|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 15:22 | 07.16.2024

Важкі шкільні роки ніколи не забудуться

Такі прикрі слова сказала матір учня Кобижчанської школи, бо її син, разом з однокласниками, вимушений був ходити до школи на уроки через день. Причина? Такої не пам’ятають навіть старожили: для учнів не вистачає шкільних класів.

Подібна проблема назрівала і після Другої світової війни, тоді учнів було в рази більше, ніж зараз. Вирішили її спорудженням нового приміщення школи № 2 в районі Савенців, хоча країна була ще в стані відбудови після нищівних руйнувань нацистськими окупантами.

Не легші часи переживає Україна й від «братніх» окупантів. Але питання створення для сільських учнів належних умов навчання виникло ще до повномасштабної війни з росією. У 2019 році був виготовлений навіть проект реконструкції великого одноповерхового приміщення, але будівельні роботи так і не розпочалися. За останні чотири роки споруда почала руйнуватися, як то кажуть, на очах, штукатурка посипалася зі стін і стелі, бо ще раніше її визнали взагалі аварійною. Обстеження проводило ТОВ «Чернігівська ЕТЦ Б.П.», вартість цих послуг – 12 тисяч 102 гривні.

IMG 1316

За обстеження аварійного приміщення чернігівській фірмі віддали більше 12 тисяч гривень

 

У висновку фахівці порадили провести економічну експертизу, щоб встановити, що фінансово вигідніше: реконструкція старого приміщення чи будівництво нового? Але ще до повномасштабної війни була виготовлена проектно-кошторисна документація, яка визначала обсяг робіт, за ці розрахунки заплачено більше ста тисяч бюджетних гривень. З новими ж виправленнями в тому проекті, якими тепер вимушений займатися новий склад міської ради з новим відділом освіти, ця сума наблизилася до двохсот тисяч.

IMG 1317

За ці проекти заплачено майже 200 тисяч гривень

 

Переважна більшість цієї писанини, замовленої «передвоєнними» самоврядними й освітянськими чиновниками, обернулася бідою для школярів: їхні класні кімнати позакривали, й учні залишилися, можна сказати, на вулиці. Учителі організували для них уроки через день.

Батьки учнів забили тривогу, бо відчули зниження рівня успішності дітей, зокрема й у випускних класах. Тож у різні обласні владні інстанції написані й відправлені листи з проханнями допомогти фінансово вирішити цю пекучу проблему. Мати учня восьмикласника Тетяна Беннетт особисто організовувала по сто і більше підписів батьків на посланнях до владних обласних структур. Поки що фінансової допомоги не одержали.

До вирішення цієї проблеми підключилися Кобижчанський старостат і керівництво Бобровицької міської ради, яке готове підключитися до спільного фінансування, планують виділити 20 відсотків кошторису вартості реалізації шкільного проекту. Виконувач обов’язків голови Бобровицької міської ради Геннадій Іванюк і депутат обласної ради Сергій Чубовський достукалися й до голови Чернігівської обласної державної адміністрації В’ячеслава Чауса. Керівник області зустрівся з ними і пообіцяв фінансову допомогу.

Є питання й до колишніх керівників громади й відділу освіти. Для наступників вони залишили величезну купу дорогих паперів, реалізацію яких можна було б почати ще до війни. Але для виправдання є «обґрунтоване» пояснення: відділ освіти тоді не був фінансово незалежним. Але він і зараз не зможе самостійно профінансувати 20 мільйонів гривень на реконструкцію старого приміщення, ще більше коштів – на нове будівництво. Не відремонтоване вчасно й одне крило дитячого садка «Лісова казка». Директор дошкільного закладу Олена Бурбурська роками носиться з давно готовим проектом ремонту приміщення, але реалізувати його у час великої війни, звісно, набагато важче, ніж раніше.

До вирішення шкільних проблем активно включилася підприємиця, місцева депутатка Ірина Бойко, але пробити стіну бюрократії дуже важко.

Втім, останнім часом дуже активно кинулися у владні інстанції батьки учнів, розширений актив села, керівництво громади, добиваючись, щоб діти села, навіть у воєнний час, мали належні умови для шкільного навчання. Чому пасивними були в надто важливому питанні колишня місцева влада й відділ освіти? Відповідь на це риторичне запитання можна відшукати в мудрості китайського мислителя Конфуція: «Управляти – означає чинити правильно. При прийнятті рішення управлінського характеру необхідно усвідомлювати міру відповідальності за те, що робиш і як робиш».

Правда, відповідальність за роботу на важливій посаді – це ніби якась космічна норма. Згідно з нею, винних немає.

З початку війни з Кобижчі виїхало за кордон більше півсотні родин з дітьми, головну з проблем батьки називають неналежну організацію навчального процесу. Це підтвердила й Наталія Шиян, мати вісьмох дітей. Шестеро з них вона забрала із собою, коли на початку війни виїжджала у Фінляндію. Дві дорослі дочки залишилися жити в Кобижчі з чоловіками й дітьми, їм школа вже не потрібна, а меншеньким сестричкам і одному братику вкрай потрібна. Довелося шукати її аж у холодній Фінляндії.

IMG 1319

Багатодітна мати Наталія Шиян стала щасливою у Фінляндії

 

Перше враження від чужої країни охарактеризувала мати трьома словами: добродушне ставлення до біженців. Далі більш детально:

– Ще в Польщі прикордонники повідомили нас з чоловіком, що фіни вже підготували для нашої родини просторий будинок. – Аж не вірилося, здавалося, що то якусь казку нам розповідають. Але невдовзі ми опинилися в казковій реальності. І в школу наші діти пішли без ніяких проблем. Місцеві вчителі допомогли їм «підтягнутися» з мовою. Богдан і Ангеліна навчаються вже в коледжі, обоє облюбували справу автомеханіка. Чоловік Ігор жартує, що тепер уже не він, а діти допомагатимуть мені, якщо трапиться якась неполадка в моїй автомашині. Допомогли мені чужі люди справитись і з нервовими стресами від вибухів і стрілянини неподалік нашого села. Від цього страхіття я була просто роздавлена.

Із вдячністю згадує Наталія й українську школу, яка надала їй можливість вивчитися в Новобиківському учкомбінаті на швачку, ця професія пригодилася їй у Фінляндії. Чоловік працює в лісництві. Їхньої зарплати вистачає на безбідне проживання в чужій країні, де на дуже високому рівні турбота про дітей і взагалі про родини з дітьми.

Кобижчанську школу згадує добрим словом дочка Марія, яка ще до війни її закінчила, але вже тоді назрівала проблема з одним великим одноповерховим приміщенням старовинної школи. Та дівчина вчасно, ще без родини, виїхала у Фінляндію, тож їй не доводилося чути вибухів неподалік Кобижчі, і лише тепер, коли з мамою відвідала село, дізналася про проблеми з навчанням для молодших земляків. Поживши певний час у Фінляндії, їй аж не віриться, що в рідній Україні могли до такого допустити.

IMG 1320

У Кобижчу навідалися з дочкою Марією, до них приєднався і місцевий внучок

 

Здивована і її мама Наташа, але вона побачила й позитив. Каже, що раніше такого не було, щоб так організовано збирали й вивозили сміття з їхнього села. Ще більше вразило її вранішнє прибирання в Бобровиці центру міста, зовсім як у Фінляндії. Але водночас засмутили серйозні проблеми в школі.

З цього питання поспілкувалася в старостаті, з колишніми сусідами, із старшими дочками, що залишилися в Кобижчі. Довідалася й про інші сільські труднощі. Але й тут побачили невеличкий шматочок європейської країни: кобижчанці згуртовуються навколо вирішення шкільної проблеми. І керівництво громади не стоїть осторонь. Водночас шкрябає душу інше: як чиновники допустили до цього, затягли вирішення важливої проблеми до початку широкомасштабного вторгнення росії? І ніхто не несе відповідальності. Це вже далеко не Євросоюз, куди так рвуться на довгих язиках політичні обіцяльники. Що заважає Україні на цьому шляху – розповіла і Наталія Шиян, але це окрема тема, до неї повернемося трохи пізніше. Можливо, до того часу почне реалізовуватися й обіцянка голови обласної державної адміністрації В’ячеслава Чауса стосовно фінансової допомоги для Кобижчанської школи. Дивись, може пробудиться любов до рідного села, до рідної школи і в небідних підприємців та владних чиновників, вихідців з Кобижчі? До речі, друзі одного видатного земляка привезли в село портрет, щоб увіковічнити його пам'ять на видному приміщенні. Благородна справа, але, певно, ще більш благородною вона стане, коли друзі допоможуть рідній школі, рідним юним землякам, щоб у їхній пам’яті не залишилися важкі спогади про важку школу.

 

Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)