У роки Другої світової війни на увесь світ гриміли прізвища: Молодчий, Покришкін, Кожедуб... Саме Олександр Молодчий першим із льотчиків дальньої авіації бомбардував Берлін. А в 1942-му, коли нацисти стояли під стінами Сталінграда і Гітлер самовпевнено заявляв, що віднині жодна радянська бомба не впаде на столицю непереможного Третього рейху, 22-літній українець передав радіограму з борту свого літака: «Москва, Сталіну. Знаходжусь над Берліном. Завдання виконано. Молодчий».

У неповних 23 він уже мав дві Зірки Героя Радянського Союзу. У 1943-му та 1944-му роках його ще двічі представляли до цього звання. Адольф Гітлер вважав Олександра Молодчого своїм особистим ворогом. У травні 1945-го за плечима молодого льотчика було 311 бойових вильотів (з них 287 – нічних), 1300 годин у вогняному небі, понад 600 тисяч кілометрів бойових маршрутів. За будь-яких обставин він неодмінно проривався до цілі і жодного разу не був поранений.

Про видатного льотчика, почесного громадянина Чернігова, генерал-лейтенанта авіації Олександра Гнатовича Молодчого розповідають рідні – онук Олександр Кузнецов-Молодчий та його дружина Тетяна.

Ця багатоповерхівка в Чернігові наразі привертає увагу меморіальною дошкою – тут жив двічі Герой Радянського Союзу О. Г. Молодчий. Його близькі запросили мене до своєї затишної квартири. Зручні меблі, унікальні книги, великий, майстерно намальований портрет Олександра Гнатовича. Тож мене увесь час не залишало відчуття, що прославлений льотчик слухає нашу бесіду, доброзичливо посміхаючись у вуса. Сині, мов небо, проникливі очі. На шляхетному обличчі – мудрість досвідченої людини. Кожну річ Олександра Гнатовича, який мешкав у цій оселі, родина береже як сімейну реліквію.

«Дідусь народився 27 червня 1920 року, – починає розповідь Олександр Кузнецов-Молодчий. – Наступного дня після початку війни він прибув у полк особливого призначення. Пілотів навчали літати вночі, в складних метеорологічних умовах. У цьому полку Олександр Молодчий воював понад три роки (спочатку заступником, а потім – командиром ескадрильї). І вже 22 жовтня 1941-го за вдало виконані бойові операції отримав свою першу Зірку Героя (взагалі, Молодчий – єдиний в історії, хто одержав звання Героя Радянського Союзу, воюючи на літаку «ЄР-2»). Він першим серед льотчиків дальньої авіації бомбардував Берлін. Ескадрилья Молодчого наносила удари по військово-промислових центрах нацистської Німеччини та її васалів – здійснювала польоти на Берлін, Будапешт, Бухарест, Кенігсберг, Хельсінкі... Нерідко – по два бойових вильоти за ніч! Але, виконуючи надскладні завдання, Олександр Молодчий почувався в небі, мов удома: ні ворожі зенітки, ні жахлива погода не могли завадити відважному льотчику. Він щоразу неодмінно долав усі перешкоди і скидав смертоносний вантаж – бомби влучали точно в ціль».

Двічі Герой Олександр Молодчий із коханою дружиною Шурочкою

27 серпня 1942 року ворог стояв під стінами Сталінграда, і Гітлер самовпевнено заявляв про чергову блискучу перемогу Третього рейху. Фюрер та головний нацистський ідеолог Геббельс патетично клялися співвітчизникам, що віднині жодна радянська бомба не впаде на їхню столицю. Берлін був оточений чотирма лініями протиповітряної оборони! Однак радянські льотчики прорвалися до цілі. Попри вкрай складні погодні умови (сильну зливу, грозу та шквальний вітер), екіпаж Олександра Молодчого першим проклав маршрут до нацистської столиці і завдав потужного бомбового удару. 22-літній українець передав радіограму з борту свого літака: «Москва, Сталіну. Знаходжусь над Берліном. Завдання виконано. Молодчий».

«Взагалі, в той момент навіть шереху не можна було подавати, щоб не привернути увагу ворогів. Адже потрібно було ще благополучно повернутися назад, – додає Тетяна Кузнецова-Молодча. – Однак напередодні польоту на борт літака встановили радіообладнання. Молодчий не погоджувався, доводив: «Краще зайву бомбу завантажити!». Проте його не послухали: «Повертатимешся додому, то доповіси, як впорався». От він і вирішив: «Раз так – доповім, але в небі над Берліном. І радіограму передам Сталіну». Справді, Олександр Гнатович був людиною з характером!».

На той час Олександр Молодчий здійснив уже 150 бойових вильотів. Причому нерідко доводилося по 10-12 годин летіти в режимі суворої секретності (тобто збити могли не лише чужі, але й свої). У кабіні було дуже холодно, але хутряні рукавички, які видавали пілотам, ставали непридатними за один політ.

У 1942-му в Берліні нацисти почувалися у цілковитій безпеці, тож спочатку навіть повірити не могли, що їхню столицю бомбардують радянські льотчики. Згодом Геббельс ніяково виправдовувався: мовляв, це була спецоперація військово-повітряних сил Великобританії. Проте англійські газети одразу ж спростували слова нацистського ідеолога, вмістивши заяви очільників свого військового відомства: «27 серпня британських літаків у небі над Берліном не було». Гітлеру довелося визнати очевидне і назвати українця Олександра Молодчого своїм особистим ворогом. Так було розвіяно міф про непереможність Третього рейху. Фактично саме цей день став переломним у всій Другій світовій війні. 31 грудня 1942 року мужній льотчик одержав другу Зірку Героя. А наступного дня у штаб Донського фронту особисто зателефонував Йосип Сталін і сердечно привітав першого в дальній авіації двічі Героя Радянського Союзу Олександра Молодчого.

«То была другая эпоха. Безумно храбрые мальчишки запрыгивали в кабины своих «боевых лошадок» и сразу становились мужиками, минуя юность. Они очень любили свою страну. По-настоящему, без балды. Они порвали знатных «стервятников» Геринга, смотря им прямо в глаза – в буквальном понимании этих слов – со своих, порою деревянных, кабин, благодаря этой любви. Кто из них выжил – стал матёрым асом. Они могли летать уже без карт, ориентируясь по могилам друзей…» – писав у статті «Братья по небу» публіцист Ігор Поліщук (щотижневик «TV-парк», 30 червня – 6 липня 2003 року).

«Несамовитим льотчиком» охрестив Олександра Молодчого один із «божків» Третього рейху Герман Геринг, хвалені винищувачі якого (в той час – грізні, суперсучасні літаки) виявлялися абсолютно безпорадними у поєдинках зі, здавалося б, не надто прудким бомбардувальником українця. «Зачаклований він, чи що?!» – ошелешено белькотіли нацисти, коли літак Молодчого вкотре благополучно виривався з-під пекельного обстрілу, завдавши прицільного бомбового удару.

Йому дійсно неймовірно таланило. Він по-справжньому любив небо, відчував його, мов рідну людину. І небо також було прихильним до нього. Олександра Молодчого оминали кулі, і яким би тяжким не виявився політ, він завжди повертався до своїх бойових побратимів – живим та невразливим. За всю війну безстрашний льотчик не зазнав жодного поранення. Тому не дивно, що слова: «У небі – Молодчий!» викликали такий панічний жах у ворогів.

Втім, доля видатного льотчика була не лише трояндами встелена – вистачало і тернів. «18 вересня 1941 року авіаполк, у якому служив дідусь, проводив розвідку і знищив підрозділ нацистів поблизу міста Дем’янівська Новгородської області. Але літак Молодчого підбили... – онук Героя знову замислюється, вдивляється в портрет, ніби прислухаючись до Олександра Гнатовича, спокійного і водночас по-військовому зосередженого. – Тоді він поклав машину на крило і зімітував падіння. Побачивши шлейф вогню, нацисти вирішили, що радянському бомбардувальнику – кінець, і припинили вогонь. Однак Молодчий вирівняв літак, загасив пожежу і дотягнув до рідного аеродрому...

А цей випадок стався на Калінінському фронті. Тоді дідусь також опинився на межі життя та смерті. Бомбардувальник Молодчого зазнав серйозних пошкоджень і він наказав екіпажу залишити літак. Але почув у відповідь: «Командире, ми будемо з тобою разом – до кінця!». Їм таки вдалося приземлитися – вночі, всліпу, на галявину в густому лісі. Це було неймовірно – один відсоток зі ста, що залишаться живими. Побачивши вцілілий літак, оточений деревами, штурман захоплено вигукнув: «Сашо, ти – справжній лицар неба!».

Через 60 років після закінчення Великої Вітчизняної (7 травня 1995-го) президент України Леонід Кучма урочисто вручив перші ордени Богдана Хмельницького (сучасні лицарські нагороди) прославленим льотчикам – двічі Героям Радянського Союзу Олександрові Молодчому та Анатолієві Недбайлу.

«Відверто кажучи, до успішних польотів на Берлін у радянських льотчиків були й невдалі спроби, – продовжує розповідь Тетяна Кузнецова-Молодча. – Тоді дивізія під командуванням прославленого льотчика Водоп’янова знаходилася під Ленінградом і за наказом Сталіна мала бомбардувати нацистську столицю та інші міста. Але літаки (за рішенням «згори») були занадто перевантажені бомбами та паливом, і тому не могли піднятися в небо з ґрунтової злітно-посадкової смуги. Це призвело до аварій: двигуни не витримували навантажень, загоралися, і тільки дивом не сталося вибуху. А у літака Молодчого за межами аеродрому вирвало шасі. Тут під’їхав генерал Петро Жигарєв, поплескав молодого льотчика по плечу, похвалив: «Молодець, вчасно шасі прибрав!». Той спробував пояснити, що шасі лежить у канаві. Однак генерал, не вислухавши пілота, мерщій сів у машину й поїхав далі...».

Розповідав Олександр Гнатович онуку і про такий курйозний випадок: «Якось він мав злетіти з чужого аеродрому (тобто аеродром також був радянським, але прославленого льотчика там не знали в обличчя). Молодчий поспішав і попросив диспетчера пропустити його швидше. Проте, поглянувши на інтелігентного юнака, керівник польотів обурився: «Ич, який молодчик!». «Не молодчик, а Молодчий», – стримано промовив у відповідь Олександр. «Багато вас тут таких тиняється. Теж мені герой!» – пхикнув офіцер. «Не герой... А двічі герой», – буркнув собі під ніс... Взагалі, дідусь до подібних ситуацій ставився з гумором. Дійсно, хто ж міг подумати, що такий ще молодий і зовсім не войовничий на вигляд пілот і є тим самим безстрашним повітряним асом, чиє прізвище гриміло на увесь фронт».

У 2003-му, коли в Чернігові відкривали пам’ятник Олександрові Молодчому (тоді минув рік після його смерті), вшанувати легендарного льотчика з’їхалися його однополчани. І бойовий замполіт Сергій Федоров, який служив разом з Олександром Гнатовичем, визнав: «Хочу вибачитися... Даремно ми тоді Сашка не підтримали. Його ж іще двічі висували на звання Героя Радянського Союзу! Безперечно, він заслуговував. Але ми подумали: все-таки хлопчина вже має дві Зірки Героя. Молодий іще!».

Так Олександр Молодчий і не отримав ще дві найвищі державні нагороди, хоч 3 листопада 1943 року був представлений на Зірку Героя за визволення Києва, а 13 травня 1944-го – за визволення України.

Звісно, справа не лише у віці. Молодчий завжди мав власну думку і не боявся відстоювати її перед вищим керівництвом. Не терпів пихи та лицемірства і цінував людей незалежно від посад та зірочок на погонах. До того ж, деякі старші офіцери неабияк заздрили молодому льотчику. Якось після бойового вильоту він виліз зі свого бомбардувальника в мокрій від поту гімнастерці і почув від пещеного підполковника, що швендяв неподалік: «Сашо, у тебе вже стільки нагород, що вистачить на все життя. Чи не пора перейти на штабну роботу?». Молодчий озирнувся і різко відповів: «Я штани в кабінетах протирати не вмію, а хто вам заважає воювати й отримувати нагороди?!». Зрозуміло, після таких відвертих слів Олександр нажив собі ще одного недоброзичливця. Отож нічого дивного, що представлення на третю та четверту Зірки Героя потрапили під сукно.

Тут варто наголосити: обидва ці подання пов’язані з Україною. Олександр Молодчий бомбардував ворожі підрозділи на залізничних станціях Києва, Харкова, Полтави, Кременчука, Бахмача...

У вересні 1943-го необхідно було завдати удару по залізничному вузлу Ніжина. Нацисти вели вогонь з чотирьох гармат великого калібру. Та ще й погода – нельотна: небо затягнули густі чорні хмари, періщила невгамовна злива, нічого не видно! Однак Молодчий все-таки відшукав «шпарину» між похмурими хмарами, вивів літак на ціль і, як завжди, не схибив. Також поблизу станції Ніжин йому довелося стримувати натиск нацистських винищувачів.

До речі, коли в травні 1943 року на фронт тільки-но прибули майбутні видатні льотчики Кожедуб та Покришкін, Олександр Молодчий був уже двічі Героєм Радянського Союзу і командував ескадрильєю.

Прославлений маршал Баграмян так сказав про Олександра Гнатовича: «У кожного героя – свій подвиг. Іноді він здійснює його за лічені хвилини, іноді – навіть за секунди. А в Олександра Молодчого подвиг тривав усі 1418 вогняних днів і ночей».

Увесь цей час відважного льотчика вірно чекала його дружина – кохана Шурочка. Саме про таку любов написав проникливий вірш «Жди меня» Костянтин Симонов. Можна лише уявити стан Олександри Дмитрівни, коли вона отримала з фронту похоронку на свого брата і його фотографію, заплямовану кров’ю. Звісно, не лише примхлива «госпожа удача», а й велике, ніжне, віддане кохання оберігало Олександра Гнатовича в роки воєнного лихоліття. Він постійно ризикував життям, виконуючи найскладніші завдання. Смерть увесь час чигала на нього і не раз зазирала у сині, мов небо, очі. Але він врятувався з вогняного пекла. Попереду було велике життя, сповнене нелегкими, суворими буднями та щоденною кришталево чистою любов’ю. Він вижив, він повернувся...

Сергій ДЗЮБА