звичайно, решта, 75% повного наділу мала перейти у власність володаря економії, а це складало приблизно 4,5 тисячі десятин. Тим не менше селяни майже одностайно погодилися на запропоновані поміщиком умови звільнення, оскільки у інших навколишніх місцевостях аналогічні дарчі наділи складали всього 0,5-0,75 десятин на ревізійну душу, тобто значно меншими ніж пропоновані їм. 

Такий підхід до вирішення земельної проблеми колишніми кріпаками мав під собою цілком реальний ґрунт. По-перше, отримуючи дарчий наділ селяни позбавляли себе необхідності сплачувати на користь поміщика і держави обтяжливий викуп за землю. По-друге, нестачу втраченої таким чином землі вони з успіхом компенсували за рахунок її оренди у тих же поміщиків на досить вигідних для себе умовах. Тобто у їхньому користуванні перебувало стільки ж землі, якщо не більше ніж до реформи. Отже, погоджуючись на отримання дарчих наділів, дівичани мислили для себе цілком логічно, тобто намагалися зекономити витрати на оренду землі. 

Не могли вони передбачити іншого. А саме того, що по мірі утвердження торгово-грошових відносин у сільському господарстві й підпорядкування його законам капіталістичного ринку, земельні відносини почнуть об’єктивно змінюватися у напрямку їх капіталізації. На рубежі 70-80 років ХІХ століття на земельному ринку почалося різке підвищення цін на землю, як купівельних так і орендних. Іншою важливою причиною різкого погіршення умов земельної оренди стала активізація суборендної діяльності куркулів. 

Також отримані наділи селян помітно скоротилися внаслідок досить високого природного приросту населення. Він був характерний серед населення Володькової Дівиці. Якщо у 1861 році його чисельність становила 6426 чоловік, то у 1903 році – вже 7942 особи. Цей факт зрештою і призвів до того, що серед більшої частини селянства почали виявлятися ознаки гострого малоземелля. Саме цього не могли передбачити дівичани, коли погоджувалися у 1861 році на отримання дарчих наділів й відшкодування решти належних їм за повним наділом земель на користь поміщика. Тепер, в умовах земельного голоду, саме цих земель сільчанам почало катастрофічно не вистачати. І вони починають робити спроби повернути собі ці землі спочатку законним, мирним шляхом, а далі й шляхом відкритої боротьби.

5 жовтня 1868 року помер князь Михайло Павлович Голіцин. По заповіту Володьководівицька економія перейшла у власність його дружини Олександри Василівни. Після смерті останньої (17 листопада 1901 року) економія була поділена між непрямими спадкоємцями – Миколою Сергійовичем Голіциним та його двоюрідною сестрою Марією Павлівною Довгорукою. 

Пізніше Марія Павлівна викупила за 730 тисяч карбованців частки князя Миколи Сергійовича і стала власницею всієї економії. У кінці весни 1904 року в селі спалахнуло повстання, а 27 травня на місце події прибув чернігівський губернатор, а з ним – дві роти регулярних піхотних частин і 300 козаків. За розпорядженням Олексія Хвостова поліцією був заарештований 41 учасник повстання, а решту непокірних змусили стати навколішки й пообіцяти губернаторові не повторяти більше нічого подібного. Такою трагічною була розв’язка боротьби селян Володькової Дівиці за землю і волю. 

З часом дівичани таки отримали довгоочікувану землю з рук радянської влади. І звідки їм було тоді знати, що невмолимо наближалося страхіття колективізації і голоду 30-х років… 

У 2021 році минає 160 років від скасування кріпосного права у Російській імперії. Саме 19 лютого 1861 року було видано Олександром ІІ маніфест про звільнення поміщицьких селян від кріпосної залежності. 13 березня його текст було опубліковано у газеті «Черниговские губернские ведомости». Селянська реформа започаткувала низку інших реформ, які прискорили розвиток імперії по капіталістичному шляху, але без сумніву, скасування кріпацтва стало епохальною подією в історії народів, що населяли тогочасну імперію.

Дивитися фотоілюстрації, карти, документи

Сергій ТИМОШИК

с. Володькова Дівиця