|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 2:46 | 05.26.2024

ВАМПІР

Радіоп’єса Сергія Дзюби з циклу «Справи детектива Самарцева»

Влітку майже щодня, після улюбленої, але такої божевільно напруженої журналістської роботи, я із задоволенням чимчикую на берег Десни, аби зануритися в приємну річкову прохолоду, пропливти кілометрів п’ять за стрімкою течією, а потім спокійно погойдатися посеред річки на спині, розглядаючи небесну блакить і розмірковуючи про вічне.

Того дня ми домовилися з Віталієм Самарцевим піти на вечірній пляж удвох. Втім, час спливав, всі мої колеги вже давно подалися додому, а приятель чомусь затримувався. Не відповідала і його мобілка. Я вже почав тривожитися, адже мій друг – приватний детектив і має неабиякий талан вплутуватися в небезпечні пригоди.

„Ну, і де його шукати? Куди телефонувати – до міліції, лікарні чи, не приведи, Господи, знайомому патологоанатому?” – я вже буквально гасав по кабінету, нервово стискаючи в руці телефон, коли нарешті пролунав довгоочікуваний дзвінок.

– Привіт! Не сердься, старий. Уже біжу! – неквапливо промовив знайомий голос. – Тільки попрощаюся з тутешніми вампірами...

– З ким? – отетерів я.

– Ти що, ніколи не чув про людей, які смокчуть кров?

– Авжеж, швендяють уночі по Чернігову й підступно псують шиї деяким довірливим добродіям, а вдень так солодко хропуть у своїх домовинах, що гарматою не розбудиш!

– А от і ні, – серйозно заперечив Самарцев, – спати вони лягають у ліжко. Ну сам подумай – хіба можна в домовині нормально відпочити?

Звісно, Віталій – ще той жартівник, але це вже було занадто.

– Послухайте, пане Дракуло... – роздратовано гаркнув у відповідь. – З вами спілкується поки що всього лише злий, стомлений і надзвичайно голодний чоловік. Тому майте совість, ваша величносте, не будіть у мені звіра!

Невдовзі ми зустрілися і, заскочивши по дорозі до сусіднього гастроному, хутко дійшли до річки. Купалися довго, кілька разів перепливаючи Десну. А коли благополучно вилізли на берег і розклали багаття на затишній галявині, приятель обережно відклеїв від власного тіла цупкий пластир. У відблисках вогню зовсім нескладно було розгледіти свіжий слід від глибокого укусу...

Добре, що за давньою журналістською звичкою я, про всяк випадок, прихопив із собою диктофон, а Віталій Самарцев уже цілком налаштувався розповісти свою, можливо, найзагадковішу історію.

 

          Батько і донька

 

          Дехто вважає мене диваком, бо люблю засиджуватися на роботі до пізнього вечора. Навіть коли знаю, що вранці виспатися досхочу не вдасться. До світанку ще, як то кажуть, дожити треба. Зате слухати опівнічну тишу – одне задоволення!

          Вона увійшла непомітно – навіть двері не рипнули. Просто матеріалізувалася посеред кімнати! Зазвичай, так підкрадаються босоніж, але на молодій особі були яскраво червоні черевички, які неабияк пасували до її розкішного рудого волосся, що хвилясто спадало на плечі, акуратного манікюру на довгих, тонких, тендітних пальчиках і мініатюрної дамської сумочки, до якої можна було помістити хіба що помаду, тіні для очей та гаманець.

– Оце так сюрприз... – зачудовано поглянув на панночку. – Давно мріяв познайомитися з привидом!

– Добрий вечір, детективе. І дякую за комплімент. Ви – сама люб’язність...

Вона не була ані збентежена, ані сердита. З цікавістю роззирнулася довкола, підступила ближче; і я зміг належно роздивитися її вродливе, але занадто бліде обличчя (від чого помада на тонких губах здавалася неприродно яскравою), гордий грецький ніс (такі, зазвичай, зображують на іконах) та допитливі, примружені очі.

– Даруйте, вночі вмикаю лише світильник – обожнюю сутінки! Сидиш, мрієш про щось особливе, потаємне, недосяжне... Втім, вам, мабуть, не надто комфортно? Волієте бесідувати при яскравому світлі? Я – дійсно, сама люб’язність, якщо йдеться про бажання потенційних клієнток!

– Ні, прошу вас, – зробила ще один крок до мого крісла. – Я також обожнюю сутінки. Тоді люди і речі здаються кращими. А ще мої очі потерпають від сонячного світла, тож впродовж дня на вулиці я змушена користуватися затемненими окулярами. Незабаром ви остаточно переконаєтеся, детективе, що ваша майбутня клієнтка не приховує власних недоліків.

– Віталій Самарцев – завжди до ваших послуг! А тепер і мені хотілося б дізнатися ім'я чарівної незнайомки. Отже?

– Дізнаєтесь... – проникливо поглянула мені в очі. – Якщо зараз погодитеся здійснити одну, не надто тривалу, нічну прогулянку. Мій тато бажає з вами побесідувати. На жаль, він не може надовго залишати свою оселю, проте запрошує вас у гості.

– Ну ось, – розчаровано озирнувся і заговорив до акваріумних рибок, – тільки-но зустрів симпатичну юну леді, з якою міг би змістовно провести наодинці дещицю часу, а вже доводиться знайомитися з її батьком!

– Між іншим, юна леді – заміжня, однак їй конче потрібна ваша допомога. Ви поїдете, Віталію?

– З вами? Хоч на край світу! Як я можу проґавити таку спокусливу пригоду?! Замість звичного нудного сну шалено мчати бозна куди безлюдними нічними вулицями поруч із загадковою особою, котра, очевидно, ще й власноруч крутитиме кермо „крутої” автівки!  

– Не бійтесь, я звикла вештатися вночі, – не стримала іронічної посмішки. – До того ж, поспішати нам нікуди – тато вкладається спати лише на світанку...

Біля під’їзду гордо стояв криваво червоний джип.

– Непогана „тачка”, – лагідно погладив капот. – Отже, я не помилився! Спеціально підбирали до своїх босоніжок?

– Нам з батьком подобається цей колір, – стенула плечима, відчиняючи дверцята. На мить замислилася, буквально просвердливши мене поглядом: – Так... Здається, ви неозброєні?

– А вас це дивує? – мимоволі замилувався її граціозними рухами.

– Навпаки – тішить! – завела мотор. – Адже, познайомившись із моїм татом, легкодухий чоловік може схопитися за пістолет і накоїти дурниць...

Вона виявилася досвідченим, віртуозним водієм – не встигли виїхати за місто, як стрілка на спідометрі немов приклеїлася до позначки 150. Однак молода жінка почувалась напрочуд впевнено, і автомобіль майже нечутно летів нічною трасою.

За годину леді з’їхала з шосе, якийсь час хвацько петляла звивистою лісовою дорогою і невдовзі вправно пригальмувала поблизу непримітного будинку, що самотньо зачаївся на невеликій галявині.

– Нічого собі... Яка чарівна хатинка – просто посеред лісових нетрів, де бродять зграї голодних вовків! – захоплено визирнув у вікно.   

Втім, оселя була надійно оточена міцним парканом, за яким, лише почувши наші кроки, одразу ж озвався сторожовий пес.

– Не переймайтеся, це – Харон. Він лише здається монстром, а насправді добрішої істоти годі й знайти. До речі, справжнісінький вовк! Але за все своє життя жодної кішки не образив... – втішила красуня.

– Гм... А у вас тут взагалі є кішки? – спробував збадьоритися власним дотепом, обережно ступаючи на неосвітлене подвір’я.

Щось волохате й величезне одразу ж кинулося мені під ноги, і серце у приватного детектива Самарцева навіжено тьохнуло.

– Привіт, Хароне! Ніколи не думав, що перевізник до іншого світу може бути таким гарнесеньким... – я все-таки наважився зробити крок уперед – дерев’яними ногами переступив через нового знайомого; адже молода особа прудко чимчикувала до дверей, і мені зовсім не хотілося відставати від неї.

– А ви – молодець, не втрачаєте самовладання! – похвалила, не озираючись. – Харон вас неодмінно запам’ятає...

У будинку було темно та вогко, мов у льосі.

– Ось і я часом нагадую Ярусі, своїй колезі, аби заощаджувала електроенергію і не вмикала влітку обігрівач. Тільки уявіть: в офісі – 18 градусів, а їй – холодно! Може, це – хвороба якась? – голосно поцікавився у супутниці.

Вона швидко зняла навпомацки черевички і, хутко чиркнувши сірником, запалила масивний канделябр.

– Нічого собі... – аж присвиснув від подиву.

– Даруйте, я не люблю електричного світла, – озвався раптом хрипкий, замогильний голос. – Роззувайтесь і проходьте до кімнати. Ми з Дариною – люди загартовані, вдома швендяємо босоніж; це – для здоров’я корисно. А для гостей тримаємо капці – білі й пухнасті.

– А що, у вас тут і гості бувають? – цілком щиро здивувався я, мужньо ступаючи по прохолодній підлозі: – Взагалі, я теж – досить загартований, тому обійдуся без білих капців. Вони викликають у мене не зовсім приємні асоціації...

Господар моторошно захихотів. Він виявився дідусем невизначеного віку (скільки ж йому років – 60, 80, 100?) – високим, навіть попри свою сутулість, худим, проте не виснаженим. Власник оселі, очевидно, мав досить непоганий зір, тому не носив окулярів; однак зморщена шкіра на його обличчі здавалася пергаментною; а велика голова була ідеально лисою. Він сидів біля запаленого каміну, одягнений у темно-червоний оксамитовий халат, і спирався на величезний сукуватий костур, який міг би стати грізною зброєю в умілих руках.

Крісло навпроти було вільним, тож мені не залишалося нічого іншого, як примоститися на нього – неподалік від дивного дідугана з вишуканим грецьким носом, тонкими губами і пронизливим поглядом допитливих карих очей. Дарина виструнчилася поруч, неначе мій охоронець.

– Розумію ваше збентеження, пане Самарцев, але мусите трохи побути у моєму товаристві. До того ж, заприсягнутися, що все, почуте вами у цій кімнаті, залишиться таємницею для сторонніх вух.

– Авжеж, – кивнув, розглядаючи знайомий портрет у коштовній рамці, що висів якраз над моїм співрозмовником, – якщо тільки мені не доведеться приховувати чийсь злочин...

– Це – Влад III, князь Валахії; він жив у XV столітті. Прототип відомого персонажа Брема Стокера, – охоче пояснив дідусь. – Правда, на відміну від вигаданого Дракули, реальний володар Трансільванії не був вампіром у прямому розумінні цього слова.

– Авжеж, – я знову ввічливо кивнув у відповідь, нахабно підморгнувши правителеві Трансільванії, – просто цей схибнутий садист всього лише посадив на палю та спалив живцем понад сто тисяч невинних людей...

– Ви ж знаєте, які то були жахливі часи, – розвів руками співбесідник. – Жоден володар не міг почуватися в цілковитій безпеці. Тому, щоб захопити чи утримати владу, тогочасні правителі не жаліли навіть своїх близьких. Звісно, князь Влад також був нещадним до ворогів, але він захищав рідну землю. Власне, на батьківщині його вважають національним героєм!.. Чим вас пригостити, пане Самарцев? – без паузи, тим же тоном поцікавився колоритний дідусь, стискаючи костур.

– Ну, для чого так офіційно? Називайте мене Віталієм, – про всяк випадок, скосив очі на сучкувату палицю. – Гість я – невибагливий. Коли спекотно, пригощаюся „Чернігівським пивом”, а до ошатного каміну, середньовічних крісел, бронзових канделябрів із запаленими свічками та портрету Дракули, мабуть, найкраще пасуватиме червоне вино...

– Чудово, – схвально помахав костуром господар. – А я – Владислав Владиславович! Даринко, принеси нам, будь ласка, карафку вина.

Молода жінка нечутно вийшла з кімнати. Дідусь приязно поглянув їй услід і раптом пошепки поцікавився:

– Вродлива у мене донечка?

– Так, – зашарівся я. – Вона справді заміжня?

– Справді... – зітхнув співбесідник. – Посватався торік один парубок – розумний, привабливий, із заможної, інтелігентної родини. Не палить, не зловживає...

– Ну, просто принц!

– Ні, Стас – звичайний підприємець, – стенув плечима. – Та й не сидіти ж їй до віку в дівках через мої проблеми! От і переїхала мешкати до чоловіка, в Чернігів. Тепер доводиться мотатися сюди-туди, аби немічного батька провідувати. Добре, Стас не проти, а то інший міг би й закомандувати, щоб від такого родича відцуралася. Знаєте, нинішня молодь особливо не переймається моральними цінностями й не надто шанує старість.

– Ріднесенький, хіба ти не відчуваєш, як ми тебе любимо? – ніжно озвалася Дарина. Спритно внесла тацю з канапками, домашнім вином та двома кришталевими келихами, обережно поставила на столик.

– А ви? Невже не вип’єте з нами? – промовив розчаровано, милуючись її витонченими ручками.

– Я – за кермом, – відповіла розважливо.

– Ну, просто посидь у нашому товаристві. Ти йому подобаєшся... – узявся розливати вино господар.

– Не сердьтеся, Віталію, – зніяковіла Дарина. – Це у тата – жарти такі. Ось і Стасик спочатку від нього натерпівся, а потім звик.

– А що, жартувати корисно, головне – не передавати куті меду... – хрипко захихотів дідусь. – Добре, Віталію, поговоримо серйозно. Здається, ми у вас не помилилися. Ще б пак! Не одну добу інформацію збирали. Адже тут – справа особлива, делікатна... Мабуть, ви вже помітили, що ми з донечкою – трохи дивакуваті?

– Авжеж... – замислено вдихнув незвичайний аромат червоного вина.

– І ви не боїтеся? – співчутливо поцікавився господар. Його зморшкувате пергаментне обличчя здавалося похмуро урочистим.

– О, не турбуйтеся, я – спокійний, мов двері! Давно мріяв посидіти біля каміна у теплій компанії.

– Що ж... – старий багатозначно перезирнувся з Дариною і повагом підняв келих. – У такому разі, Віталію, пропоную випити за тепло. За благодатну червону рідину, яка звеселяє наші серця.

– Цікавий тост, Владиславе Владиславовичу, – усміхнувся й обережно цокнувся з господарем. – Вперше в житті п’ю за вино!

Кришталь мелодійно задзвенів, вміст келиха виявився просто божественним.

– Це – особливий напій, ми з донечкою виготовляємо його за давнім родинним рецептом, – похвалився співбесідник. – Взагалі, я мав на увазі кров, Віталію...

– Що?

– Тост був про кров, – терпляче пояснив дідусь, – теплу, поживну і надзвичайно смачну!

– Жартуєте? – мало не прикусив язика.

vampir– Ви просто ніколи не пробували скуштувати її по-справжньому, – спрагло облизався господар, але, усвідомлюючи моє збентеження, примирливо здійняв руки. – Не хвилюйтеся, ми зовсім не прагнемо нав’язувати такий спосіб життя стороннім. Думаєте, легко бути вампіром?

– Ви сказали „ми”? – нервово закліпав очима, ошелешено розглядаючи красуню, яка сумирно сиділа поруч: – Тобто Дарина...

– Так, – невинно посміхнулася молода леді. – Просто у мене це виявляється не так інтенсивно. А ось тато виходить надвір лише вночі, інакше він може отримати жахливі опіки від сонячного світла.

– Але, звісно, ми – не якісь містичні істоти з потойбіччя, а живі люди, – господар ухопив карафку з вином і акуратно наповнив по вінця мій келих. – Щось ви надто блідий, Віталію. Випийте – поправте своє здоров’я...

– Дякую, чудове побажання! – кивнув, відчуваючи, як потужно, наче ковальський молот, гепає в грудях бідолашне серце: – Дозвольте і вам налити. Здається, це – все-таки вино. Кров начебто солоніша?

– Розумію вашу іронію... – його обличчя враз переорала глибока зморшка; старий скорботно насупився, хоч брів у мого співрозмовника практично не було: – Я вже давно змирився зі своєю вимушеною відлюдькуватістю; адже, дізнавшись про народження виродка, рідні одразу ж відмовилися від мене. Я їх ні в чому не звинувачую; уявляю, в якому вони були стані, коли почули, що у їхнього первістка – дуже рідкісна, невиліковна хвороба. У мене взагалі не росте волосся (ніколи не голюся!); а шкіра, навіть у юні літа, була зашкарублою... Спочатку я виховувався в сиротинці – разом з іншими дітьми, але незабаром мене ізолювали. Все почалося, коли, угледівши одного разу оголену руку своєї ровесниці, я інстинктивно вп’явся у неї зубами. Звісно, мене покарали – насварили, поставили в куток; та я вже пізнав неповторний смак крові і збагнув, що саме цього дивовижно спокусливого, благодатного відчуття мені й не вистачало. Відтоді я марив кров’ю, і ніхто вже не міг почуватися в безпеці поруч зі мною. Тому, за будь-якої погоди (навіть у задушливу спеку!), вихователі й медики, відвідуючи свого „навіженого” підопічного, змушені були щоразу ретельно кутатися в одяг. На шиї обов’язково намотували довгі шарфи, а руки захищали цупкими рукавичками. Ну, не дивіться так похмуро на мене, Віталію, випийте добірного вина, це ж – не кров...

Мене знудило, однак все-таки змусив себе взяти келих і пригубити дещицю червоної рідини:

– Отже, ви нікуди не виходили без дозволу?

– Який дозвіл? Що ви, – докірливо похитав головою дідуган і знову вчепився у свій костур. – Я взагалі не залишав крихітної кімнати! Мене роками тримали під замком, наче особливо небезпечного злочинця, і дбайливо стежили, аби юний в’язень не наклав на себе руки. Ось такий „гуманізм”... Але одного дня сталося диво – до моєї „камери” увійшов високий, статечний добродій; кілька хвилин він скрушно дивився на „дикого хлопчика”, а потім на його випещеному обличчі з’явилися сльози. Так вперше і востаннє в житті я побачив свого батька. Тільки через багато років мені вдалося розшукати цвинтар, на якому поховані рідні. Виявляється, тато став дипломатом і родина тривалий час мешкала за кордоном. У них народилася чудова, абсолютно здорова донечка. Їй було вісім, коли юну велосипедистку просто біля власної оселі збив п’яний водій... Тоді батьки згадали про первістка; тато розшукав мене у сиротинці, однак так і не наважився забрати до себе. Однак совість рідним все-таки дошкуляла, тож вони належно подбали про моє життя. За щедру плату з „навіженим хлоп’ям” почали панькатися: я вже міг досхочу гуляти на подвір’ї в супроводі вихователів, котрі тепер ставилися до „бідолашного хворого дитятка” напрочуд ґречно; вчителі терпляче проводили зі мною персональні уроки; а професор з медичного науково-дослідного інституту настільки перейнявся вихованням юного вампіра, що згодом я навчився досить непогано контролювати свою поведінку. А головне, мені дозволяли випивати натщесерце і перед сном трохи крові. Звісно, ніхто від цього не потерпав, адже тоді практично не було проблем з донорами – бажаючих здавати кров вистачало! Ну, а заради такого божественного напою я ладен був цілісінький день поводитися, мов янгол; і хоч усвідомлював свою інакшість, почувався по-справжньому щасливим. Звичайно, шкода, що я жодного разу так і не поспілкувався зі своїми близькими; але ображатися на долю – справа, як відомо, безперспективна. Тим більше, що, після їхнього прощання зі світом, я виявився єдиним спадкоємцем усього сімейного майна, і міг вести досить заможне життя – в усякому разі, не переймався, де знайти дещицю свіжої крові... Знаєте, Віталію, у вас зараз такий вигляд, ніби опівночі на цвинтарі, просто на ваших очах, із домовини виліз якийсь невгамовний небіжчик. Однак мушу вас розчарувати: чутки про любителів крові дещо перебільшені. У страху – надто великі очі! В усякому разі, мені, щоб вгамувати свою жагу, зовсім не потрібно скрадатися закапелками нічного міста, вишукуючи нових жертв. Будь-який волоцюга, за належну винагороду, охоче дозволяє мені націдити дещицю своєї крові. Взагалі, зараз у моєму записнику – немало шляхетних, законослухняних громадян, готових за необхідності поділитися власною крівцею з ближнім. Спасибі й знайомим медикам – не забувають...

– Які, виявляється, у нас – чуйні люди, Владиславе Владиславовичу!

– Авжеж. Власне, я ще не зустрічав добродія, котрий би визнав, що йому цілком вистачає грошей... До речі, аби підтримувати себе в хорошому тонусі, не обов’язково пити саме людську кров. Можна домовитися і з власником якогось телятка. Правда, це – не так смачно, але все одно – поживно... Запевняю вас, за все своє життя я не скоїв нічого лихого! Живу, по суті, за Божими заповідями: не вбиваю, не краду, не жадаю чужих жінок... На жаль, трохи побешкетував у дитинстві – декому таки дісталося від моїх зубів; та, на щастя, ніхто з потерпілих не перетворився на вампіра. Це – просто неможливо, адже моє захворювання – не грип, воно – надзвичайно рідкісне і звинувачувати потрібно не віруси, а генетику. Взагалі, мені гріх скаржитися на життя, бо маю Даринку – миле, турботливе янголятко!

– Дякую, тату, – лагідно пригорнулася до господаря молода леді.

– Зараз ви, мабуть, розмірковуєте, Віталію, звідки у такого стариганя – молода донька? – хитро примружив очі співбесідник.

– Ну, вам же – не тисячу років, Владиславе Владиславовичу, – знизав плечима. – Ось і акторка Марина Зудіна від свого Олега Павловича Табакова, очільника МХАТу, знову народила...

– Ви мені лестите, – задоволено посміхнувся дідусь. – Втім, розповім правду: свою Даринку мені поталанило знайти. Звісно, не в капусті. Уявіть собі, в тому ж сиротинці, де свого часу виховували мене. Чудо та й годі! І сталося це саме тоді, коли я вже потерпав від своєї самотності. Не скажу, що  у мене ніколи не було жінок, але жодна з них так і не наважилася вийти заміж за вампіра і, тим більше, народити від мене дитину. Замолоду я цим особливо не переймався, та в поважному віці мріяв стати батьком. Хотілося бути комусь по-справжньому потрібним! Одного разу знайомий лікар повідомив про дівчинку, від якої в пологовому будинку відмовилася 16-літня матуся. Немовля було гарнесеньким, зовні цілком здоровим, але потерпало від загадкової хвороби – дівчинка просто обожнювала кров... Уявляєте, як я зрадів, зустрівши нарешті рідну душу?! Звичайно, зробив усе можливе, щоб удочерити крихітку; і відтоді почуваюся щасливим, адже люблю доню понад усе!

– Однак щось неабияк порушило вашу ідилію? Інакше ви б нізащо не наважилися відкрити заповітну таємницю такому собі Віталієві Самарцеву...

– У нашому становищі, – гірко зітхнув дідусь, – краще мати справу з приватним детективом. Тим більше, якщо у нього – репутація порядної людини.

– Дякую за репутацію, – обережно пригубив вино. – Нескладно уявити свою самовдоволену мармизу на шпальтах якоїсь місцевої газети під сенсаційними заголовком – щось на кшталт: „Детектив Самарцев самовіддано рятує невинних чернігівських вампірів!”...

– Отже, ви погоджуєтеся нам допомогти? – миролюбно сперся на сучкуватий костур Владислав Владиславович.

 

Психіатр

 

Іванови мешкали в елітній п’ятиповерхівці у одному з престижних мікрорайонів Чернігова – поблизу центрального ринку. Двері відчинив привабливий брюнет, одягнений у вишукану яскраво червону сорочку та елегантні брюки кольору морської хвилі. Він випромінював дивовижну силу і енергію й водночас справляв враження „свого хлопця”, завдяки доброзичливому погляду карих очей та щирій посмішці, яка буквально осяювала його обличчя.

– Стас? Я – Віталій Самарцев.

– О, так, доброго ранку, детективе!

У квартирі панував ідеальний порядок – кожна річ знаходилася на своєму місці. Ніздрі вловили витончений аромат дорогих французьких парфумів. Столик у залі прикрашав свіжий букет розкішних троянд.

– Сідайте, як вам зручно; почувайтеся, мов удома – і, простеживши за моєю реакцією, задоволено запитав: – Подобається?

– Я б ще додав акваріум із золотими рибками. Принаймні, спостерігаючи за своїми вуалехвостиками, я можу заспокоїтися, поміркувати про сенс буття і задумати бодай одне бажання.

– Цілком слушна порада – матиму на увазі! І що ви просите у золотих рибок?

– А це вже залежить від ситуації. Іноді вони допомагають мені зосередитися і врешті-решт розплутати якусь загадкову справу, часом відновлюють душевний спокій та навіюють цікавий сон...

– Отже, поки що ви можете обійтися без послуг психотерапевта?

– Сподіваюсь, що так. Але, думаю, ваш бізнес процвітатиме й без моєї персони. Адже в Чернігові вистачає охочих детально обговорювати власні негаразди з чуйним, делікатним співрозмовником і щедро платити за розкіш такого спілкування!

– Можливо... Проте, відверто кажучи, мені бракує клієнтів. Практикувати я почав недавно, та й мода на приватних психотерапевтів в Україні ще не утвердилася. Однак, не сумніваюсь, справа це – перспективна. До того ж, запевняю без зайвої скромності, я – хороший фахівець! Можу не лише розговорити і уважно вислухати будь-яку людину, а й дати справді кваліфіковану пораду. Тут уже однієї терплячості замало – потрібно мати відповідний інтелект та вроджену інтуїцію. І повірте: Стас Іванов здатний надійно тримати язика за зубами, за жодних обставин не розголосить чужої таємниці. Це – як сповідатися священику! Отож, якщо ви принагідно, ненав’язливо порадите мою персону якомусь заможному, нежадібному добродію чи шляхетній панянці, буду вельми вдячний. Ну, то як вам моя пропозиція?

– Вельми спокуслива!

– Хочете про це поговорити?

– Даруйте, іншим разом...

– Майте на увазі, я вже не раз вдало консультував свого друга – майора Воронова.

– Друга?

– Авжеж! Знаєте, де він працює?

– Знаю...

– У карному розшуку!

– Я знаю...

– Віталію, – довірливо прихилився ближче, – відверто кажучи, мене занепокоїв ваш дзвінок. Дарина – вона така вразлива!

– Мене найняв її батько.

– Розумію, це – ваш бізнес...

– Ніколи не вважав себе бізнесменом. Я розслідую злочини.

– Злочини?

– Так.

– А до чого тут моя дружина?

– Тиждень тому на узліссі знайшли тіло молодої вродливої жінки. Хтось прокусив їй шию і висмоктав усю кров. А вчора, практично на тому ж місці, місцеві мешканці натрапили на труп ще однієї красуні, вбитої таким же способом. Обидва злочини скоєно за кілька кілометрів від будинку вашого тестя...

– Так, я щось чув про перший випадок, – здивовано промовив Стас. – Думав, звичайнісінькі плітки. Ви ж знаєте нинішню жовту пресу – вигадують казна що, перекручують і – жодної відповідальності! Якось особисто познайомився з однією дамочкою, котра спеціалізується на кримінальній хроніці. Настільки цинічне, недалеке створіння!

– Але ця інформація – правдива. Власне, ви можете зателефонувати своєму приятелеві – майору Воронову.

– Дякую, неодмінно скористаюся вашою порадою... Отже, у наших краях з’явився серійний вбивця? Маніяк?!

– Можливо... В усякому разі, дикі звірі до загибелі цих жінок не причетні.

– У звірів є алібі?

– На шиї обох жертв – сліди від людських зубів.

– А нечиста сила? У лісі її також вистачає...

– Ну, якщо це й був упир, то, безперечно, в людській подобі.

– Що ж, експертам видніше, – спохмурнів Стас. – Скажіть, Віталію, мій тесть розповів вам про свою... хворобу?

– Так.

– Отже, ви знаєте?! – докірливо похитав головою.

– Авжеж. І про Владислава Владиславовича, і про Дарину.

– Моя Дарина – прекрасна, розумна, чуйна жінка!

– Аніскільки в цьому не сумніваюсь.

– Турботлива, працелюбна дружина!

– Авжеж.

– Я кохаю її понад усе, життя ладен за неї віддати! І, запевняю вас, це – не пусті слова!

– Знаєте, Стасе, я – не священик, але, за потреби, одразу ж згадую про свій склероз... Не хвилюйтеся: якщо Дарина – не винна, ніхто не дізнається про її таємницю.

– Обіцяєте?

– Щоб я здох!

– Вона – не винна. Зрозумійте, моя дружина – така ж, як і ми з вами, навіть краща. Її психічний стан не викликає жодних занепокоєнь! Заявляю про це, як дипломований лікар-психіатр. Адже відтоді, як ми одружилися, Даринка постійно перебуває під моїм контролем. І якби, не приведи, Господи, у неї справді з’явилися якісь небезпечні симптоми, я б неодмінно помітив. А так все, що їй потрібно сьогодні, це – розуміння та родинний затишок.

– Одне делікатне запитання, Стасе. Вона пробувала вашу кров?

– А яке це має значення для вашого розслідування? Ну, добре, інколи, коли ми кохаємося, я дозволяю їй... Власне, це – моя ініціатива! Жодної небезпеки – такий собі інтимний ритуал, дуже ніжний. Звісно, Даринка збуджується, але не втрачає розум. І мені, чоловіку, надзвичайно приємно бачити, яку насолоду вона від цього отримує... Проте моя дівчинка просто неспроможна скривдити людину, тим більше, на когось підступно напасти! Знаєте, у мене є клієнтка – чемпіонка світу з самбо. Так ось, коли вона виходить боротися на татамі, то – справжня тигриця! Можна лише поспівчувати її суперницям... Але в повсякденному житті це – напрочуд спокійна і добра жінка.

– А що ви можете сказати про свого тестя?

– Ну, – зітхнув, – Владислав Владиславович – людина специфічна... Старигань – надто впертий, абсолютно не передбачуваний. З ним, відверто кажучи, – нелегко! Розумію – чоловік настраждався; але він же практично нікому, крім своєї дочки, не довіряє. У нього завжди – якісь підозри, претензії! Спочатку навіть чути про заміжжя Даринки не хотів, буквально спопеляв мене своїм жахливим поглядом. А той його моторошний сміх! А знущальне вимахування костуром просто перед моїм обличчям!

– Владислав Владиславович – дійсно такий немічний?

– Гм... Як сказати... Останнім часом я, дякувати Всевишньому, не часто дратую його своєю присутністю. Як на мене, він просто боїться втратити доньку! Втім, це – моя думка. Даринка обожнює батька і провідує його за першої ж нагоди.

– Як гадаєте, Стасе, ваш тесть може бути небезпечним?

– Зізнаюсь: якби все залежало тільки від мене, він би вже перебував у відповідному медичному закладі. Але я знаю, що Дарина мені цього ніколи не пробачить.

– Маєте на увазі божевільню?

– Причому відділення з надійною охороною та міцними ґратами на вікнах!

– А ви не перебільшуєте? Звісно, Владислав Владиславович не позбавлений деяких... дивацтв, проте мислить він, по-моєму, адекватно.

– О, Віталію, ви навіть не уявляє, як майстерно вміють маскуватися деякі божевільні! Психічні розлади аж ніяк не виключать інтелект та кмітливість, а для досягнення власної мети ці люди здатні поводитися, мов супермени. Тоді вони – сильні, спритні і надзвичайно підступні. Ну, і не забувайте, що мій тесть – вампір!

– Однак саме він найняв приватного детектива...

– А, може, в такий спосіб старий прагне відвести від себе підозру і виправдатися перед донькою? Не думаю, що його надто лякає перспектива сконати у в’язниці. Але я певен: єдине, чого він по-справжньому боїться, – зганьбитися перед Даринкою; адже донька вважає Владислава Владиславовича мало не святим мучеником і дискутувати з нею щодо дивакуватого татуся – марна справа... Звісно, я не знаю, що сталося насправді. Зрештою, ті варварські вбивства міг скоїти і якийсь приїжджий душогуб. Бо від нас – і до Києва недалечко, і до російського Брянська чи білоруського Гомеля. То ж, можливо, злочинець взагалі мешкає за кордоном! Тоді – шукай вітру в полі, хіба що цьому психу знову закортить „відзначитися” на Чернігівщині.

– Ви думаєте, він продовжить вбивати?

– Мабуть... Скажіть, Віталію, правоохоронці вже встановили, хто ті бідолашні жінки?

– Поки що – ні. Вони – очевидно, нетутешні. Швидше за все, злочинець якимсь чином заманив їх до лісу. Причому обидві красуні не чинили опору!

– Тобто про зґвалтування не йдеться?

– Жодних слідів насилля! Якщо, звісно, не рахувати прокушеної артерії...

– Гм... Чим же пояснити таку покірність? А що, як наш монстр володіє даром гіпнозу? Спокійно, без поспіху, вибирає жертву, яка не здатна встояти перед його чарами; навіює їй певну інформацію, фактично перетворюючи на зомбі; привозить у заздалегідь намічене безлюдне місце і влаштовує свою зловісну оргію. Ну, як вам моя версія?

– Цілком прийнятна. До речі, від погляду Владислава Владиславовича у мене спочатку теж мурашки по тілу повзали...

– Ну ось, бачите! А як вам – його Харон? Тільки мій оригінальний тесть міг додуматися до божевільної ідеї – приручити справжнього вовка та ще й назвати сіроманця на честь відомого персонажа з потойбіччя... А неподалік – село, люди й так ставляться з підозрою до непривітного, похмурого сусіда. Навіть не уявляю, на яке пекло перетвориться наше життя, якщо хтось все-таки дізнається правду про сімейку вампірів! До того ж, правоохоронці навряд чи зможуть тривалий час приховувати моторошні подробиці загибелі молодих жінок. Винен Владислав Владиславович чи ні, а його оселя розташована біля самого лісу; отож незабаром міліція, без сумніву, зацікавиться дивним відлюдьком. Раптом якомусь надто прискіпливому слідчому закортить порпатися в минулому, розіслати  офіційні запити в деякі медичні установи, врешті-решт – з’їздити до того самого сиротинця? А тим часом маніяк може скоїти наступне вбивство!

– Але ж у вас є друг – майор Воронов...

– І що я йому скажу? Мої тесть та дружина обожнюють людську кров, тому, будь ласка, знайдіть пошвидше якогось іншого вампіра, доки тутешні селяни не влаштували самосуд?! На жаль, Даринка нізащо не залишить батька, навіть якщо старий опиниться у буцегарні. Моя дружина просто не повірить, що її безцінний татусь спроможний на такий жахливий злочин; отож щодня щиросердно оплакуватиме його долю і безкінечно страждатиме сама! Відверто кажучи, якби я міг, то негайно забрав би звідси кохану. З нею я готовий вирушити куди завгодно, аби лише бути подалі від дорогого Владислава Владиславовича та його затишної хатинки! Ну от, тепер ви знаєте все, Віталію...

– І я постараюсь, щоб Дарина почувалася в безпеці.

– Як? – недовірливо поглянув Стас.

– Знайду маніяка.

 

Несподіваний захисник

 

Майор Воронов впевнено крутив кермо, позираючи на автівку попереду. Машина, в якій ми їхали, аж ніяк не скидалася на міліцейську; та й водій – худорлявий чоловік у непримітному спортивному костюмі – зовсім не був схожим на очільника карного розшуку. І все ж я нервував:

– А ми не занадто муляємо йому очі? Може, трохи відпустимо? Ну, куди він тут, на трасі, подінеться?!

– Радій, що я взагалі погодився на твою авантюру, – докірливо похитав головою майор. – Ніби ж – атеїст, а сиджу і подумки молюся, аби нічого не сталося з дівчиною.

– Вона – вже не дівчина...

– Припини. Інколи мене просто бісить твоя іронія!

– Можна подумати, я не хвилююся за Ярославу, – примирливо стенув плечима. – Але не твоїми ж бугаями з „убійного” відділу зваблювати підступного маніяка, шанувальника вишуканої краси! Власне, я звик ризикувати найдорожчим. Адже де гарантія, що після такої захоплюючої ролі у нашому трилері, моя амбітна Яруся й далі опікуватиметься своїм скромним провінційним шефом? А що, як вона назавжди чкурне з Чернігова, аби стати знаменитою кінозіркою?

– Ох, Самарцев, ти коли-небудь таки підведеш мене під монастир, – зітхнув Воронов.

– Ну, у святій обителі також можна жити, – оптимістично втішив свого буркотливого приятеля. – В усякому разі, я нещодавно з цікавості ночував у справжнісінькій келії. Правда, то був жіночий монастир...

– Та ну тебе, – махнув рукою майор, і наша автівка спритно проскочила перед громіздкою вантажівкою: – Сподіваюсь, ми не марнуємо час?!

– Не знаю, – невинно розвів руками. – Я ж чесно попередив: це – лише припущення. Можливо, намарилося від перевтоми...

– Дідько б тебе взяв із такими припущеннями!

– Знаєте, в чому ваша проблема, пане майоре? Ви надто довіряєте очевидним фактам. Звісно, у такий спосіб нескладно спіймати звичайного чолов’ягу, котрий, хильнувши зайвого, посварився під час трапези зі своїм односельцем і хвацько штрикнув кривдника кухонним ножем. Але маніяк, тим більше, людина з вищою освітою, інтелектуал, який позбавляє життя виключно задля власної втіхи, діє значно обачніше, можна сказати, творчо. Тому, щоб вирахувати такого душогуба, потрібно мислити нестандартно, покладаючись здебільшого на інтуїцію, і якомога частіше нехтувати начебто бездоганною, „залізною” логікою. Тобто хоч трохи бути митцем!

– Ага, і бринькати на гітарі... – пхикнув Воронов.

– Між іншим, славетний Шерлок Холмс був не лише майстром дедукції та вправним боксером. Він ще, скажімо, досить непогано грав на скрипці і чудово перевтілювався у волоцюг.

– Твій колега, еге ж? – поблажливо усміхнувся Воронов. – А ти хоч пам’ятаєш, що цей літературний персонаж був затятим наркоманом?

– Він потім зав’язав!

– Коли? У віці нашого підозрюваного – сентиментального кровопивці Владислава Владиславовича? Але ж, друже мій, ті історії про дідугана Холмса – не настільки цікаві, і їх майже ніхто не знає! А ось оповіданнячка, де цей героїчний чувак, задля своєї геніальної дедукції, нашпиговує власне тіло небезпечними ін’єкціями,  – неабияк популярні. І як не крути, а саме ті шедеври про бездоганно позитивного приватного детектива, справжнього лицаря без страху та докору, є в будь-якій дитячій бібліотеці. Що й казати, чудовий приклад для наслідування...

– Я люблю Холмса, проте не вживаю героїн!

– Ще скажи, що ти взявся за свої екстремальні розслідування, завдяки химерним вигадкам неперевершеного Артура Конан Дойла...

– Авжеж!

– Так от, запевняю тебе: цей сер анічогісінько не тямив у криміналістиці...

– Ви мене розчаровуєте, майоре, – демонстративно надув губи, імітуючи свою Ярусю в моменти праведного гніву: – Не можна ж так недооцінювати силу мистецтва!

Машина попереду несподівано з’їхала з комфортного шосе і, не збавляючи швидкості, помчала неоковирною сільською дорогою.

– Андрію, зустрічайте гостей! Він щойно повернув ліворуч – жене ґрунтовкою, мов Шумахер, – скористався рацією Воронов. – Ми з Самарцевим – ще на трасі, приєднаємося до вас пізніше. Доведеться трохи зачекати на узбіччі, аби клієнт справді чогось не запідозрив. Навіщо передчасно псувати настрій чоловікові?!

– А раптом у них – просто романтичне побачення? Легка, приємна, інтимна прогулянка до лісу? Він же взяв кошик для грибів...

– Що ти сказав? – майор поглянув на мене, як на ворога народу, і демонстративно заскреготав зубами. У цю мить він сам нагадував непередбачуваного маніяка.

– Ні, – скрушно зітнув у відповідь, – тільки справжній садист здатний так немилосердно поводитися з тендітною кралечкою. Ну, хоч би трохи, зараза, зменшив швидкість. Він же на тій триклятій дорозі моїй принцесі на горошині душу витрясе!

– Між іншим, Самарцев, твій немічний старигань був уночі на місці злочину. Андрій скрадався за ним назирці, то під ранок уже ледь ноги пересував. А Владислав Владиславович – немов щойно з дому вийшов. Свіженький, як огірочок! Дибає собі чагарями, неначе якийсь абориген-індіанець, і костуром орудує, ніби середньовічний рицар – важезним мечем, – гілля розсуває. Ось де приховані таланти... Ні, щоб з’їздити кудись до Бельгії і виграти чемпіонат Європи з легкої атлетики серед ветеранів. Хоч би якась користь для рідної Чернігівщини!

– Дивно. І що ж він там виходив у нічному лісі?

– А хто їх, вампірів, знає? Але швендяв довго, а на тому зловісному місці аж до землі припадав, ніби принюхувався. Обнишпорив усе довкола, потім, здається, натрапив на те, що шукав. Випростався враз і... завив – тужно, протяжно, неначе вовк. Моторошне видовище! Андрій – хлопець не з лякливих, та буквально заціпенів від страху.

– І що було далі?

– Нічого... Принаймні старий залишився в людській подобі. Повив на місяць, поблукав лісом, ніби примара, та й повернувся до своєї хижки. Здається, він був дуже засмученим.

– Але чому? Це ж – нормально для вампіра: здійснити нічну прогулянку, подихати свіжим повітрям на природі...

– Тобі видніше, – гмикнув. – Ти ж у нас – вампірознавець!

– Воронов, ти мав би розповісти мені про це раніше. Мабуть, я б ще встиг піти й поспілкуватися з Владиславом Владиславовичем, і, можливо, мені вдалося б дізнатися правду.

– Саме тому я нічого й не сказав тобі одразу. Адже тоді могла зірватися наша спецоперація... 

– Ну, що можна очікувати від мента?!

– Визнаю: хтось має пречудовий дар знаходити найпаскудніше лайно і безстрашно вступати в нього, навіть не затуливши свого нахабного носа. Ось тільки витягувати звідти „крутого” відчайдуха, зазвичай, доводиться все тому ж примітивному менту...

– Пане майоре, я щось не зрозумів. Вам набридло рятувати моє безцінне життя? Невже бравий гусар хоче померти від зеленої нудьги?!

– Хоче!

– Воронов, ти це – серйозно? Тобі не подобаються вампіри?

– Сто років їх би не бачив!

– Добре, коли все скінчиться, я передам, кому слід, твоє ментовське прохання...

– Годі, – рішуче взявся за кермо приятель. – Ти тут блазнюєш, а дівчина, можливо, ризикує життям. Поїхали!

„... Ось і знайома місцинка. Втім, треба пройти трохи далі – хоча б із півкілометра. Що, як менти влаштували засідку? Звісно, це – майже нереально. Звідки у них стільки людей, аби цілодобово чергувати у лісі? Тим більше, грибний сезон... Он як супутниця вишукує боровики! Ну, нічого – нехай потішиться, недовго залишилося... Поки що можна й живою помилуватися! Адже це – не якась моделька з подіуму – тонконога, наквацяна, безсоромна лялька з однією звивиною... Ні, у сьогоднішньої обраної – таке невинне, янгольське личко і майже ніякої косметики. Красуня від Бога! Від струнких, вишуканих ніжок – очей не відвести. А ця граціозна, тендітна шийка – справжній витвір мистецтва! І вся її постава так хвилює, бентежить душу, аж кров закипає в жилах...”.

О, йому неймовірно поталанило, адже такі довершені жінки зустрічаються не частіше, ніж справжні вампіри! Глибоко вдихнув повітря, заплющив очі, насолоджуючись ароматом її парфумів. Без сумніву, у його обраниці – бездоганний смак! Шкода, що незабаром усе скінчиться... Однак, що він може вдіяти? Це – все одно, що позбавити звичайну людину найнеобхіднішого: їжі, води, сну, сексу...

Проте, якщо ти не таке примітивне створіння, а вища істота, здатна пізнати неземне блаженство, неприпустимо відмовлятися від свого справжнього єства. Головне, усвідомити цю унікальну інакшість. Збагнути, що ти – не якесь кровожерливе чудовисько, а посланець Всесвіту, наділений особливим Даром відчувати потаємне, недоступне простим смертним. Взагалі, у тебе немає вибору: або ти приборкуєш власні страхи й сумніви, повністю довіряєшся своєму невидимому небесному поводиреві і, терпляче долаючи всі прикрі перешкоди, піднімаєшся на вершину неймовірної насолоди; або назавжди, до самої жалюгідної смерті, залишишся останнім невдахою на дні смердючого смітника...

Але, коли все скінчиться, треба забиратися звідси. Пора! Ні, він не надто переймається з приводу ментів. У них так і не вистачило мізків добратися до нього раніше – ні в Харкові, ні в Дніпропетровську... Проте ця прискіплива нишпорка – Віталій Самарцев – уже починає діяти йому на нерви! А втрачати самовладання не варто, адже навіть одна крихітна помилка може призвести до непоправного.

Втім, поки що все – нормально. Перша газетна публікація про вбивство молодої жінки на узліссі йому сподобалася. Як і очікувалося, в редакції одразу ж схопилися за сенсацію, отриману з конфіденційних джерел. Листа до газети він набрав на комп’ютері і надіслав поштою – під псевдонімом Влад Дракула. Як то кажуть, скромненько і зі смаком! Повідомлення про друге вбивство на шпальтах цього ж таки тижневика має з’явитися завтра. Причому для переконливості він надіслав і ексклюзивний знімок з місця події. Можна лише уявити, як вибухне ця „бомба”!

Залишилося створити ще один шедевр – так, щоб назавжди покінчити з людиною, яку він ненавидить більше за все на світі. Тільки здобувши жадану, довгоочікувану перемогу над сильним, гідним суперником, він нарешті відчує себе по-справжньому вільним та щасливим! А потім чому б не пожити кілька років десь біля моря, тішачись дивовижними гірськими краєвидами і принадними курортницями, які, неначе метелики на світло, злітаються до Криму у пошуках омріяних насолод?!  

„Все, потрібно сконцентруватися для завершального дійства, запам’ятати кожну мить захоплюючої феєричної вистави, щоб згодом знову й знову прокручувати її в пам’яті на біс. Ну, давай, чоловіче добрий, покажи, на що ти здатний!”.

Він лагідно обійняв дівчину, обережно поцілував у пухкі вуста. Красуня не пручалася, довірливо прихилилась до його грудей. „Чудово! Можна розпочинати. Жаль тільки, що немає глядачів. Такий спектакль, а поаплодувати нікому!”. Міцно притиснув юнку до землі, вп’явся зубами в шию...

Ярослава пронизливо зойкнула й відчайдушно вчепилася у волосся кривдника. Той очманіло відсахнувся і, облизуючи закривавлені губи, важким, каламутним поглядом втупився у свою жертву:

– Ти прикидалася! На тебе ж не подіяли мої чари, правда? Ану дивися мені в очі, суко, і відповідай! Чому ти так вчинила? Говори! Ну? – враз на його обличчі з'явилася презирлива, глумлива посмішка: – Маленькій шльондрі так закортіло кохатися, що вона навіть погодилася поїхати до темного лісу з першим стрічним дядечком? Хіба тобі ніколи не розповідали в дитинстві, що робить страшний Бабай з усілякими неслухняними дівчатками? Так ось, я – Бабай. І, запевняю тебе, я не звик змінювати свої плани. Ти – обрана! Присягаюсь: зовсім не бажав псувати це бездоганне тіло. Мені потрібна лише твоя цнотлива кров. Але ти – надто налякана і не скоришся добровільно. Не хвилюйся, це буде лише один точний удар...

Йому не вистачило буквально якоїсь секунди. Щось велике й сіре блискавично вдарило в груди, збило з ніг і вп’ялося в горло. Воронов не наважувався стріляти здаля, щоб випадково не влучити в Ярославу. Моя відважна дівчинка навіть не втратила свідомості й широко відкритими очима спостерігала за нерівним двобоєм людини і вовка. За мить все було скінчено – один хижак безжально розправився з іншим...

Тим часом майор таки навів пістолет на ціль – навіть не знаю, як я встиг схопити його за руку! Куля вп’ялася в дерево поряд зі скривавленим звіром. Вовк здивовано, неначе людина, поглянув на мене і хутко зник у чагарях...

– Ну, що ви собі дозволяєте? Одна до останнього зволікає з умовним сигналом, а інший ні сіло ні впало нападає на офіцера міліції, – докірливо похитав головою Воронов.

– Нічого не вдієш, я просто люблю тварин... – стенув плечима й обережно підхопив зблідлу Ярусю: – Молодець, дівчинко! Сьогодні ти заслужила, щоб ми з паном майором по черзі носили тебе на руках.

Воронов, як завжди, не оцінив мого гумору – щось невдоволено пробурмотів у відповідь і заклопотано схилився над непорушним тілом. Але я вже чимчикував зі своєю безцінною ношею до автівки.

– Ти куди? – розчаровано гукнув товариш. – Скажи, хіба це справедливо? Як обійматися з красивою дівчиною, то – Самарцев. А як скніти біля небіжчика, то – майор Воронов... Май на увазі – справу ще не завершено!

Ні, я зовсім не образився на приятеля. Просто зараз приватний детектив Віталій Самарцев, як ніколи, потрібний одній хорошій жінці. Звісно, Ярослава неодмінно прийде до тями і житиме ще сто років! А небіжчику від мене – все одно ніякої користі. Тим більше, після останнього побачення з сіроманцем, у Стаса – не надто привабливий вигляд...

 

Судді

 

Ворота були відчинені – на мене чекали, тож не став лишати машину біля паркану – заїхав прямо на подвір’я. Харон зустрів мене першим: привітно помахав хвостом – точнісінько, як звичайний собака. Змарніла Даринка була в затемнених окулярах, хоч я завбачливо з’явився увечері, та й у будинку традиційно палали лише смолоскипи (правда, тепер їх вогонь не здавався мені зловісним). Очевидно, молода жінка просто не бажала демонструвати заплакані очі...

Владислав Владиславович вийшов мені на зустріч, спираючись на костур. Проникливо поглянув у вічі, сумно усміхнувся і простягнув руку для привітання:

– Я таки у вас не помилився, Віталію. Дякую, що пожаліли Харона!  

– Звір не винен, – повагавшись, потиснув його велику зморщену правицю. – Вовк просто виконав команду свого господаря... Вітаю, ви чудово використали мене, Владиславе Владиславовичу!

– Давайте присядемо, детективе, – зітхнув старигань. – Вип’єте чогось?

– Чашечку свіжої крові... – промовив стиха, ступаючи до кімнати.

Дарина кивнула, звичним рухом взяла зі столика ніж із красивим, коштовним руків’ям і, не вагаючись, піднесла тонке гостре лезо до свого зап’ястя. Я мерщій кинувся до неї і вихопив холодну зброю, але від хвилювання надто міцно стиснув вишукану руку панночки. Вона мимоволі скрикнула, не втримала рівновагу; і ми обоє беркицьнулися на підлогу.

– Ви не забились, Віталію? – турботливо поцікавилася леді.

– Ні, дякую... – розгублено підвівся.

– А як щодо свіжої крові?

– Спасибі, я передумав.

– Може, хоч вчорашню посьорбаєте?

– Ні, якось іншим разом...

– На жаль, іншого разу не буде, – втрутився господар.

– О, то я – вже небажаний гість?

– Ми назавжди залишаємо Чернігів, – гірко зітхнув дідусь.

– Розумію... – вмостився у кріслі. – Стас – мертвий, що ж вам тепер тут робити?

– Ви нічого не розумієте, Віталію, – зболено заговорила молода жінка. – Наймаючи вас, тато навіть не здогадувався про Стаса. А я була коханою дружиною і щиро кохала сама! Можливо, кохаю й досі – попри все, що сталося впродовж цих жахливих днів... Коли ми познайомилися, він здавався таким шляхетним! Водив мене в театри і на виставки картин; неймовірно цікаво розповідав про свої улюблені книги. Я бачила пристрасть у його очах, але уникала інтимних стосунків. Не хотіла обманювати, розпочинати спільне життя з неправди. Нарешті наважилася – розповіла найпотаємніше: про себе і тата. Думала, згорю від сорому. Так хвилювалася, що ноги тремтіли! Він уважно вислухав, заспокоїв; все-таки – лікар-психіатр. А потім запропонував вийти за нього заміж... Це був найщасливіший день у моєму житті. Прилетіла додому, мов на крилах; зізналася в усьому татові. Я була переконана, що зустріла свою долю – найблагороднішого, найщедрішого і найвродливішого чоловіка у світі! Мріяла народити від нього дитину. Він був таким чуйним, зворушливим. Лікував мене, перечитав силу-силенну усіляких книг та публікацій про вампірів. Відверто кажучи, я просто не знаю, як тепер жити...

– Даринка чомусь переконана, що саме через її хворобу Стас перетворився на маніяка, – скрушно повів бровами Владислав Владиславович.

– І вона даремно картає себе! Запідозривши вашого зятя, я вирішив перевірити, чи не траплялися якісь загадкові вбивства в інших областях України, – в той час, коли там мешкав Станіслав Іванов. Так ось, трьох дівчат, впродовж одного місяця, було вбито у Харкові – в міському парку, просто серед білого дня! А згодом тіла ще трьох молодих жінок знайшли на березі річки, однак сталося це вже на Дніпропетровщині. Красуні загинули за дивних обставин – вони не чинили жодного спротиву своєму мучителеві! Правоохоронці припускають, що всі ці злочини скоїла одна людина – серійний вбивця, проте вистежити кривавого монстра поки що не вдалося...

– Тобто, коли дипломований психіатр Іванов просвіщав приватного детектива Самарцева про те, яким чином маніяк заманював симпатичних жінок, Стас мав на увазі власний досвід?

– Авжеж. До речі, тоді я його і запідозрив – він був надто переконливим! Ми одразу ж навели довідки й з’ясували, що свого часу молодий лікар доволі успішно застосовував гіпноз... До речі, а звідки ви знаєте про нашу розмову?

– Бо я її підслухав, – не змигнувши оком, зізнався Владислав Владиславович.

– Ви?!

– Я... – невинно розвів руками. – Даринка виділила мені зручну шафу. Там легко дихалося і все було чути. Звісно, шпигувати – не гарно, але як би я дізнався, що мене так ненавидить власний зять? Хто б міг подумати, що всі його слова про безмежну повагу до моєї персони – звичайнісіньке лицемірство!

– А чому ви запідозрили саме його?

– Стас чудово знав, що я – не вбивця. Так, хвора людина – вампір, дивакуватий дідуган, який увесь час змушений вести потаємне життя, цуратися людей, але ж – не маніяк! А він такого вам наплів, ніби я – справді якась божевільна почвара з фільму Хічкока... Навіщо? Я не становив жодної небезпеки, давно змирився зі своєю долею, завжди прагнув добра Даринці, тому й не втручався в їхнє життя, не заважав щастю донечки. Який сенс запроторювати мене за ґрати? Відповідь очевидна: це знадобилося б тільки в одному випадку – щоб відвести підозру. Від кого? І тоді я подумав, що психіатр також може занедужати...

– Тато вмовив мене зазирнути в ноутбук чоловіка, – зітхнула Даринка. – Я страшенно протестувала – ми вперше в житті по-справжньому посварилися! Однак, щоб заспокоїти батька, я все-таки мусила погодитися. Почала переглядати файли і... натрапила на листи „Влада Дракули” до місцевої газети та жахливий знімок вбитої жінки! Я ще не вірила: можливо, це – якесь непорозуміння? Хотіла відверто поговорити зі Стасом; але тато наполягав діяти обачніше – власне, він уже не сумнівався...

– Ваш чоловік неабияк ризикував, описуючи свої „подвиги”!

– Файли будь-якої миті можна стерти. Та й хто міг їх прочитати? Пароль „Дракула” відомий лише мені. Дізналася випадково – якось пригорнулась до Стаса, а він саме вмикав комп’ютер...

– Зять планував скористатися ситуацією і назавжди позбутися мене, – пробурчав Владислав Владиславович. – Якби в селі дізналися про вампіра, не думаю, що мені вдалося б вирватися звідти живим! Тутешні жителі – дуже забобонні; досі одне одному переказують легенди про покійного панича, котрий щоночі вставав із могили у пошуках свіжої крові...

– А що ви знайшли вночі у лісі – на місці злочину?

– Ви стежили за мною? – спантеличено звів брови старигань. – Гм... Я мав би здогадатися; треба було взяти з собою Харона! Власне, я не сподівався, що мені поталанить відшукати той ґудзик. Не спалося, от і вийшов трохи розім’яти ноги. Звісно, трапляються збіги, і моя знахідка могла опинитися там випадково. Але Даринка все ж не дорахувалася одного ґудзика на сорочці свого чоловіка!

– І ви нацькували вовка на власного зятя?

– Мммм... Сподіваюсь, ніхто зараз тихцем не записує нашу бесіду? – по-змовницькому запитав дідусь.

– Можете мене обшукати, – підморгнув у відповідь.

– Це зробила я, – тихо промовила Дарина. – Я віддала наказ Харону... 

– Ви?! – отетеріло закліпав очима.

– Я стежила за Стасом, бачила його з незнайомою вродливою дівчиною. Він ні про що не здогадувався, тож не надто крився від мене. Одного разу чоловік допізна працював у своєму кабінеті; я вдавала, що сплю, проте розчула його приглушений голос: Стас зателефонував якійсь Ярославі і запросив її на побачення – до лісу. Тобто вони мали наступного дня збирати гриби; але, по-моєму, та красуня зрозуміла його правильно... Ох! – прикусила губу. – Якби він просто зрадив мене, я б, мабуть, його пробачила. Але уявіть собі мій стан, коли я нарешті усвідомила, що такий начебто чуйний, інтелігентний, розумний, коханий чоловік виявився насправді підступною потворою, яка безжально вбиває людей! Тієї ночі я взагалі не склепила очей – ледь дочекалася, коли Стас вклався у постіль; а тільки-но він солодко засопів, нечутно вислизнула з квартири і поїхала до тата...

– Ми були у відчаї, – наморщив чоло Владислав Владиславович. – Як вчинити? Повідомити в міліцію? Припустимо, Стаса б арештували. І що? Галасливі публікації на шпальтах всеукраїнських газет, сюжети по радіо й телебаченню. Судовий процес, який тривав би не один рік; адже зять міг найняти найкращих адвокатів, та й сам він – треба визнати, чоловік кмітливий! І увесь цей час нам довелося б перебувати в епіцентрі ганебного скандалу, терпіти постійні приниження під жорстким контролем  правоохоронців та лікарів. Адже відтоді ми б кроку не ступили без їхньої згоди! Ну, добре, я – старигань, доживаю віку. А як же Даринка?

– І ви прийняли рішення...

– До Чернігова доня повернулася з Хароном. Сховала його у підвалі, а в призначений час узяла з собою і поїхала за Стасом назирці. Автівка у неї – надто примітна, тож позичила машину у приятельки.

– І ви, леді, бачили нас із Вороновим?

– Так... Відверто кажучи, тоді я страшенно розсердилася. Ви ж обіцяли татові, що не підете до міліції! – докірливо поглянула на мене Дарина.

– Я й не ходив, доки не переконався, що пахне смаленим (даруйте, та мій бідолашний ніс одразу ж відчуває підозрілий аромат небезпеки, реагуючи на нього добірними шмарклями). Так ось, тільки тоді ваш покірний слуга змушений був потривожити свого бойового товариша. Він – Діва за гороскопом, тому – педант і буркотун. Зате – досвідчений опер, надійний та спокійний, мов двері; до того ж, досі не бере хабарі. Уявляєте, який дивак? Проте в міліції тепер знають лише про одного вампіра – справжнього. Втім, не сумніваюся, що його буде поховано, як сумирного християнина. І навряд чи небіжчику коли-небудь загрожуватиме осиковий кілок...

– У вас – жорстокі жарти, Віталію!

– У вас – теж, Даринко. Ех, знав би майор Воронов, як його перехитрила ще зовсім маленька дівчинка...

– Я мусила це зробити! Харон чомусь недолюблював Стаса, ніби відчував щось лихе; а той лише підсміювався: мовляв, наш песик просто ревнує. Інколи чоловік навіть навмисне дратував його, бо знав: це – цілком безпечно, лютий вигляд вовчиська – лише ілюзія. Харон ще жодної істоти за все своє життя не скривдив! Хоч друг і охоронець він вірний – ми з татом ніколи в цьому не сумнівалися.

– Власне, наш вовчик і співрозмовник цікавий, – підтримав доньку Владислав Владиславович. – Ну, чому ви посміхаєтеся, Віталію? Люди припускаються серйозної помилки, самовпевнено вважаючи себе єдиними розумними істотами на землі. В усякому разі, Харон – значно інтелектуальніший за багатьох наших співвітчизників!

– Ще б пак! Адже нещодавно цей песик так віртуозно виконав один досить специфічний наказ свого доброго господаря...

– Це було прохання, – знітилася Дарина. – Вирушаючи услід за чоловіком, я прихопила з собою черевик Стаса і в потрібний момент просто показала його Харончику.

– І все?

– Все.

– От і майор Воронов переконаний, що стався нещасний випадок...

– А ви?

– А я вважаю інакше. Ви ж знали, чим усе завершиться, Даринко?

– Знала. Тато мені сказав. Вони з Хароном домовилися...

– То ви чаклун, Владиславе Владиславовичу?

– Ви ж не вірите в чари, – примружив очі дідусь. – Втім, яке це тепер має значення?

– Ну, ви можете наслати на мене порчу і позбутися небезпечного свідка.  Все-таки вдруге турбувати проханням Харона – якось неоригінально...

– Ви відпустите нас, Віталію? – стомлено запитав Владислав Владиславович.

– Що? Відпустити вас? Двох незвичайних людей, які понад усе обожнюють пити кров? Тих, хто нещодавно так вигадливо відправив до пекла свого зятя і чоловіка? Невже ви справді думали, що я це зроблю та ще й дозволю забрати з собою вовка, який із вашої волі вже відчув смак людської крові?! – впевненим рухом вийняв із кишені мобілку і допитливо поглянув на батька та доньку.

Вони вичікувально завмерли – бліді, немов мерці. На подвір’ї велично сидів грізний Харон, який міг би миттю опинитися в оселі (зустрівши мене, господар чомусь так і не причинив вхідні двері). Однак, схоже, ніхто не збирався кликати на допомогу вовка...

– Бувайте, – кивнув обом. – Сподіваюсь, ви не випробовуватимете мого терпіння і зникнете звідси якомога швидше? А то я вже починаю скучати!

Невдовзі мої знайомі вампіри благополучно виїхали з Чернігова. Цього ж дня мене зненацька вкусив за ногу звичайний собака...

                                                                                      1.05.2010  

Схожі матеріали (за тегом)