Перебуваючи у засланні, не скорився, а навпаки згуртував довкола себе священників і організував серед тюремників богослужіння. Простий протоієрей із Чернігівщини настільки допік сталінському режиму, що каральна «Трійка» НКВС засудила його до найвищої міри покарання – розстрілу. У серпні 2000 року протоієрей Віктор Елланський був канонізований Архієрейським собором РПЦ. Російська церква називає його своїм, але народився він на Чернігівщині і більшу частину духовного життя проповідував на українських землях. Сьогодні, як не прикро, дуже вузьке коло духовенства знає про подвижницький і мученицький шлях нашого земляка.

Духівник і просвітитель

13 (25) вересня 1874 року в селі Плоске Гоголівської волості Остерського повіту Чернігівської губернії (нині Броварський район Київщини) у родині священика Василя Елланського народився хлопчик Віктор. Здогадувався чи ні тоді отець Василь, що його син не лише продовжить справу батька, але без остраху людського й нестиме слово правди в темні часи влади Антихриста? Зрештою, отець Василь зробив все можливе для того, аби його син отримав духовну освіту та став на шлях проповідника та праведника.

У десятирічному віці батько віддає Віктора на навчання до Чернігівського окружного духовного училища, яке він успішно закінчує по II розряду в 1888 році. Аналізуючи відомості про успіхи і поведінку Віктора, можна сказати, що середній і вище середнього бали у нього були з латинської та російської мов, математики, священної історії, складніше йому давалися спів і чистописання, а ось із поведінки у Віктора протягом всього навчання були тільки відмінні оцінки. Втім, це були труднощі початкового періоду, які аж ніяк не завадили йому відразу після закінчення училища вступити в Чернігівську духовну семінарію і успішно її закінчити в 1894 році по I розряду. У тому ж році його майбутня дружина Олена Іванівна Маньковська, також дочка священика, закінчила Чернігівське єпархіальне жіноче училище. Через рік вони одружуються. Подружжю отцю Віктору і Олені Іванівні Елланським Господь послав тринадцятьох дітей: Олександра, Бориса, Ігоря, Гліба, Олега, Костянтина, Всеволода, Ларису, Сусанну, Ірину, Ніну, Наталю та Пересвіту. Втім, доля отця Віктора склалася так, що останні 33 роки свого земного життя він практично не бачив.

У священицький сан отця Віктор привів єпископ Чернігівський і Ніжинський Антоній (Соколов), надавши першу парафію в селі Тулиголове Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині це адміністративні межі Кролевецького району Сумщини). Там, в Успенській церкві, отець Віктор Елланський і відслужив перші чотири роки. Дещо пізніше до священицького служіння Віктора Елланського додається і посада законовчителя Тулиголівської церковнопарафіяльної школи, яку він відкрив першого вересня 1896 року. А вже наступного року отцю Віктора переміщують на бездіяльне священицьке місце при Олександро-Невській церкві села Лопатні Городнянського повіту Чернігівської губернії (нині Ріпкинщина), втім, через кілька тижнів єпископ Чернігівський і Ніжинський Антоній видає резолюцію, якою повертає його на колишнє священицьке місце в Тулиголове. Потім були парафії в Казахстані, селі Шумарова Попівка Могилянського повіту (нині – село Шумарова Могилянського району Брянської області Росії), де він прослужив до 16 травня 1901 року.

Небесний покровитель села Лопатні

У Лопатні, що на Ріпкинщині, Віктор Елланський ще повернеться 1903 року. Ось як про це відгукується наш відомий земляк, директор Міжнародного інституту афонської спадщини, заслужений працівник культури України Сергій Шумило: «Священномученик Віктор Елланський є небесним покровителем нашого стародавнього козацького села Лопатні, що в Ріпкинському районі на Чернігівщині. Тут він певний час служив настоятелем місцевої Свято-Олександрівської церкви, збудованої в 1881 року на пожертви місцевих мешканців, серед яких були і мої предки по матері. Тут, окрім служіння у місцевому храмі та духовної опіки над мешканцями сіл Лопатні та Корчев’я, він викладав грамоту та інші предмети у лопатнівській початковій школі. Серед парафіян отця Віктора у Лопатнях були мої предки по матері – вихідці зі старовинного українського козацького роду Савенків-Савичів, які здавна володіли у Лопатнях землями і господарствами, зокрема мій прапрадід козак-землевласник Лука Макарович Савенко з дружиною Анастасією Семенівною, їхній син та мій прадід Федот Лукич Савенко (06.06.1882 – 1933) з дружиною Феодосією Яківною, які на початку 1920-х були розкуркулені і виселені з села, а також другий син – Олександр Лукич Савенко, який був унтер-офіцером, в 1917-1921 роках воював проти більшовиків та емігрував до Франції. Також парафіянами отця Віктора були інші мої предки по матері – мій прапрадід Йосип Іванович Надточій (пом. 1938) з дружиною Ариною Кузьминічною та їхній син і мій прадід Микита Йосипович Надточій (10.1894 – 06.12.1977). Вони офіційно значились членами релігійної громади Олександрівської церкви села Лопатні навіть у роки комуністично-атеїстичних гонінь на віру в 1930-х роках і виступали проти закриття церкви, не побоявшись можливих переслідувань з боку радянського режиму. Хоч служіння отця Віктора Елланського у Лопатнях не було тривалим, але він назавжди залишив глибокий слід у пам’яті і серцях тутешніх парафіян. Він славився як талановитий проповідник, педагог та богослов. Мешканці сіл Лопатні та Корчев’я дуже любили свого батюшку. Чимало прислужився отець Віктор і до навернення до православ’я старообрядців-безпопівців із сусіднього села Радуль».

«Радянська влада скоро буде знищена Богом»

Тяжкі часи народжують сильних людей. Таким, безперечно, був Віктор Елланський. У радянські часи за те, що проповідував правду його чотири рази відправляли за грати. Але і там отець Віктор не полишав духовних проповідей.

Мученицький шлях отця Віктора Елланського починається в 1924 році, коли він був вперше заарештований за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Колегія ОДПУ СРСР засудила його до трьох років заслання, яке він відбував в місті Козлові Тамбовської губернії. У 1927 році протоієрей повертається до священицького служіння в Києві. До повторного арешту (16 лютого 1929 року) він служить настоятелем в сані протоієрея Олександро-Невської церкви на Липках в Маріїнському парку. Історія цього храму – це наочна історія тогочасної України. Збудований і освячений 1889 року. Одними з меценатів його будівництва, до речі, були глухівчани Микола і Федір Терещенки. У 1930-х роках більшовики зруйнували церкву, пізніше на її підвалинах закопали тіло радянського генерала-душогуба Миколи Ватутіна та поставили йому пам’ятник. Той ідол і досі бовваніє в самісінькому серці столиці.

Далі – другий арешт і три роки заслання із забороною подальшого проживання в дванадцятьох областях Радянського союзу. Цього разу заслання Віктор Елланський відбуває в Іркутській області.

У 1932 його звільняють, а через три роки втретє арештовують за звинуваченням в «антирадянській агітації». Суть антирадянщини полягала в тому, що, будучи попом у церкві, у зв'язку з убивством Кірова отець Віктор проводив контртерористичну агітацію серед віруючих, а також вів контрреволюційну агітацію, спрямовану проти заходів, що проводяться радянською владою, говорив віруючим про недовговічність влади рад і передбачав її швидку загибель. На суді отець Віктор винним себе не визнав і пояснив: «Будь-яка влада дана Богом, і я, як людина глибоко віруюча, визнаю радянську владу як владу, дану Богом». Вироку він очікував в мічурінській в'язниці, а 18 грудні 1935 року спеціальна колегія Воронезького обласного суду на виїзній сесії засудила його на п'ять років тюремного ув'язнення. Згодом тюремне ув'язнення було замінено на табірне, і з 15 квітня 1936 року отець Віктор відбував термін ув'язнення у виправно-трудовому таборі в Карлазі.

У жовтні 1936 року шістдесятитрирічний Віктор Елланський писав: «Перебуваю вже 7 місяців у шостій дільниці цього відділення. З початку травня і до цього дня я кожен день у виснажливій праці не по літах і понад свої сили. Працював я не за страх, а за совість і не мав жодного відпочинку. В даний час відчуваю себе абсолютно знеможеним, болісно втомленим, майже повним інвалідом. До того ж йде зима, а я не маю ні теплого одягу, ні взуття: пальто моє – це суцільне лахміття, а чоботи я украв. Увесь мій одяг зношений вкрай, а видані мені штани та верхня сорочка не захищають від холоду».

Не сподіваючись дожити до кінця терміну в настільки важких умовах, він знову просить правозахисників клопотати про можливість його повернення до сім'ї, яку не бачив уже впродовж восьми років.

У 1937 році під час відбуття табірного терміну отець Віктор був учетверте заарештований. У провину йому ставили наступне: «Серед табірників проводив к/р агітацію підривного характеру, заявляючи: «Радянська влада скоро буде знищена Богом», «...більшовики знущаються над релігією, над священиками, яких ізолюють з метою не дати населенню релігійних обрядів, і цим самим більшовики порушують закон конституції»,«В Євангелії сказано, що буде гоніння на Церкву, що і збулося, з'явився Антихрист і будуть знущатися» (антихристом вважає більшовиків). Поряд з веденням к/р агітації, Елланскій проводив і богослужіння, групуючи навколо себе колишніх попів. Будучи релігійним до фанатизму, на Трійцю співав тропар Трійці та ін.».

31 серпня 1937 року «Трійка» при УНКВС в Карагандинській області засудила Віктора Елланського до вищої міри покарання за ст. 58-10 КК РРФСР.

8 вересня 1937 р протоієрея Віктора Елланського розстріляли в Карагандинському ВТТ (Карлаг) у Казахстані. Так зійшов на свою Голгофу наш святий мученик за віру Христову.

03.04.1990 року прокуратура Карагандинської області реабілітувала Віктора Васильовича Елланського. За поданням Алматинської єпархії 20 серпня 2000 року протоієрей Віктор Елланський був прославлений Архієрейським Собором Російської Православної Церкви до лику святих новомучеників.

Доля церкви – така ж мученицька

Цікавою виявилась і історія Олександрівської церкви у селі Лопатні, де служив новомученник Віктор Елланський. Попри протести парафіян, храм було закрито комуністами-безбожниками в 1935 році, а її тодішнього настоятеля на прізвище Зубок піддали репресіям. У роки німецької окупації церкву у селі знову відкрили, проте у жовтні 1943 року, під час наступу радянських військ, храм сплюндрували і розібрали за наказом радянського командування. Колоди та іконостас використали для укріплення окопів та як матеріал для переправи під час форсування Дніпра. Дерева на Поліссі радянським командирам виявилося замало… Згодом на пагорбі, де була церква, колгоспники збудували сільський клуб, який стоїть там і досі. А на задвірках клубу вже в часи незалежності постав вкопаний у землю дерев’яний хрест, прикрашений іконами та рушниками – єдине нагадування лопатинцям про те, що колись тут стояв величний храм Божий. На Великдень біля цього хреста збираються останні свідки життя села Лопатні. Моляться, співають пасхальних пісень і навряд чи здогадуються про те, хто їхній небесний покровитель. Маємо надію, що після нашої публікації пам’ять цього святого таки буде належно вшановано на місці його колишнього служіння, а місцеві мешканці звертатимуться до нього в молитвах, отримуючи духовний захист і покровительство.

Віталій НАЗАРЕНКО