|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 23:17 | 03.28.2024

Шанс на спокуту

Світле Христове Воскресіння 1966 року випало на 10 квітня, що через 9 років стало днем народження моєї доньки Ірини. У день великого церковного весняного свята, яке не відзначалося на державному рівні, було тепло і сонячно. Райком партії проводив недільник. Колектив редакції носівської районної газети «Прапор комунізму» у міському колгоспі імені Кірова готував садивний матеріал картоплі.

Попрацювавши, журналісти обідали. До нас приїхав керівник – аграрник, 25-тисячник (стільки представників робітничого класу Генсек Микита Хрущов направив піднімати село) економічно міцного господарства, відомого в Союзі, Михайло Ткач, якому було присвоєно високе звання – Герой Соціалістичної Праці. Михайло Федорович привіз свіжину і ящик «української з перцем», чемно подякував нам за старанну роботу. Ми більше не працювали, а розговлялися.

Повертаючись з кагатного поля, я зустрів свого доброго друга Євгена Вербила, котрий працював у столичному конструкторському бюро, а проживав у Носівці.

– Колю, приходь увечері до мене. Поїмо паску, пограємо у крашанки, подивимось перший футбольний матч, яким відкриється сезон, – запропонував Женя.

Він був начитаним, цікавим співбесідником (на жаль, вже покійний), як і тесть Андрій Петрович Скрипець – педагог з великої літери, колишній вчитель російської мови і літератури, завуч Носівської СШ №1, з котрим дружив його учень Іван Чирко. Іван Корнійович був першим китаєзнавцем, викладачем китайської мови у закладах освіти України і організатором її вивчення. Іменем східнознавця названа вулиця в Носівці. Посидівши за святковим столом, ми прогулялись багатолюдним центром міста.

Зустріли нашого старого приятеля, начальника телеательє Івана Лук’яненка, якого прозвали Іван-телевізор. До слова, у першого секретаря Носівського райкому партії вийшов з ладу кольоровий телевізор, якого іще ні в кого не було, як і ондатрової шапки. Не змогли відремонтувати навіть ніжинські радіомеханіки, а захмелілий Іван Ілліч «засвітив» погаслий екран. Натомість Андрій Петрович пробачив телемайстру-самородку те, що він був у нетверезому стані і розпорядився виділити йому службового «москвича». Відповідальний секретар районки Іван Коваль доручив мені написати замальовку про Лук’яненка. Але фотокореспондент Григорій Дубін не зміг застати його тверезим. Так і пішов в газету знімок, на якому Іван Ілліч з «веселими» очима вчить Леоніда Корнєєва якісно ремонтувати телевізори.

Майстровитий чоловік запросив нас похристувати у його кума. Ідучи від нього, Євген Федорович та Іван Ілліч помірялись силою. Так, що Лук’яненко опинився на паркані, котрий простягнувся від пожежної частини до друкарні-редакції (містилися в одному будинку), і ліг на землю. Добре, що вогнеборці нас не помітили. А то, чого доброго, звернулися б до міліції. Але паркан два могутні чоловіки поставили.

– Колю, давай зайдемо в редакцію. Мені треба зателефонувати в столицю, – побажав Вербило.

Поговоривши з київським абонентом, ми вийшли подихати весною. Стояв тихий, місячний вечір. До нас наближалася весела компанія. Під акомпанемент гітари линули циганські пісні. До неї підійшов Євген. Схожий на народного артиста СРСР, Героя України, зірку оперної сцени, богатирського складу Дмитра Гнатюка – кучерявий, в чорному китайському костюмі, білосніжній нейлоновій сорочці з краваткою на всі груди і в гостроносих черевиках (мода 60-х років минулого століття).

– Поспівайте нам, друзі, – запросив мій друг дівчину і двох хлопців, серед яких був наш знайомий Микола Харкевич. Вдаривши по струнах, тріо завело популярну пісню ромів «Очі чорні, очі жагучі». Співали і ми, вихром літали в танці.

А тим часом біля редакції нас чекали два міліціонери, котрі патрулювали місто.

– Як ви насмілились в редакції Пасху відзначати! Якщо у райкомі, що проводив сьогодні недільник, дізнаються, то редактору перепаде на горіхи від Губаря, – з острахом на нас «накинулися» правоохоронці, коли ми разом із тріо вийшли з приміщення.

– Будьмо знайомі, Дмитро Донський, спецкор газети «Радянська Україна» (орган ЦК Компартії Верховної Ради і Ради Міністрів Української РСР, – Авт.), – представився Женя.

Міліціонери повірили на слово показному молодому чоловіку. Хоча в подальшому Євген прийшов у пресу – відповідальний секретар носівської райгазети «Прапор комунізму», заступник редактора, редактор кіровської міської газети «Робоче слово» Луганської області, голова Національної спілки журналістів України, яка завдяки Вербилу була прийнята у Міжнародну організацію журналістів 6 червня 1996 року, що стало Днем журналіста. Євгена Федоровича колеги величали Патріархом української преси. Євген Вербило, бувши головою НСЖУ, багато зробив для збереження місцевої преси і соціального захисту журналістів. Завдяки його старанням і наполегливості Верховною Радою України був прийнятий закон «Про підтримку ЗМІ і соціальний захист журналістів». Його першим заступником був Михайло Новик з села Калинівка Носівського району.

everbylo

Євген Вербило для газетярів заснував фахове видання – журнал «Журналіст України», який став справжньою трибуною лицарів пера. На його сторінках вміщувались цікаві і злободенні матеріали для них і про них. Після того, як ефективно очолював НСЖУ, Євген Федорович продовжив плідну журналістську діяльність, яка відзначалася глибоким аналізом, повчальними роздумами і публіцистикою. Головний редактор журналу «Фінансовий контроль» Вербило був лауреатом премії імені Ярослава Галана, заслуженим журналістом України.

– Ми не Пасху справляємо, а культурно відпочиваємо, – заперечив Євген.

Вартові правопорядку згодились. «Столичний журналіст» «визволив» дівчину, яка була з Харкевичем і компаньйоном, зі «стакану» (кімната для затриманих). Її туди запроторили за начебто вульгарну поведінку Пасхального вечора на танцювальному майданчику. Я попросив дільничного інспектора Олексія Фесенка і його колегу, заступника начальника Носівського райвідділу внутрішніх справ Петра Сокола, аби вони нікому не повідомляли про Пасхальний «концерт» у редакції. Обидва пообіцяли.

Провівши додому Вербила (як хлопець дівчину), приліг на підшивках газет, які займали трьохярусний стелаж. Було вже під ранок, а до квартири – далеко. Коли розвиднілось, з’явився фотокореспондент Григорій Дубін, який з його слів, ночував, немов птах, там, де нічка застане. Аж тут і техробітниця на роботу прийшла.

– Петровичу, придумай щось, аби ще й сьогодні поїсти паску, – заманливу ідею подав колега-земляк.

– Ганно Романівно, скажіть, будь ласка, редактору, що я з Дубіним поїхав у колгосп «Дружба», – спало на думку.

Цілий день ми смакували паску і крашанки, грали в карти, фотокор робив сімейні знімки. А ввечері зустріли завідувача сільгоспвідділу Олексія Журибіду.

– На тебе – «грім і блискавка» від Леоніда Борисовича за те, що Великдень у редакції відзначав з Дмитром Донським. Подумай, як пояснити шефу, – застеріг Олекса.

Сталось так, що в понеділок вранці керівник-правоохоронець Петро Якович, який вислужився до начальника Ніжинського райвідділу, слова не дотримав. Зателефонував завідувачу відділу листів, поету Максиму Щепенку, якого звали «ходячий» журналіст, (пройшовшись центром Носівки, «назбирував» купу інформацій для добірки «На Носівщині», яку вів), бо редактор був на планірці у Андрія Петровича Губаря. Максим Назарович бездоганно переповів усе сказане правоохоронцям шефу, який повірив, що ми поїхали в колгосп-середняк «Дружба», що був у селі Степові Хутори. А матеріал я взяв по телефону у головного агронома, заслуженого агронома Української РСР Дмитра Матвійчука.

– Де взявся Дмитро Донський? Ще напише репліку про святкування Пасхи у редакції, як Михайло Одинець, власкор «Правди» (орган ЦК КПРС) по Україні і Молдові – про застілля партійної номенклатури в боковушці бобровицького ресторану «Дружба», – прискіпливо допитувався розгніваний редактор, коли у вівторок після прогуляного понеділка я прийшов на роботу.

– То був Вербило, – признався я (ми втрьох навчалися на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, – Авт.).

Леонід Борисович відразу почав «м’якшати», але іще довго мене виховував, підкреслюючи, що я – великий демократ. А наостанок сказав:

– Іди, гони рядки (я тоді займав посаду літпрацівника, затим – кореспондента, завідувача відділу сільського господарства, – Авт.)

Тільки сів за робочий стіл, як знову викликав редактор, сказавши геніальну фразу:

– Є шанс спокутувати Пасхальні оргії. З Дубіним негайно їдьте у колгосп «Червоний партизан», зробіть фоторепортаж із картопляного поля.

Коли я вийшов з кабінету редактора, йому зателефонував завідувач відділу пропаганди та агітації райкому партії Андрій Газюра і поставив завдання від Андрія Губаря:

– Козарівці першими в районі почали садити картоплю. І тому обов’язково у наступному номері газети дайте про це матеріал.

– Правління колгоспу «Червоний партизан», яке багато років успішно очолював Борис Харченко, (котрий дивом залишився в живих під час спалення села Козари 11 березня 1943 року нацистами та поліцаями), містилося у старому приміщенні (з часом спорудили новий двохповерховий адмінбудинок, Будинок культури, школу, магазин, дитсадок, газифікували село і побудували дороги). Борис Іванович прихильно ставився до журналістів, охоче давав інтерв’ю. До співпраці з газетярами долучав провідних спеціалістів і керівників середньої ланки. На картопляній плантації з нами побував головний агроном Микола Сірик.

Коли повернулися в контору, Дубін запитав у голови:

– У вас є березовий сік? (на похмілля прагнув рідкого, – Авт.)

– Звичайно. Пригощайтесь, – сказав досвідчений керівник господарства і з кухля налив склянку цілющого напою.

– Я під березовим соком маю на увазі дещо міцніше, – натякнув Григорій.

– Є і такий напій, – обнадіяв Борис Іванович і доручив Миколі Степановичу організувати обід.

Дубін любив перехилити не одну чарчину. Тоді у піднесеному настрої фотографував передовиків у газету і на Дошки пошани, застілля. Але знімків не робив. Оберемок проявлених плівок висів в кутку фотолабораторії. А коли ті, хто був на кадрах, і керівники господарств приходили по фотографії (за які було розпито могорич), то «під мухою» Григорій Дубін попереджав:

– Заходити не можна – плівка проявляється.

Фоторепортажем з картопляного поля була поставлена крапка у Пасхальній оргії.

… Вже вкотре Світле Воскресіння Христове (цьогоріч – 2 травня) миряни відзначали в незалежній Україні, де немає суботників і недільників, планів і зобов’язань, скільки, що і де сіяти, настанов редакторам про висвітлення усього цього у ЗМІ, а є демократія, вільна преса, свобода слова, духовність, що відроджується, реставровані старі і побудовані нові церкви. Проте якби кожного Величного Божого дня ми ставали добрішими, милосердними, полюбили один одного, то повернулася б радість свята, на яке колись чекали з великим нетерпінням і радістю, відзначали за старими церковними канонами. Як і далекого 1966 року, коли Великдень не був червоним днем у календарі. Але, здавалося, на міську площу вийшла вся Носівка. Вирували народні гуляння, ходили в гості один до одного, до родичів і друзів. Давайте відновимо та берегтимемо споконвічні традиції з Богом у серці, який прощає нам гріхи і очищає душі. Від цього стає легше і здоровіше жити. Молімося Господу Спасителю, який воскрес у світлий весняний день, що став у світі Великим святом.

 

Микола КОХАН

Схожі матеріали (за тегом)