Закохана в троянди

(світлій пам’яті Мірошниченко Катерини Михайлівни)

Уклін доземний ветеранам,

Мільйони квітів вам до ніг.

Вас залишилось дуже мало,

Героїв наших дорогих.

...Її назвали «Весна на Одері». Ясноока, з іскристим поглядом, уся світла, наче заквітчана яблуня, висока, у відпрасованій формі й білих рукавичках. Автомат наперевіс, коси так просять вітру, а вуста – пісні й поцілунків. Вона стоїть на тумбі біля стовпа з дороговказами «Берлін – Франкфурт – Познань». «Весна» спрямовує колони наших військових частин до Перемоги.

Знімок дівчини-регулювальниці у травні 1985 року обійшов чимало газет, у тому числі й зарубіжних. І всі його одноголосно називали символом тієї переможної весни.

1naberlin «Весна на Одері», Катюша, Катерина Михайлівна, «Осінь над Супоєм»... На такі відрізки логічно було б поділити пройдений шлях нашої односельчанки Мірошниченко Катерини Михайлівни, тієї самої дівчини-весни сорок п’ятого, яка родом з Нового Бикова. Її пам'ять наповнена спогадами про різні періоди життя.

…Рожеві троянди в малиновому садку, рожеві сни дитинства, рожеві мрії юності. Ще всі живі. Щаслива інтелігентна сім’я: мама – вчителька, тато – бухгалтер, всім забезпечена дітвора – Ніна, Катя, Юра. Ось Катя – випускниця Новобиківської семирічки, а це вже Катя – студентка Роменського сільськогосподарського технікуму. Три роки промайнули, як легкокрилий птах. Перед нею відкривалися нові горизонти. Скільки мрій, сподівань, надій… І все це раптом обірвалось. Почалася війна.

Скількох людей долі розійшлися, перекреслилися, обірвалися, пропали безвісти! Який тягар убитих мрій витримало і ще витримує небо! Скільки очей – зелених, як українські луки, карих, як древній бурштин, сірих, як березнева річка, блакитних, як льон – востаннє дивилися в тебе, небо! Твій світлий лик затьмарився спаленими заживо думами; твої весняні грози, твій жайворів літній спів, твоє осіннє «курли!» заглушила, перевила, перекричала глуха й сліпа, ненаситна війна.

«Не втратьмо надії в літа молодії», – благала Леся Українка. Саме надія допомогла витримати принизливу, цинічно-зрадливу окупацію, потім загибель батька в перші місяці війни, а через рік – смерть старшої сестрички Ніночки. «Закопували в землю квітку», – напише в своїй «Сповіді» для шкільного історико-краєзнавчого музею Катерина Михайлівна – «Ця несправедлива втрата надовго пригнітила мій дух, як камінь – тоненький паросток вербички». А потім – лють окупантів, спалена майже перед самим приходом визволителів рідна хата...

День звільнення Нового Бикова вона пам’ятає до найдрібніших деталей. Період окупації – це постійний страх за себе і близьких, загроза життю, горе і смерть, приниження людської гідності та знущання. За цей період фашисти насильно депортували понад 50 юнаків і дівчат до Німеччини, а 2 січня 1943 року розстріляли і спалили 63 мирних жителів села. Перший світлий день, можливо, найщасливіший день в її житті після двох років окупації – 20 вересня 1943 року, день визволення Нового Бикова.

Напередодні німці залишили село. Всю ніч майже ніхто не спав. Люди чекали приходу наших солдат. З настанням дня почали з острахом і надією виходити на вулицю. Навкруги стояла гнітюча тиша. Всі боялися, що німці повернуться, але щиро сподівалися, що скоро побачать своїх визволителів.

Наші війська ввійшли в Новий Биків з боку села Козацьке. Назустріч їм бігли діти, жінки, старі люди. Вони щиро вітали бійців хлібом-сіллю, квітами, обіймами зі сльозами радості.

Так спільною колоною радянські воїни в супроводі жителів направились до центру. Біля приміщення колишньої сільської Ради відбувся мітинг з нагоди визволення села від німецько-фашистських загарбників. Визволяла село 163 Роменсько-Київська стрілецька дивізія, що входила до складу І Українського фронту.

Після мітингу багато воїнів-визволителів було запрошено до осель. Пригощали, хто чим міг, всім, що вдалося зберегти за період окупації. Діти і на мить не відходили від солдатів. Розглядали їхні нагороди, зброю, приміряли військові кашкети. Жінки намагалися почути хоч малесеньку звісточку про своїх чоловіків, братів, дітей, які перебували на війні. Вони писали листи і просили при нагоді їх передати, наївно вірячи в те, що така зустріч можлива.

Катя з братом Юрою пішли до військкомату: «Відправте на фронт». Добровольці були потрібні завжди.

Дівчину направили у частину «Військово-автомобільна дорога» І Українського фронту. Брат теж пішов на фронт, але невдовзі загинув.

Перші дні служби Каті проходили на понтонному мосту в Києві. Техніки тоді йшло, скільки й око сягало. Гуркоче, гримить, скрегоче все навкруги. І вдень – із прапорцями, і вночі – з ліхтарем. До речі, у цю частину потрапляли тільки бідові, тямущі та красиві дівчата. Подивиться солдат на таку – і на серці потепліє. А юнки ще й мали всього того гуркоту не лякатися і не втомлюватися. І вели такі сміливці наших воїнів аж до самого Берліна. І заходилося дівоче серце від страху, особливо на переправах та під час нальоту, а вуста і очі (бо так треба для Перемоги!) посміхалися.

Регулювали рух протягом двох годин, потім через чотири години знову на свій пост. Треба було дуже добре знати розташування військових частин, штабів, лінії оборони. Ситуація на фронті могла змінюватися кілька разів на добу. Регулювальник повинен усе добре пам’ятати і правильно направляти війська та військову техніку.

Коли рух був особливо інтенсивний, коли годинами, а то і цілими днями рухалася техніка, військові підрозділи, проїздили командирські автомобілі, було очевидно, що готується черговий наступ. Регулювальник направляв командирські газики до штабу фронту, а військову силу і техніку – до лінії фронту. Він володів надзвичайно важливою інформацією.

Влітку 1944 року війська І Українського фронту готувалися до переходу через Карпати. Колони рухалися вдень і вночі в напрямку на Раву-Руську та Львів. Під палючим сонцем, коли все навкруги гуркоче і гримить, піт виїдає очі, і пилюка годинами не розвіюється, регулювальниці завжди на своєму посту. Вся увага прикута до руху, нерви натягнуті, мов струни, що в будь-яку мить можуть порватися. І раптом за кілька кроків зупиняється легковий автомобіль. З нього вийшов молодий жвавий майор, а за ним – незнайомий командир із маршальськими зірками на погонах. Як виявилося пізніше, це був сам маршал І. Конєв, командуючий І Українського фронту. Так Катя вперше в своєму житті побачила живого маршала.

А через декілька днів, під час виснажливого регулювання, коли стояла нестерпна спека, Катя побачила вражаючу картину. В тил на схід направлялася колона полонених вояків противника. Їх супроводжував старшина верхи на коні, озброєний автоматом. На перший погляд нічого дивного тут не було. Скільки таких колон полонених, особливо останній місяць, під час активного наступу наших військ проходило повз її пост. Полонені ледве брели, похнюпивши голови. Всі вони були босі. За ними піднімалася в повітря хмара пилюки, як від отари овець. І самі вони чимось нагадували отару. Де поділася та вища арійська раса? Це були вже далеко не ті вояки, що в перші роки війни. На німе запитання Каті бравий старшина гордо посміхався, похитуючись у сідлі. Адже говорити регулювальникам категорично заборонялось.

Пізніше від розвідників Катя почула розповідь про тих полонених, і тих, хто над ними так позбиткувався. Наші війська наступали так швидко, що вороги ледве встигали відступати, при цьому залишаючи свою техніку, склади боєприпасів та інше. Виснажені нестерпною спекою, постійною загрозою з боку наших наступаючих військ, велике угрупування противника відірвалося на кілька кілометрів від лінії фронту. Вони зайняли мальовниче село і розташувалися в тіні дерев на шкільному подвір’ї. Нацисти були впевнені, що тут їм ніщо не загрожує. Звуки канонади сюди майже не долинали. Стояла заспокійлива тиша. Тінь від дерев, легенький вітерець навівав сон. Вояки зручно влаштувались, познімали взуття, щоб натерті ноги трохи спочили. І невдовзі всі вже спали міцним сном.

Вони навіть не здогадувалися, що за ними з кущів спостерігав простий хлопчина, що жив неподалік від школи. Він терпляче чекав, коли німці заснуть. Щоб переконатися, що всі вже сплять, кинув грудку сухої землі і завмер, чекаючи переполоху. Але було тихо, отже, всі спали. Зібравшись із духом, він виліз із своєї схованки і, майже не дихаючи, наблизився до крайнього сплячого. Ворожий солдат міцно спав, але автомат висів у нього на грудях. Хлопчина миттю зметикував. Він швидко зібрав усе взуття, переніс його на город та заховав у високому картоплищі.

Можете собі уявити, що було, коли німці прокинулись. Вони вже не мали часу шукати собі взуття. Так босими їх і захопили в полон передові частини наших військ. Цей незвичайний епізод вразив усіх і добре запам’ятався Катерині Михайлівні.

Тяжкі воєнні дороги. Хоча особливих подвигів, як заявляє сама Катерина Михайлівна, на її рахунку не було, але вже той факт, що юна 18-річна дівчина взяла в руки автомат і стала на захист своєї Вітчизни пліч-о-пліч із чоловіками, є неабияким подвигом.

Два рази зі своїм полком вона потрапляла в оточення. Перший раз поблизу Житомира, де на поміч прийшли місцеві партизани і допомогли прорвати вороже кільце. А другий раз вже на території Німеччини, де на поміч прийшли наші, що наступали.

Тут, у Німеччині, загинула її найкраща подруга Соня. Познайомилися вони у Вапнярці. Там якраз дивізія отримувала поповнення перед новим наступом. Регулювальники також отримали поповнення. До них направили трьох дівчат, що вже пройшли відповідне навчання. Особливо серед них виділялася Соня. Вона вся ніби сяяла своєю чарівною усмішкою і притягувала до себе всіх довкола. Її називали «наше Сонечко». З першого моменту знайомства розпочалася в Каті дружба з Сонею. Дівчата постійно були разом. Якщо одна перебувала на чергуванні, інша з нетерпінням чекала на його закінчення, щоб швидше зустрітися з подругою. Так палка дівоча дружба допомагала в дні тяжкого фронтового життя.

Наші війська з тяжкими боями просувалися на захід. Вийшли до державного кордону. І далі понесли визволення народам Європи від нацистської навали. Так дійшли до самої Німеччини. Було це 16 квітня 1945 року, за кілька тижнів до заповітного дня Перемоги. Дівчата мріяли, як заживуть після війни. Скільки планів тоді було в них, про що думали? Але доля розпорядилася по-іншому. Соні випало нічне регулювання. Особливо важким було саме нічне регулювання. Щоденно їм проводили інструктаж, як поводитися в нічні години, наголошувалося на необхідності найбільшої пильності, адже ворог, що вже конав, як поранений звір, здатний на будь-яку підлість.

Трагедія сталася саме цієї ночі 16 квітня. Соня вже через кілька хвилин закінчувала своє чергування. Колони рухалися в напрямку на Берлін. Рух то на деякий час припинявся, то знову наростав. Мабуть, в момент саме такого затишшя з’явився мотоцикліст, який рухався проти напрямку руху наших військ. Що було потім, можна тільки здогадуватись.

Пролунала автоматна черга і життя нашого Сонечка обірвалося назавжди. Як жива, постає вона в очах Катерини Михайлівни, така осяйна і з тією чарівною усмішкою, що завжди вабила людей.

Це лише декілька епізодів із фронтового життя нашої героїні. Ось так ця тендітна дівчина стала солдатом фронтової дороги, яка простяглася майже на два роки і вела від Києва до Берліна.

Не кожен чоловік був здатен на такий щоденний, щогодинний, щохвилинний подвиг. А дівчата змогли! І де та сила бралася вистояти на посту за будь-якої погоди? Ні дощ, ні лютий мороз, ні спека, ні бомби, ні кулі, ні полони з концтаборами не змогли перервати зв’язок рядових героїнь і героїв із неопалимою купиною українського незламного духу. Не змогли загарбники, хоч як старалися, розрубати пуповину між слов’янським народом і його рідною землею!

«Ми не стрітись ніяк не могли», – написала Г. Чубач. Ці слова – про юну Катюшу і довгоочікувану Перемогу, про весняний пташиний спів і звільнену українську землю, про чисте небо і радісні очі, в яких світяться вранішньою зорею віра, надія і любов. Закінчився період найскладніших, найболісніших випробувань, страждань… За свій героїзм і відвагу Катерина Михайлівна була нагороджена багатьма медалями та орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Зарубцювалися рани в серцях, піднялися з попелу юні паростки... Катюша повернулася до мами в рідне село, закінчила технікум, зустріла свою долю, дала життя двом синам-соколам. Працювала Катерина Михайлівна все життя у рідному Новому Бикові технологом у заготконторі і постійно підтримувала зв'язок із ветеранами 163 стрілецької дивізії.

Вона належала до тих жінок, які замість того, щоб плакати, гумором себе й інших розраджують. Недарма ж її бабуся – далека родичка Гоголя, і схожа вона була геть-чисто на Миколу Васильовича, і прізвище її Гоголь-Яновська. Тому сміх, видно, по роду передався. І передається далі, бо ж є кому: сини подарували їй трьох онуків, двох онучок і двох правнуків. Постійно приїздять з Києва і Броварів, допомагають, кличуть до себе. Та, видно, міцно тримає в селі рідна земля.

І поховали Катерину Михайлівну в рідному селі на рідній землі. Вічна пам'ять героїні.

Буяють щоліта у садку квіти, не дають заспокоїтись пам’яті троянди: рожеві, червоні, білі.

Троянди

З дитинства я закохана в троянди.

Тієї неповторної краси,

Коли на пелюстках їх різнобарвних

Веселка сяє в краплинках роси.

Дивно в моїм садку дитячім

Рожевії троянди квітували,

І сни рожевими були тоді.

Дитинство, пелюстки, облетіло.

А юність опинилася в біді