|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 21:52 | 12.05.2021

Спогад про шкільну форму

Перше вересня. Шкільна лінійка. Ніби жовтороті горобенята – першокласники, і на правах найстарших – випускний клас. Хоч вони впевнені і майже дорослі, першого вересня їм не так багато уваги.

Бо ще ж у них попереду цілий рік навчання у рідній школі. Більшість очей прикована до маленьких – кумедних і незграбних, як у святковому віршику одна дівчинка-першокласниця сказала «шкорялів». Цей «перл» із дитячих вуст був підтриманий аплодисментами і добрими усмішками. Кожна дитина – особистість. І чомусь таким щемним спогадом війнуло, коли на лінійку вийшли випускники. Як не дивно, у Харківській школі, де їх всього п’ять, три дівчинки – у формених платтячках зразка минулого століття. Як на мене, то хай буде і так: чи то мами захотіли у донечках побачити юну себе, чи навпаки – донечки схотіли бути у стилі «ретро». Байдуже: строго, акуратно, ще і мамам чи бабусям спогади напросяться, побачивши дівчину у форменому платтячку. Сьогодні ми маємо вільне право обирати, що одягнути на свято чи у будень. Хай це буде і шкільна форма в стилі «ретро» – ніхто не забороняє. Навіть якби хтось і щодня ходив у ній до школи, мабуть, ніхто б не перечив. Шкільну форму передають із рук у руки і одягають виключно, і вже зовсім мало де, тільки на Перший чи Останній дзвоник.
Дивлячись на одинадцятикласниць у формених платтячках і фартушках, відразу подумалося: у наш час ніхто не посмів би вийти на загальношкільну лінійку у платтячках аж на дві чверті за коліно. А, не дай Боже, комусь би заманулося розпустити волосся, одягнути черевики на високих підборах чи хоч ледь-ледь, а не так яскраво, як сьогоднішні старшокласниці, підфарбуватися. Чесно кажучи, радію за них, таких юних і не «зашорених»: що схотіли, те й одягли, схотіли – нафарбувалися, вдягли підбори і т. д… Бо іншої молодості не буде.

forma
З цього приводу напросився спогад про нашу шкільну форму, яку і я носила до школи всі 10 років. Часто в багатодітній сім’ї (а у селах в більшості сімей було по 3 і більше дітей) форму заношували до конкретних дірок. Пам’ятаю, коли малишня ходила на підготовку у Новоселівську початкову школу, де вчителював наш незабутній учитель Григорій Аркадійович Тищенко, малих не сприймали за учнів до того часу, доки у першому класі вони не одягали загальноприйняту шкільну форму. Здавалося б, у маленькому, віддаленому від цивілізованого світу селі можна було б і простіше, але всі були законослухняними, і, як один, до школи йшли у формі. Якщо першокласник у сім’ї був 2, 3, 4-ю і т. д. дитиною, старші брати і сестри на нього нацупірювали свою приношену за роки форму. Сільським дітям, кому пощастило мати старших сестер-братів, вони були їм і за маму, і за тата. Бо ті завжди були на роботі. Ми навіть не здогадувалися, що перше вересня можна відзначати отак шикарно, як тепер. Першачків, які успішно пройшли підготовку, приводили до першого класу, вірніше, вони приходили самі, бо вже знали нашого учителя, і той єдиний клас на всю початкову школу: три ряди – три класи в одному приміщенні. Світла пам’ять нашому Вчителю, який не просто відразу вів три уроки, він чув і бачив кожного із нас.
Взимку, коли було дуже холодно, Вчитель дозволяв нам одягати поверх формених платтячок якісь кофтинки. Та що б ми не цупірили на себе під форму, чи поверх неї, ми незмінно були у своїх формених платтячках.
У 1975-му, я, першокласниця, отримала у спадок від котроїсь із старших сестер свою темно-синю шкільну форму. Всі мої однокласниці вже мали коричневі платтячка, і тоді, коли Вчитель мене хвалив за відмінне читання чи ще за щось, дівчата-однокласниці вже тоді нашіптували: «А вона не у формі в школу ходить!» Вчитель запевняв їх, що моя темно-синя сукня – теж форма, просто, такі були трішки раніше. А от якість наших формених платтячок була відмінною. Вони – ніби шинель у солдата: у спеку не жарко, бо вона вовняна, у мороз не холодно, бо… вона вовняна. Тільки трішки тонша за шинель…
Як зараз пам’ятаю, коли у 4-й клас мені купили першу власну, а не від сестер, коричневу форму. Комірець стоячий, приталена, байдуже, що талія була аж на стегнах, а рукави – за долоні. Бабуся «підігнала талію», підметала рукави. Білий і чорний фартушки також мають свою історію. Довгі бретельки всі майстерно «підбирали», таким чином дівчата примудрялися за всі 10 років школи зносити не більше, як три фартухи і форми. Дякуючи високій якості тканини, форми і фартушки можна було підкотити, відкотити, доточити і носити – носити аж до останнього дзвоника.
Останній дзвоник – то особлива тема. Весною в десятому класі, коли вже зеленіла трава, а ми, дівчата, із дрібних та довготелесих підлітків вимальовувалися у «дівочок» і форми на нас тріщали по всіх швах, заощадливі мами і бабусі дозволяли нам робити із формами що завгодно – звичайно ж, тільки не «міні». Ми одна поперед одної відчебенювали набридлі зашиті і залатані рукава і обов’язково по лінії відрізу обшивали їх мереживом. Ось таку форму до коротких рукав у нашій школі, дозволено було носити тільки у випускному класі…
Не можна однозначно сказати: було добре чи погано, що у нас була єдина шкільна форма. Навіть не уявляю, у що б ми всі одягалися того часу, якби не вона. Батькам, навіть багатодітних сімей, не так складно було купити кілька платтячок чи костюмчиків на весь гурт, і хай носять, до дірок. Ніхто не відрізняється, ніхто не хизується кращим одягом – форма вона і є форма.
Згадується, що коли в середині 70-х років у регіоні Сумщини дівчаткам було заведено носити коричневу форму, темно-синя траплялась рідко, у хлопців особливий попит на той час мала саме темно-синя форма. Хлоп’ячі штани були простого крою, а коли хтось у містах купляв форму, де піджак із пояском внизу та металевими ґудзиками, його власник був наймоднішим у школі. Щоправда, у той час в сільських школах модників, як серед хлопців, так і серед дівчат, недолюблювали. Адже більшість жила дуже скромно.
Після мого останнього дзвоника у 1985-му моя шкільна форма років 15 як сімейна реліквія висіла у мами в шафі. Ніхто і гадки не мав, що вона знову стане популярною. Оскільки форми такого зразка вже не випускали, а на шкільні свята одягали, дівчата із випускних класів старалися знайти їх ще задовго до початку нового навчального. Доводилося ретельно слідкувати, куди «курсувала» моя форма, адже у мене росла донька. І дочекалася! В одинадцятому класі на перший дзвоник (це було у 2005) дівчатка вирядилися у радянську форму. Донька успішно вдягла форму, яку востаннє 20 років тому вдягала я. Задоволення від того вона не отримала. У неї виникали логічні запитання: яка необхідність у цей святковий день одягатися у це старе плаття? Адже форма такого зразка їм чужа, бо вони її ніколи не носили. Але більшість так вирішила, і треба було «здаватися».
Той першовересень був навіть спекотним. Пам’ятаю, як донька, прибігши із свята, швиденько знімала із себе платтячко і обурювалася, що воно колюче і неприємне до тіла. Я їй розказала оту історію про шинель. Посміялися. Просто тоді ми не знали чогось іншого і зовсім не зважали на всякі дрібні незручності, пов’язані із носінням шкільної форми. Вона була дорогою кільком поколінням. Як на мене, то сьогодні зовсім немає необхідності у неї виряджатися у неї дівчаткам, яким вона теж чужа. Та коли є таке бажання?.. Моя форма ще добрих років десять служила як святковий наряд випускницям. Благополучно «повернулася» додому. Сховала її і бережу, бо вона мені дорога. Та із тими, хто захоче вдягнути на шкільне свято, готова поділитися.

 

Олександра ГОСТРА



З історії шкільної форми


У 1833 році була затверджена загальна система всіх цивільних мундирів у Російській імперії, у тому числі й для середніх навчальних закладів. Всі державні службовці повинні були носити формений одяг. Усі педагоги в гімназіях носили формені сюртуки й для учнів були введені формені костюми. До 1917 року фасон форми хлопчиків мінявся кілька разів відповідно до віянь моди, коливаючись на грані цивільного й військового костюмів. Після революції, у рамках боротьби з буржуазними пережитками й спадщиною царсько-поліцейського режиму в 1918 році був виданий Декрет «Про єдину школу…», що скасовував носіння шкільної форми. Офіційно було оголошено, що форма демонструє несвободу учня, принижує його; насправді, у країни на той момент просто не було фінансових можливостей одягти велику кількість дітей у форму.
Шкільна форма стає знову обов'язковою лише після Другої світової війни. В 1949 році в СРСР уводиться єдина шкільна форма. Хлопчики зобов'язані були носити військові гімнастерки з комірцем стійкою, з п'ятьома ґудзиками, двома прорізними кишенями із клапанами на груди; а дівчатка – коричневі вовняні сукні із чорним фартухом (у свята – білим). Обов'язковим атрибутом стала символіка: у піонерів – червона краватка, у комсомольців і жовтенят – значок на груди. В 1962 році хлопчиків переодягли в сірі вовняні костюми, а в 1973 році – у костюми із синьої напіввовняної тканини з емблемою й алюмінієвими ґудзиками. В 1976 році дівчатка теж стали одягатися по-новому – у темно-коричневі сукні. У середині 80-х старшокласниці могли перемінити сукню й фартух на синю спідницю, сорочку, жилетку й піджак.
Після розпаду Радянського Союзу в школах відмовилися від носіння обов'язкової шкільної форми. Тепер кожний навчальний заклад сам повинен вирішувати, уводити форму чи ні. Найбільш престижні навчальні заклади, а також деякі школи мають свою власну форму, яка підкреслює приналежність учня до того або іншому навчальному закладу, що допомагає дисциплінувати учнів, прищеплювати їм гарні манери.

Схожі матеріали (за тегом)