Вальці донька привезла нові ходунці. Дуже зручні. На них вона майже впевнено дибає аж на вулицю в бажанні когось зустріти там та язиком «зачепитися». Цього разу не вийшло, бо всі кудись поспішали.

Квітка діда Андрія була останньою коровою на селі.

– Якби ви тільки знали, які у мене діти! Не дай Боже нікому таких! Геть матір забули. Пройдисвіти, анцихристи, а не діти. І в кого вони такі вдалися? Я ж для них тільки жила, я ж усе їм віддавала, а вони ніколи і не згадають тепер про матір. Я ж їх на світ породила, я їх ростила, а вони тепер жінкам за спідниці почіплялися і нічого за ними не бачать. На матір їм начхати! А знаєте, якими золотими дітьми були, доки не оженилися? Слова проти матері не скажуть! Хоч до рани прикладай... Тепер чужі стали, зовсім чужі, є діти – і ніби немає їх...

Селом пройшов слух, що Івану та Мар’ї хтось поставив один на двох пам’ятник. Чогось подібного у їхньому селі ще не було. Наче на диво якесь шкандибали дивитися їхні односельці.