|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 3:12 | 12.04.2021

Академік із Веприка Шидловський Анатолій Корнійович

Анатолій Корнійович Шидловськийвидатний енергетик України, академік НАН України, доктор технічних наук із спеціальності енергетичне машинобудування, заслужений діяч науки і техніки, почесний енергетик, лауреат Державної премії.

Народився 10 жовтня 1933 р. у с. Веприк Бобровицького району. У 1959 році закінчив Київський політехнічний інститут, подальша доля дипломованого фізика-енергетика тісно пов’язана з Інститутом електродинаміки НАН України. Почав працювати там на посаді інженера, потім пройшов шлях старшого наукового співробітника, керівника відділу, заступника директора Інституту з наукової роботи. В 1963 році захистив кандидатську дисертацію, в 1971-му – докторську. З 1973-го по 2007-й роки очолював Інститут електродинаміки НАН України. У 2007 році після звільнення з державної посади директора був обраний почесним директором рідного Інституту.

Виконував відповідальні обов’язки в Національній Академії Наук України: 1988-98 рр. – академік-секретар відділення фізико-технічних проблем енергетики НАНУ, з грудня 1998-го по квітень 2004-го – віце-президент НАН України, затим – радник Президента Національної Академії Наук України, наукова спільнота називала Анатолія Корнійовича правою рукою Патона.

Академік Нью-йоркської академії наук, почесний професор ряду вітчизняних та зарубіжних університетів. Головний редактор журналу «Технічна електродинаміка», член ради директорів Всесвітньої асоціації з електроефективності. Нагороджений орденами «За заслуги» III ступеня, Князя Ярослава Мудрого V ступеня, «Знак пошани», Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР та іншими відзнаками.

Автор (співавтор) понад 450 наукових праць, понад 170 винаходів і патентів, двох відкриттів. Голова спеціалізованих рад із захисту докторських дисертацій. Серед учнів Анатолія Шидловського – понад 20 докторів і 45 кандидатів наук.

Докладніше про видатного вченого-земляка Анатолія Шидловського – з нарису Валентина Авдієнка та інших джерел.


… І Анатолій Корнійович згадав, що в рідному Веприку його батька, Корнія Гордійовича, називали не інакше як «мудрий». Батько все умів. З будь-якою роботою справлявся, міг і мудру пораду дати. Хоч освіта – всього чотири класи. Якось у сусідньому селі крутили кіно. Раптом зіпсувався движок. І хто тільки не пробував його «оживити» – марно. Тоді послали по батька. Він приїхав, щось там покрутив, і за кілька хвилин кіно продовжувалося. Глядачі аплодували батькові. Від батькової слави і йому перепало. У селі Анатолія стали називати «мудрим», або «Корнієм».

Коли почалася війна, батькові доручили відігнати табун колгоспної худоби на Схід подалі від фронту, який наближався до села. Але німці його випередили. Тоді він відібрав менш знесилених тварин, повернув назад у село і роздав корів односельцям. Завдяки цьому люди й вижили. А батько пішов воювати, дійшов до Берліна й назад повернувся: контужений, зате живий. Подивився на понищене рідне село, сказав дружині: «Якщо хочеш врятувати дітей, їдьмо в Київ. Дітям потрібно вчитися».

Анатолій Корнійович пригадує, як важко було йому в київській школі. Хоч та школа на Куренівці й була українською, але на перервах учні спілкувалися між собою російською мовою, а в нього не виходило. Хлопці почали обзивати його селюком. Аж поки вчителька не зібрала клас та не пояснила: «Селюк – то ім’я горде, бо на мужиках вся країна тримається. Вони її годують». Перестали сміятися. А коли почали вивчати фізику, математику і до нього потяглася черга списувачів, стосунки різко змінилися.

Математичні здібності – то від батька. Любив він знаходити рішення найскладніших задачок. Бувало, зайдуть до Анатолія однокласники, потім вже й студенти, а батько їм одразу по задачі дає. Далеко не кожен студент міг розв’язати їх, а батько наче горішки розколює…

Втім, Анатолія мало цікавило наукове середовище. Студентом вчився без трійок лише тому, що інакше стипендії не платили. Хоча й була ота стипендія – лише сама назва. Доводилося підробляти – на товарній станції. Найкраще було розвантажувати кавуни або щось їстівне, а найгірше – вапно. Навіть від вугілля можна відмитися, а вапно так в’їдалося в тіло, що потім кілька тижнів чухаєшся, мов від корости.

А вченим бути не хотів. Навіть коли професор Мілях запросив до себе в Інститут електротехніки, то довго вагався. Батько напоумив. Він тоді в лікарні лежав, і звідти на його вагання відповів коротенькою запискою: «Толю, діло не дурне. Давай ризикуй». За кілька днів батько помер. Син настільки боявся покинути батька, що не міг піти з цвинтаря і три ночі ночував біля батькової могили.

Мама у нього теж феноменальною особистістю була. Всього тиждень ходила до церковноприходської школи, а коли він закінчив інститут, то вона навчилася читати. Перегляне купу газет, які передплачував син, і йому підказує: «Толя, тобі треба прочитати оцю статтю. І ось це тобі буде цікаво знати, і з цим познайомся». Була у нього наче референт. Мамі він говорив «ви», а батькові «ти», батько сам так хотів.

У одруженого Анатолія Корнійовича надійний тил – дружина Тамара Василівна, друга людина після батька, якій він зобов’язаний усім, що встиг зробити. Скільки років доводилося їй наступати на горло власній пісні, відкладати незроблене своє, аби забезпечити передусім належні умови для праці-науки йому. Хоч при одруженні виставила єдину вимогу до нього – щоб і їй не заважав займатися наукою. Він тоді дисертацію закінчував, а невдовзі обоє захистили кандидатські. Коли сів за докторську, вона сказала: «Відставати від тебе не збираюсь!»

Потім у їхній невеликій, але дружній сім’ї з п’яти душ чотири доктори наук. Вони зі старшою донькою Наталкою – технічних, а молодша Тетянка, як і мама, – медичних. Донечка Тетянка, мабуть, наймолодшим доктором наук в медицині стала на території колишнього Союзу, в царині отоларингології.

Про онука й тезку, ще коли він був студентом будівельного вишу, дід Анатолій сказав, що толк із хлопця буде. І хоч він згодом охолов до зодчества, але розбудив тяжіння до медицини – мабуть, бабусині гени взяли верх.

Тамара – його перше і вічне кохання. Взагалі у житті так багато всього першого, що пов’язане з нею. Перше побачення, перший поцілунок, перша справжня любов, навіть придбання першого пристойного костюма – ініціатива дружини. Вона – це єдине, за що він боровся, чого прагнув понад усе, з чим би не розлучався повік. Посади, звання, нагороди – все це якось само по собі йшло до нього.

А тут одразу кинувся у бій. Бо знав – красиву слід або вкрасти, або відбити. Він закінчив інститут, дівчини не було: то часу бракувало, то вдягнути нічого. А тут приятель вихваляється: листується з прекрасною дівчиною. Він адресу поцупив, і почалося кохання в номінації «епістолярії».

Якось Тамара (вже була отоларингологом району) приїхала в Київ домовлятися про вступ в ординатуру і книжки в медичну бібліотеку здати. Вони зустрілися біля кінотеатру, туди ж прийшов і її шанувальник ще з студентських років. Тамара поспішала і в бібліотеку, і на автобус до мами в село Демидів, що під Києвом, й Анатолій запропонував другу: «Ти в бібліотеку – я з нею на автобус».

… То була перша ніч, коли він ночував не вдома. Тамара, хоч і була спершу незадоволена його вторгненням у рідне село, але як людина найгуманнішої професії змушена була змінити гнів на милість і влаштувати його на ніч у своєї бабусі. На ранок були напівофіційні оглядини. Начеб ненароком зібралися родичі, найближчі сусіди. Вердикт був одностайним: «Гарний хлопець. Такому можна довірити нашу Тамару!»

Анатолію Корнійовичу чітко пригадуються перші роки їхнього подружнього життя. Тамара вступила в ординатуру в Києві екстерном, а це означало – без зарплати, він отримував аж 88 карбованців. З ними жила і мама зі своєю колгоспною пенсією – 12 крб і 40 коп. А тут ще й Наталочка знайшлася. Матеріальна скрута була такою, що одного разу він у вічі сказав коханій дружині: «Пробач, але я не можу забезпечити тебе бодай необхіднішим з того, на що ти заслуговуєш. Тому кидай мене. Ти достойна кращого».

Тоді Тамара пригорнулася до нього, обійняла і прошепотіла: «Дорогенький мій, я тебе ніколи не залишу, а ти не звертай уваги ні на що, роби свою науку. Якось викрутимося». І вони викрутилися. Жаль, мама вже до цього не дожила. Правда, коли захищав докторську, то щоб десь дістати грошей на традиційне «обмивання» вченого ступеня, поїхав у Тюмень на заробітки.

На директора інституту його рекомендував його старший товариш, вчитель і на той час чинний директор Олександр Миколайович Мілах, який категорично сказав: «На цій посаді бачу тільки тебе. А ти що, хочеш, щоб мене звідси винесли вперед ногами? Колектив стає стабільним і працює чітко і надійно за умови, що влада не міняється, а лише відбувається зміна караулу. Наука – дама примхлива і революцій не любить».

І все ж, аби він погодився прийняти інститут, довелося втрутитися ЦК, на той час єдиної партії. А там діяли за армійським принципом: «Не хочеш – змусимо, не вмієш – навчимо!» Змусили, а вчити не довелось – був підготовлений до цієї відповідальної посади. Були, щоправда, і заздрісники, й «доброхоти», які бажали і самому інституту, і його молодому директорові швидше «прогоріти», знайшлися подібні «доброзичливці» й в інституті. Довелося ставити питання руба: вони чи він? І він переміг, більше того, відкрив новий напрям зі створення обладнання, що підвищує якість електричної енергії. На той час це було настільки гострою всесоюзною проблемою, що інститут став провідним у галузі електротехніки і електроенергетики, чимало аспірантів захистилися достроково. Півтора десятка вчених і розробників інституту одержали Державну премію. Інститут, наче та матір-героїня, породив ще п’ять інститутів. І насамперед домігся того, аби при інституті працювала вчена рада, в якій можна було б захищати докторські й кандидатські дисертації, не їздити для цього в Москву.

У похилому віці академіку хотілося б уже й відпочити від науки, від роботи, засідань, поїздок, зустрічей, переговорів, ювілеїв. Часом уявляв себе з рубанком у руках, стругати якусь соснову дошку, насолоджуватись духмяними пахощами пралісу і живиці. Майструвати з тих дощок стільчики і дарувати їх друзям – стільчик від академіка Шидловського. Багато довелося б робити стільчиків, аби обдарувати ними усіх друзів, родичів, колег. Може, по одному стільчику дісталося б рідному Веприку і Бобровицькому музею, щоб цей експонат нагадував землякам про знаменитого на увесь світ академіка Анатолія Шидловського, вихідця із «селюків».

 

Григорій ВОЙТОК, редактор «Енциклопедії Бобровиччини»

Схожі матеріали (за тегом)