|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 4:14 | 06.13.2024

Тато пишається, що він – вантажник!

Нині йому 78, але й зараз щодня о шостій ранку не менше години робить зарядку – в основному, вправи на силу та витривалість. Від підлоги зазвичай віджимається 50 разів. Ще недавно, особливо не напружуючись, міг правою рукою двадцять разів поспіль підняти двопудову (32-кілограмову) гирю. А це побачив у журналі комплекс вправ зі стільцем, і собі захотів – тепер у нього ті стільці буквально літають у руках. Ще б пак! Все своє життя, понад сорок років, мій батько, Віктор Гаврилович Дзюба, протрудився вантажником.

 

Директор заводу завжди вітається за руку

 

ZolotevesПам’ятаю, коли я навчався в школі, деякі однокласники соромилися, що їхні батьки – прості, скромні робітники. Одна дівчинка, мама якої працювала прибиральницею в школі, взагалі намагалася не потрапляти їй вдень на очі, щоб ненька не почала раптом щось розпитувати під час перерви, тримаючи в натруджених руках мітлу, швабру чи відро з брудною ганчіркою. Мовляв, як хтось із дітей побачить, то неодмінно глузуватиме! Дійшло навіть до того, що ця юна особа згодом перевелася до іншої школи, аби лише приховати від ровесників, що її турботлива матуся – звичайна прибиральниця…

Однак я навпаки завжди пишався (й пишаюся!) своїм татом. Для мене він завжди – уособлення сили, мужності та відваги, справжній український богатир, як легендарний Ілля Муромець! До речі, у нас і зараз, в батьківській оселі, на видному місці висить знаменита картина Васнецова «Три богатирі».

Одного разу якийсь нетутешній, також кремезний чолов’яга намагався поцупити одяг у місцевій крамниці. Продавщиця помітила й здійняла лемент, тож злодюга дременув звідти. Але батько, який саме зайшов із нами до магазину, не розгубився. Сказав: «Чекайте тут, я зараз повернуся». І кинувся за втікачем. Хутко наздогнав, а коли той спробував чинити опір, надійно стиснув його в своїх залізних обіймах, аж поки не нагодилася підмога. Стояв спокійно, впевнено, домкратом не зрушиш. Злодій, зрозумівши марноту своїх потуг, вже й не борсався…

Інший випадок трапився в перукарні, де патлатий молодик причепився до гарненької дівчини. І хоч хуліган був із компанією таких же шибайголів, батько, вдвічі старший за своїх супротивників, розкидав їх буквально однією рукою. А невихованого патланя просто ляснув по сідницях, і той вилетів із перукарні разом із дверима.

Тато теж пишався своєю роботою, не раз, коли вже я трохи підріс, брав мене подивитися, як він хвацько розвантажує меблі, мішки з цементом, мукою, цукром… Звісно, стомлювався, але, відчувалося, що він задоволений. Усміхався, витираючи піт із чола: «Перекинув сьогодні тонну-другу вантажу, хоч на роботі побув!».

Працював він практично завжди сам, без напарників; навіть у вихідні охоче погоджувався додатково трудитися – самотужки розвантажував цілі вагони! Мав здоров’я й стимул – платили тоді за такі підробітки добре, не скупилися. Батько отримував зарплату більшу, ніж директор заводу! Звісно, тата неабияк цінували й поважали: під час усіх велелюдних парадів він, як передовик виробництва, котрий десятки років незмінно висить на заводській дошці пошани, завжди ніс головний прапор свого підприємства попереду колони демонстрантів. Ніс гордо, високо піднімаючи важке знамено, яке красиво майоріло на вітрі. Відчував свою потрібність. Любив повторювати: «Я – пролетаріат, робочий клас!». Директор заводу завжди вітається з ним за руку.

Власне, він і тепер, хоч на заслуженому відпочинку, про підприємство, якому віддав стільки років життя, не забуває, приходить у гості. Добродушно каже: «Я в душі – вантажник! Дивлюся, як інші працюють, і відчуваю себе молодшим. Навіть уві сні частенько труджуся – розвантажую ті вагони, аж гай гуде!».

 

Не курить і не п’є оковитої

 

Батько – родом із села, з багатодітної сім’ї. Наші діди-прадіди – хлібороби, котрі звикли в поті чола свого трудитися на землі. Тож і він змалечку призвичаївся до будь-якої сільської роботи, рано пішов працювати в колгосп. Втім, чим далі, тим більше вабило його гамірне місто – мріяв стати робітником на великому заводі. Власне, одразу ж заявив батькам, що буде вантажником. Дякувати Богові, силу мав не по літах, тож і вирішив, що це – його покликання! Хтось же відчуває з дитинства здібності лікаря, педагога чи кіноактора. А тато мало не від народження знав, що стане богатирем, тобто вантажником, – він цих понять не розрізняв.

Ще в школі ровесники Іллею Муромцем називали, бо ніхто побороти не міг. Однак спортивної секції в селі не було, та й, відверто кажучи, не дуже йому хотілося лупцювати когось без потреби, аби лише довести оту свою богатирську міць. Така вже миролюбна вдача! Сильні люди – зазвичай впевнені в собі й спокійні, мов двері.

Втім, тато – пристрасний спортивний уболівальник. Особливо любить дивитися по телевізору боксерські поєдинки. Раніше, звісно, завжди вболівав за братів Віталія та Володимира Кличків, бо вони – видатні українці. Також він щоразу щиро вболіває за всіх наших співвітчизників під час Олімпійських ігор, чемпіонатів світу та Європи. Неабияк розуміється у важкій атлетиці (особливо приваблюють змагання штангістів у суперважкій вазі), фігурному катанні й хокеї.

Має чудовий голос і любить співати. Коли служив в армії зв’язківцем, йому навіть пропонували залишитися служити в тамтешньому військовому ансамблі, а згодом, уже на «гражданці», кликали до хору обласної філармонії – солістом. Єдине – потрібно було вивчити ноти. Відмовився. Пояснив мамі: «Мені не цікаво. Дивлюся на ті значки-кривулі, мов баран на нові ворота, а сам подумки двопудову гирю піднімаю…».

Але все життя він із задоволенням виступав у художній самодіяльності. Пам’ятаю, батько саме зворушливо співав на сцені, коли в будинок культури влучила блискавка, й у залі згасло світло. Почалася паніка, хтось закричав: «Китайці атакують!» (тоді саме загострилися стосунки між СРСР і Китаєм); наляканий натовп щосили посунув до дверей, не переймаючись ні дітьми, ні людьми похилого віку. Тато був серед тих, хто не втратив самовладання, – їм, всього лише кільком добродіям-цивільним, вдалося швидко заспокоїти розгублених земляків і навести порядок. Батько просто «стояв, мов скеля, непорушно», надійно стримуючи несамовиту юрбу. Ніхто не постраждав.

І таких подвигів у його житті було немало. Хоч сам він ніколи не вважав себе героєм. Пояснював: «Отже, така була Божа воля, що я опинився саме в цей час у потрібному місці…».

Тато – людина віруюча. Тож усе життя намагається жити за Божими заповідями. Працюючи вантажником, він майже не вживав алкоголю, навіть пива. Розтлумачував колегам: «Справжній вантажник – це спортсмен, а спорт і оковита – несумісні!». Також він ніколи не курив. Дітей, нас із сестрою, жодного разу не вдарив! Понад 55 років прожили вони з мамою в родинному затишку. Нині нашої мами вже немає на цьому світі, однак батько завжди про неї пам’ятає, як про найдорожчу, найкращу, кохану Людину.

Татові дуже хотілося, щоб я продовжив його робочу династію – теж став вантажником. Проте я виявився таким же впертим, як свого часу він, коли рішуче відмовився від зіркової кар’єри артиста. Я мріяв вступити до вузу й стати письменником. Батькові таке не подобалося.

«Що це за професія? – щиро дивувався. – Руками треба гроші заробляти, фізичною працею, а не ручкою якісь кренделі виписувати! Я все життя робив важливу справу, тому мене й люди поважають. Думаєш, хтось читатиме твої книжечки? Та мені навіть соромно буде комусь зізнатися, що мій син – писака!».

Кілька років тому він уперше взяв до рук мою збірку «Тато у декретній відпустці». Мабуть, думав, це – про нього. Добряче мене тоді покритикував: «Пиши про простих людей!». Втім, він таки не розчарувався, і тепер у мене є найкращий у світі й найвимогливіший читач, яким я надзвичайно дорожу й пишаюся, – це мій батько.

 

Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)