|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 3:17 | 07.19.2024

Книжка (радіоп’єса Сергія Дзюби)

Крижана віхола буквально збивала з ніг та й справ на роботі з самого ранку вистачало, тож , замість звичної сорокахвилинної прогулянки, зайшов у тролейбус і опинився поруч із симпатичною дівчиною. Їй було років шістнадцять-сімнадцять: худенька, невисокого зросту, чорнява, одягнена в шубку з капюшоном. Тролейбус рушив; юнка підвела голову і, побачивши мене, поквапливо підвелася, аби поступитися місцем. У неї були проникливі карі очі і щира, зворушливо тепла посмішка.

 

Таке в моєму житті трапилося вперше! „Ну, все, приїхали – глибока старість...” – іронічно похитав головою, промимрив збентежене „дякую” і обережно посадив чемну пасажирку на її місце. Тролейбус мандрував собі далі, я намагався отямитися від шоку, а вона, ніби між іншим, з цікавістю поглядала на мене. Нарешті я не витримав: „Знаєте, мені – лише 44 роки. Невже я так погано виглядаю?”. „Ні, – замайоріли веселі іскринки в її очах, – просто я в дитинстві прочитала Вашу книжку...”.

 

   „Вам не вдасться підкупити мене навіть за мільйон доларів!”

 

   Оленці виповнилося дванадцять, коли несподівано помер її батько. „Він був таким сильним (легко, неначе пушинку, піднімав мене однією рукою і крутив під стелею) та дуже добрим – ніколи не сварив за якісь пустощі, – почала розповідати дівчина. – Тому, коли це сталося, мене охопив жахливий розпач; я не могла заспокоїтися, часто плакала, пригадуючи, як ми з ним гуляли на Валу і фотографувалися біля старовинних гармат. Мама теж спочатку сумувала, а потім одного дня вдягнула свою найкращу сукню і сказала, що до нас у гості прийде дядя Володя. Тож я маю гарно поводитися, бо він – дуже хороший і хоче зі мною познайомитися та потоваришувати. Я одразу здогадалась, про що мова, обізвала матусю зрадницею і закричала, що ніякий вітчим мені не потрібен. Вона плакала, говорила, що життя продовжується, і нам треба якось існувати без тата. Але ні її лагідні слова, ні погрози не подіяли – тільки-но побачивши дядю Володю, заявила, що ненавиджу його і влаштувала гучну істерику”.

   Володимир Іванович не раз прагнув порозумітися з Оленкою, купував їй красиві сукні й черевики, приносив цукерки та інші ласощі. Проте всі спроби виявилися марними. Дівчинка не могла повірити, що її неня справді закохалась у чужого чоловіка. Якось вона назвала маму, котра квапилася на побачення, шльондрою. Та щосили ляснула неслухняну доню долонею по обличчю і зачинила її в кімнаті. Ображена Оленка навмисне розбила дорогий сервіз, а наступного дня відмовилася йти до школи. Матір нервово схопилася за пасок...

   Відтоді жоден день не обходився без скандалів. Донька грубила нені та її „безсоромному коханцеві”, іноді взагалі оголошувала їм бойкот і відмовлялась від сніданку чи вечері. А почувши про намір дяді Володі назавжди забрати їх із мамою до своєї просторої оселі, погрожувала спалити його квартиру. Однак матінка вже була вагітною і незабаром вийшла заміж. Весілля Оленка проігнорувала – її знайшли зарюмсаною та скоцюрбленою на могилі батька.

krakatuny

Лялькова вистава про Кракатунчика

 

   „Вітчим на мої бешкети якийсь час не зважав, але згодом і йому урвався терпець – я все частіше стояла в кутку, не могла ні надвір до подруг вийти, ні телевізор подивитися. Він же хвилювався за майбутню дитину, адже мама через мене дуже нервувала, – зітхнула моя співрозмовниця. – Проте Миколка народився здоровим. Дядя Володя на радощах спробував мене пригорнути й поцілувати, запропонувавши мир, дружбу та жуйку з апельсиновим смаком. Але я вже ступила на стежку війни і зовсім не бажала з неї сходити. Тому гордо заявила новоспеченому родичеві: „Вам не вдасться підкупити мене навіть за мільйон доларів!”. Звісно, немовля постійно капризувало, мама вставала до нього вночі, бавила вдень. Вони придбали для малого купу іграшок, за першої-ліпшої нагоди гуляли з візочком на Валу – саме там, де ми колись любили ходили з татом... Одного разу я їх випадково побачила втрьох – це була така ідилія! Володимир Іванович тримав Миколку на руках, щось лагідно говорив мамі, а вона щасливо, безтурботно посміхалася. Втім, побачивши мене, вітчим враз спохмурнів, опустив голову, а ненька тяжко зітхнула, зажурилась. Отже, матуся мене не любить, і взагалі – вдома я зайва!”.

   Проте це було лише півбіди. Переїхавши до вітчима, Оленка змушена була перевестися до іншої школи. А там стосунки з ровесниками не залагодились – однокласники її вперто не сприймали, а вчителі, як здавалося, ставили несправедливі оцінки. Тому й вирішила піти з життя – стояла на балконі, дивилась униз і збиралася з духом, аби стрибнути стрімголов. Думала, можливо, тоді хоча б хтось покаянно заплаче і щиро пожаліє її – юну, красиву, але таку самотню й беззахисну в цьому несправедливому світі.

   Так тривало кілька днів і, мабуть, одного вечора вона наважилася б здійснити свій намір, кинулася б у безодню (а як ще можна назвати „політ” із дев’ятого поверху?!). Проте трагедія сталася в іншому будинку – Оленка навіть знала тринадцятилітнього Гену, який видерся на дах і, хизуючись перед друзями, витанцьовував там на самісінькому краєчку, доки зірвався й стрімко впав на асфальт. Сусідські хлопчаки потім розповідали, як він несамовито кричав від болю, а „Швидка...” все не їхала; і було по-справжньому страшно. Гену забрали до лікарні – кажуть, він уже ніколи не зможе ходити і йому щодня болить.

   „Я була не надто сміливою дівчинкою, а, якщо чесно – просто боягузкою, – зітхнула Олена. – Тож, після випадку з Геною, стрибати зі свого „хмарочоса” все-таки передумала. Але й залишатися в Чернігові більше не могла – я страждала і вдома, і в школі. Зранку мені страшенно не хотілося йти на уроки – терпіти кпини однокласників та докори вчителів, а увечері я ладна була віддати все на світі, аби лише не повертатися до оселі матусиного коханця, яка здавалася мені чужою... У вітчима радіо цілий день на кухні працює. Якось за сніданком я почула про мандрівника, котрий примудряється без грошей подорожувати по всьому світу. І машини його просто так підвозять, і туземці смачно приготовленими зміями та ящірками пригощають. Ну, думаю, от би й собі спробувати! Був травень, саме погода налагодилася – можна спокійно на вулиці ночувати... Прикинулась хворою – як могла, кашляла і скаржилася, що голова болить. А коли мама дала градусник – температуру поміряти, я його гарненько потерла об ковдру. Ледь не перестаралася – неня не на жарт занепокоїлась, викликала лікаря. Хотіла навіть на роботу не піти, аби зі мною побути, та я її переконала, що вже не мале дитинча і дам собі раду”.

   Тільки-но матуся зачинила двері, Оленка нашвидкуруч поснідала, одягнулась, зібрала заздалегідь приготовлені речі – ще один комплект білизни, запасну сукню, кофтинку, ковдру, рушник, мило, зубну пасту зі щіткою, старенького іграшкового ведмедика (тато колись подарував на день народження), сімейні фотографії... Гроші мала свої – цілий рік економила на шкільних обідах. Власне, дівчинка знала, де в оселі зберігаються гривні, долари та мамині коштовності, однак вирішила принципово нічого не брати. Вона – не злодійка, а борець за справедливість! Вийшла надвір, сумно озирнулася (чи побачить ще коли-небудь маму?) і рішуче почимчикувала на тролейбусну зупинку. Головне, заїхати подалі від дому, а там – шукайте вітру в полі!

 

   Собаки плачуть краще за людей...

 

   В електричці було багатолюдно – все-таки понеділок. Дідусі та бабусі з клунками та усіляким садово-городнім причандаллям зранку поспішали на дачу, студенти поверталися на навчання, а хтось добирався на роботу. Проте пасажири не звертали жодної уваги на самотню дівчинку, котра примостилася скраєчку на сидінні. Оленка аж розчарувалась від такої неуважності та байдужості. Ну, хоч би хто поцікавився, що вона тут робить одна-однісінька, без дорослих! Раз-по-раз снували усілякі добродійки, пропонуючи гарячі пиріжки, пиво, чіпси, сухарики й шоколадні цукерки. Але Оленка втрималася від спокуси – вона мала бути економною. Хтозна, які пригоди очікують на неї в мандрах!

   А ось колобки (так вона подумки назвала колоритну сімейку, що сиділа поруч – невеличких на зріст, пухкеньких і червонощоких батька, матір та їхнього сина-підлітка) майже одразу купили собі по три пиріжки – з м’ясом, картоплею й капустою – та три великих шоколадки і смачно наминали все це на очах у приголомшеної Оленки. У неї аж голова запаморочилася від такої смакоти, але колобкам чомусь не спало на думку запропонувати бодай крихту зі свого бенкету юній сусідці.

   Втім ненажери незабаром викотилися з вагону; дівчинка полегшено зітхнула і враз побачила на сидінні якусь річ. Обережно взяла знахідку до рук. Це була книжка – подерта, замащена, читана-перечитана... Зате нічийна! Їхати ще довго, а Оленка вже знудилася в дорозі. Відкрила, погортала, розглядаючи кумедні ілюстрації. Прочитала назву: „Кракатунчик – кленовий бог”. Так-сяк причепила напіввідірвану обкладинку: „Що, книжечко, здається, попередні господарі не надто переймалися тобою? Складеш мені компанію?”.

   Це була розповідь про хлопчика, якому поталанило знайти собі справжнього друга – зовсім крихітного, непомітного для оточуючих, але веселого та благородного. Новий приятель мешкав на кленовому дереві і щоразу неодмінно приходив на допомогу Сергійкові. Кракатунчику можна було довірити будь-яку таємницю, а ще кленовий бог знав безліч неймовірних історій та цікавих розваг. Отож друзі щодня спілкувалися про все на світі і дотепно перевиховували нечесних дорослих та нехороших дітей...

   Час спливав; електричка під’їхала до Ніжина, а дівчинка ніяк не могла відірватися від книжки. „От би й мені мати такого приятеля, тоді я ніколи не була б самотньою!” – міркувала вона. І раптом уявила, що на її долоні сидить симпатична крихітна істота. Так Оленка створила власного Кракатунчика – вигадала його зовнішність та вбрання. І не зчулася, як подумки почала спілкуватися з ним.

   Вона читала та мріяла до самого Києва. І почувала себе вже впевненіше. Правда, на пероні столичного вокзалу трохи розгубилась, потрапивши в гамірний людський мурашник. Зупинилася, озираючись навкруги. Її ненавмисне штовхнули, і книжка мало не випала з рук. Стиснула міцніше обкладинку:

   – Що мені робити, Кракатунчику?

   – Оленко, ти ж сама знаєш – шукати друзів!

   – А як я дізнаюся, хто – хороший, а хто – ні?

   – У хороших душа виходить на обличчя. Просто будь уважною...

   Дівчинка неквапливо чимчикувала вулицею, з цікавістю розглядаючи будинки та перехожих. Поспішати нікуди; і заблукати вона не може, бо куди б тепер не пішла, скрізь відчуватиме себе Колумбом...

   Але вже можна й перекусити. Зазирнула до однієї крамниці, до іншої – яке ж тут усе дороге! Це – справді лише пиріжок? Дивно... Коштує, мов ціла курка! Купила булочку. Засумувала – так вона довго не протримається. Сіла на лавочку...

   Зненацька до дівчинка підбіг великий собака. Пес був молодим, дужим, в ошийнику без повідка – чи то сам із ланцюга зірвався й втік, чи господарі, налякані світовою фінансовою кризою (спробуй зараз таку цюцю прогодувати!), завезли його кудись подалі від своєї оселі, аби не знайшов дорогу додому, і випустили у світ широкий.

   Взагалі, Оленка чомусь панічно боялася собак. Може, коли була зовсім маленькою, якийсь песик занадто голосно гавкнув поруч? Власне, вона знала, що безпритульні собаки – полохливі, тож, якщо від них не втікати, ганятися й кусати не будуть. Проте цей пес ще недавно охороняв чиєсь обійстя. Що у нього на думці?!

   Дівчинка буквально заклякла з жаху – усередині все похололо, а її душа завмерла десь у п’ятах. Книжка випала з рук; собака одразу зацікавлено обнюхав дивну річ, та невдовзі підвів голову і вичікувально поглянув на юну особу.

   – Кракатунчику!!!

   – Не панікуй. Заплющ очі, уяви щось приємне, заспокойся. Так... А тепер подивися на нього привітно, усміхнено. Хіба ти не відчуваєш, що він – хороший? І чемний – досі не вихопив у тебе булочку! Просто йому теж – дуже самотньо. І їсти хочеться...

   Оленка відламала половинку булочки і несміливо простягнула собаці. Той обережно взяв гостинець, лизнувши її долоньку.

   – От і познайомилися! Як же тебе знати, хороший? – лагідно погладила спину. – Ну, як ми його назвемо, Кракатунчику?

   – А ти не здогадуєшся? Він же – викапісінький великий собака Кур’єр із книжки.

   – Справді! Будеш Кур’єрчиком, песику?

   Собака здивовано схилив голову набік.

   – Кракатунчику, чому в нього очі – вологі?

   – Оленко, ти й сама знаєш відповідь – він плаче...

   – Але хіба собаки вміють плакати, мов люди?

   – Навіть краще – людям часто бракує таких душевних сліз.

   – Отже, я його не образила?

   – Ні, ти його розчулила. Тепер він – твій друг.

   Пес привітно покрутив хвостом, а потім підійшов і вдячно лизнув руку дівчинки...

  

   Олесь

 

   Цілий день вона мандрувала містом, зачудовано роздивляючись довкола. Собака був завжди поряд – спокійний, добрий, неабияк задоволений собою та новою приятелькою. Оленка кілька разів годувала його. Спробувала заощаджувати гроші на собі (кожній жінці не зашкодить хоча б трохи посидіти на дієті) – де там! Кур’єр не погоджувався їсти сам – слідкував, щоб його супутниця теж не була голодною.

   Під вечір дівчинка дуже стомилася. Тож простелила ковдру в парку, подалі від асфальтованих доріжок – на запашній, соковитій траві – і прилягла. Собака примостився поруч, але враз скочив, нашорошивши вуха. В бік наших мандрівників щодуху мчав хлопчик (замурзаний, у старому, брудному одязі), а за ним гналися двоє кремезних молодиків. „Стій, – горлали вони, – інакше тобі – каюк!”. Втікач і не думав зупинятися, та раптом перечепився через якусь гілку і опинився на землі. Переслідувачі не забарилися, і один із них люто, щосили вдарив хлопчика ногою:

   – Ну, все, малий, ти мене дістав! Ану вивертай кишені!

   – Хіба ви не чули, що лежачого не б’ють? – чемно поцікавилася Оленка, дивуючись власній хоробрості.

   – Що за мана?! – молодики очманіло втупилися в юнку.

   Мабуть, якби з чагарів вийшов лісовик і попросив у них закурити, ефект був би менш вражаючим.

   – Будь ласка, не треба на мене так витріщатися. Ви що, дівчинку ніколи не бачили? Чи, може, я щось одягнула навиворіт? А, ну так – панночка боса... Даруйте, вкладалася спати, аж чую – якийсь гармидер. От і вирішила довідатися, хто це тут галасує...

   Здоровані перезирнулися:

   – Ти – дійсно дівчинка?

   – Ні, я – мумія фараона Тутанхамона. Проводжу профілактичні бесіди з великими дядями, котрі ображають дітей.

   Амбали нервово захихотіли. Проте їм одразу ж заціпило, коли великий собака заступив собою Оленку і грізно загарчав на непроханих гостей.

   – Я вас ще не познайомила? Це – мій приятель Кур’єрчик. Вдень він – людина, а вночі перетворюється на хижого звіра. Здається, ви йому не сподобалися....

   Вони зарепетували, мов навіжені, і кинулися навтьоки, не розбираючи дороги. Пес спокійно підійшов до хлопчика, ретельно обнюхав його і задоволено розпростерся поруч.

   – Не бійся, я – Оленка, а це – мій собака. Ми просто вирішили тут заночувати.

   – Та вже бачу, що ти – не мумія, – посміхнувся хлопчина. – А собак я люблю. Одного разу якісь харцизяки, аби відібрати двадцятку, розтерзали мене біля гаражів та й полишили спливати кров’ю. А ночі тоді були прохолодні! Повз мене інколи проходили люди, однак ніхто не зупинився. Напевно, я б помер, але нагодилися безпритульні песики і всю ніч вилизували мої рани та зігрівали своїм теплом... Я після цього кілька місяців приносив їм їжу – піклувався, як міг. А потім моїх рятівників не стало: хтось поскаржився (мовляв, бігають туди-сюди, заважають), приїхали дяді з рушницями і постріляли всіх... Гади! Тому я знаю, що боятися треба не собак, а ось таких покидьків, яких ви щойно настрахали, – дзвінко, на повні груди, розкотисто розсміявся. – А ти – молодець! Смілива і дуже прикольна. Це ж треба було таке вигадати! Ну, тепер вони довго сюди не потнуться. Ще й іншим бандитам сто разів порадять подалі від нечистої сили швендяти... Взагалі, я – Олесь. Три роки – сам собі господар! Взимку на вокзалах мешкаю, по електричках ходжу, а влітку стою поблизу метро чи прямо на вулиці, в людному місці, – на хліб прошу. Можна й біля церкви з кашкетом постояти, хоч тамтешні бабусі сваряться, женуть: я для них – конкурент...

   – І тебе досі – за три роки! – не знайшли?

   – Хто? Батька у мене – по-справжньому – ніколи не було. Ми з мамою жили вдвох – вона винаймала малосімейку на Оболоні. А потім застудилася і померла. Господар оселі, як дізнався, так одразу мене й витурив на вулицю. От і довелося податися в мандри. Пів-України об’їздив! А ти?

   – Сьогодні з дому втекла – приїхала електричкою з Чернігова. У мене тата не стало. Я про його хворобу навіть не здогадувалась – він до останнього на роботу ходив, не скаржився, що йому болить. Одного ранку, як завжди,  пригорнув мене, поцілував. Увечері його принесли мертвого. Неня потужила-поплакала і... знову вийшла заміж. А я протестую!

   – Ну, звісно, хай там що відбувається, а Баба Яга – проти...

   – Сам ти – Баба Яга!

   – Не ображайся, це – така приказка. Вони тебе кривдили – мама з вітчимом?

   – Ні, вони – щасливі... Мені за тата образливо.

   – Знаєш, а я мріяв, щоб моя матуся вийшла заміж і була щасливою. Аби у нас була гарненька, затишна оселя, і я міг щодня повертатися додому – до своїх близьких!

   – Давай спати...

   – Ляжемо разом? Не подумай нічого такого – просто нам буде тепліше.

   – Не ображайся, але ти – такий замазура! Не хочу, щоб від мене завтра погано пахло.

   – Ну, знаєш... Якщо я буду схожим на звичайного хлопчика, хто ж мені милостиню подасть?

   Олесь заснув одразу – час від часу смішно плямкав губами, а тоді враз хрипко закашляв, мов недужий. Великий пес сторожко дрімав, готовий будь-якої миті захищати друзів. Оленка довго вовтузилася, адже такої постелі в неї ще не було. Пригадувала маму і навіть дядю Володю та Миколку. Під ранок заснула міцно – ніби вся розчинилася в сутінках. А потім раптом відчула, як щось тисне на груди – холодне та важке. Дівчинка спробувала випростатися, відкинути примару рукою і натрапила на живе, слизьке тіло. Пронизливо зойкнула від жаху та болю. Миттю зіп’ялася на ноги, продерши сонні очі, – біля неї моторошно сичала й звивалася сіра стрічка.

   – Не рухайся, це – гадюка! – Олесь хутко схопив довгу суху гілляку і, спритно намотавши на неї розлючену гостю, пожбурив її далеко в кущі.

   Кур’єр загарчав услід нападниці. Бліда й налякана Оленка знесилено опустилася на траву, тихо й жалібно заплакала. Хлопчик стурбовано схилився над нею і враз рішуче припав губами до ранки на руці – смоктав і випльовував кров, заспокійливо поглядаючи на дівчинку.

   – Вона мене вкусила, і тепер я помру? – крізь сльози, прошепотіла Оленка.

   Олесь  тільки похитав головою і заходився ще активніше висмоктувати отруту. Великий пес співчутливо пригорнувся до приятельки – його очі були вологими. Наразі хлопчик перевів подих, стомлено підвівся:

   – Здається, все. Рука трохи напухла, та не хвилюйся – видужаєш! У мене є мобільний – спробую викликати „Швидку...”.

   Невдовзі Оленка вже сиділа на чистому простирадлі у просторій палаті. В білому халаті Олесь почувався ніяково, однак довелося скоритися, інакше його б нізащо не впустили до хворої. Побачивши відвідувача, дівчинка посміхнулася:

   – Привіт! А де Кур’єр?

   – Чекає на подвір’ї. Завзято крутить хвостом і передає найкраще вітання. Він за тобою дуже скучив!

   – Ти – наче лікар Айболить...

   – Тільки не глузуй з мене. Сам знаю, я в цьому халаті, мов одоробло.

   – Ну що ти... Олесю, ти ж мене врятував! Дякую. І часто лицареві доводиться висмоктувати кров у бідолашних, полохливих принцес?

   – У мандрах всіляке трапляється, проте така пригода з гадюкою – вперше.

   – Ти ж міг її вбити, правда? Чому ти її відпустив?

   – Вона ні в чому не винна – хотіла вранці на сонечку погрітися, а ти її налякала. От змійка і випустила жало, аби якось захиститися...

   – Ти – добрий!

   – Я – замурзаний і від мене погано пахне.

   – Ти – чесний і благородний, як Кракатунчик з моєї улюбленої книжки – ось, візьми, тепер вона тобі потрібніша. Бо я – зрадниця: якби мене навіть не вкусила гадюка, все одно повернулася б додому. Я скучаю за мамою, не можу без неї! Вже дзвонила їй – розповіла і про змію, і про те, як ми з тобою спали...

   – Навіть не уявляю, що вона промовила у відповідь!

   – Сказала, дуже мене любить. Тепер все буде добре! Скоро вони приїдуть за мною – матуся, дядя Володя та Миколка. Ми вже домовилися – Кур’єр мешкатиме з нами. А знаєш що? Я запрошую тебе в гості – поживеш, скільки захочеш! Дядя Володя – медик. Він тебе від застуди вилікує – ти так кашляв уві сні! То як, згода?

   – Я не знаю...

   Олесь рвучко підвівся, підійшов до вікна.    

   – Кракатунчику, у нього – вологі очі. Хіба чоловіки – плачуть? Я щось не так зробила?

   – Це – дуже хороші сльози, їх не треба соромитися. Ти вчинила правильно, Оленко!

   ... Тролейбус повагом під’їжджав до кінцевої зупинки, а я зачудовано слухав зворушливу розповідь дівчини.

   – Поступово все налагодилося – вдома і в школі. Я подорослішала, однак і зараз подумки спілкуюся з кленовим богом. Навіть „поселила” свого Кракатунчика на дереві, яке росте поруч із нашим будинком. Ми там часто гуляємо з великим собакою Кур’єром... Я Вас і раніше бачила, хотіла подякувати, адже ця книжка врятувала мене, та все не наважувалася підійти. Ой, здається, Ви проїхали свою зупинку... Вибачте, через мене змарнували стільки часу!

   – Нічого... Оленко, можливо, це були найщасливіші хвилини в моєму житті. До речі, а що сталося з Олесем? Ви знаєте, де він зараз?

   Вона посміхнулася, вийняла мобілку і набрала номер:

   – Привіт, братику! Ти вже вдома?

 

   Сергій Дзюба

                                                                      

Схожі матеріали (за тегом)