|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 16:29 | 07.16.2024

Андрій Квітка із Горішніх Плавнів, позивний «Гот», Сергій Козел із села Гаврилівка Роменського району, і Володимир Семінько Андрій Квітка із Горішніх Плавнів, позивний «Гот», Сергій Козел із села Гаврилівка Роменського району, і Володимир Семінько

Воїн світла

Саме таким, без найменшого сумніву, є Володимир Семінько, родом із Липового Талалаївської громади, що на Прилуччині. Цього світлоокого, доброго і водночас дуже сильного молодого чоловіка пам’ятаю ще хлопчиком. Люди, незалежно від віку, мені запам’ятовуються поглядом. А очі людські – це єдиний орган, який залишається незмінним від народження і на все життя. У Володі вони волошково-ніжні – очі чоловіка, який майже все своє доросле життя на війні. Він вибрав цей шлях давно і не збирається із нього зійти аж до тих пір, доки й духу останнього загарбника не залишиться на рідній землі.

Нині сержант ЗСУ Володимир служить у 63-му батальйоні 110-ї Черкаської окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Про війну не любить говорити, тим більше, скаржитися на щось і на когось. Рідним завжди говорить, що все добре. На запитання мами: «Синку, а ти де саме?» – відповідає часто жартами. Не в його стилі чимось засмучувати найрідніших, не в його стилі скаржитися на щось...

– Іноді, коли буваю тут, у тилу, в період відпустки, чую провокативні запитання – про «любов» чи «нелюбов» до влади. Реальність чи нереальність перемогти ворога. Страшенно не люблю диванних експертів і прихованих провокаторів. М’яко кажучи, злять такі запитання. Особливо, коли хтось із тилу каже: «А кого захищать? Депутатів?» І т. д. Чесно кажучи, почувши подібне, стримую себе, щоб не «заїхати». Ми захищаємо свою землю, свій народ! І ніщо не зупинить нас. Думаю, за останні роки війни ми це довели. Коли у лютому-березні 2022-го мене запитували, що я робитиму, коли ворог захопить столицю, я казав, що, коли виживу, то піду в партизани. Але боротися буду до останнього кацапа на українській землі! – говорить Володимир.

У пам’яті – незабутня зустріч із ним за два місяці до повномасштабної війни. До неї спонукало фото з Інтернету, на якому військовослужбовець 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського Володимир Семінько в окопі на одній із крайніх позицій у селищі Піски гладить двох цуценят. Знімок зроблений у квітні 2021-го, коли російські війська групувались на кордоні з Україною. Всього у рейтингу – 13 світлин. Фронтова світлина з російсько-української війни військового фотокореспондента Олександра Клименка потрапила в рейтинг найкращих знімків 2021 року за версією агентства Reuters. Коли фото мелькнуло у стрічці новин, не відразу впізнала у ньому Володю. Та коли вчиталася, фото сподобалося ще більше. Це ж наш Володя Семінько! І навіть у такій ситуації він знаходить місце для любові. І хоч на фото не видно очі воїна, я впевнена, що він посміхається!

У грудні 2021-го Володимир два тижні провів у відпустці. Зустрілися. Він – співбесідник, з яким легко говорити, хоч і про складні речі. Та почали ж, звичайно, про оте фото.

Ми довгенько говорили про життя-буття, ніби давно знайомі ровесники. Він показував фотографії на телефоні і відео подій, які були до того, як потрапив у журналістський об’єктив. Агресор знищив укриття наших солдат. Володя показав, як було в окопах до і після обстрілу.

– Світало, і ми, звичайно ж, із «ніжними побажаннями» ворогу, виходили на свої позиції. Наша окопна сучечка недавно народила цуценят. Вони вже розплющили очі, але втекти не могли б. Вони – як діти товклися всюди за нами. Думаю – загинули, бо мовчать. Але почули мій голос і вилізли із завалів. Я так зрадів! І попався в об’єктив! – згадував мій співбесідник.

56756756546745754756

Фото із окопу (автор Олександр Клименко, зі сторінки Reuters)

 

Тоді, за два місяці до повномасштабної війни, ми говорили про те, чим може обернутися агресія росіян, якщо її не зупинити. Розказував, що окупанти постійно обстрілюють позиції, підтягують війська. Що все дуже складно.

Через кілька днів після нашої розмови Володимир повернувся на службу, де і зустрів повномасштабну війну. Його підрозділ саме перебував на ротації на Сумщині, поблизу Конотопа. Увечері 23-го лютого він подзвонив мамі і дружині і сказав, що безмежно їх любить...

Володя не вважає, що робить щось особливе у своєму житті. Він – воїн! І цим усе сказано. Чи мріяв про таке життя? Ні! Мріяв працювати, заробляти і тішити свою родину. Бо вважає, що саме родина для кожної людини дуже важлива. Та чи можуть українці сповна насолоджуватися життям, коли всюди чатує ворог?

55567657867545675675675

1 вересня 2023 р. Володимир з дружиною Вітою та сином. Тато приїхав із фронту, якби провести до 1 класу Кирила

 

Над цим юнак задумувався ще на початку бойових дій на Сході України. До того часу закінчив загальноосвітню школу в Липовому, відслужив строкову службу. Працював різноробочим на одному будівництві у столиці. Якраз тоді і відбувалася революція Гідності, яка формувала його громадянську свідомість. Отож, у лютому 2015-го, у свої повні 22 роки, він добровольцем пішов на війну, бо саме там бачив себе і своє місце у світі.

– Відносно мирне життя і життя у зоні бойових дій надто різне. Одна справа – побачити подію у випуску новин, зовсім інша – відчувати наяву, і ситуацію на позиціях, і як страждає мирне населення, – розповідає Володя. – Зовсім іншими, ніж у мирному житті, стають і військові. Незалежно від звань – усі є однією сім’єю. Бліндаж, окоп – це наш дім. Ми бережемо один одного, ми цінуємо один одного, радіємо один за одного, а коли що… не стримуємо сліз і емоцій… Найголовніше – це отой внутрішній дух кожного бійця. На жаль, у житті мирному якось не так. Тут заздрощі, злоба, хитрість… а в окопах люди інші. Їй-Богу! Я вірю, що у мене сильний ангел-охоронець. І настане неодмінно той день, ради якого ми сьогодні у окопах!

Людина і справді до всього звикає. Хоча як можна звикнути до війни? Та як тоді воювати, коли не звикнути? Наприклад, як розповідає Володя, важко було звикати до бронежилета та каски, аж доки не пересвідчувався кожен боєць, що вони таки рятують. Особливо, коли уламки ранять руки, ноги і відлітають від броні… У квітні 2016-го його тяжко поранило. Життя все ж врятувала броня. Володя під час обстрілу тілом прикрив товариша, який у той час виявися на місці обстрілу без бронежилета. Осколки зігнули метал його «броника», а от ноги залишилися незахищеними. Хлопець дістав тяжке поранення. Три місяці лікувався у госпіталі, були операції… Батькам довгенько нічого не казав, аж доки їх не повідомили про поранення сина із частини. Вчився ходити і жити з тим, що трапилося. Тяжке поранення не минуло безслідно.

Здавалося б, для нього війна вже закінчилася. На нього чекала кохана дівчина, з якою познайомився відразу після строкової служби. Чогось поїхав у Ромни і зустрів Віту, яка там навчалася. Сама дівчина з Лавіркового, села Талалаївської громади. Обмінялися контактами. А потім стали зустрічатися. Дівчина сприйняла його вибір іти на війну, чекала. Переживала і підтримувала, доки лікувався після поранення. Отож їхнє одруження було очікуваним і радісним. Молода пара мріяла про сина. Він, їхній Кирилко, народився у червні 2017-го. Було підґрунтя для тихого затишного життя. Віта працює директором СБК у Харковому, він – господарським робітником у школі. Є житло у селі. Він уже виконав обов’язок справжнього чоловіка – воював за Україну! Міг оформити і групу інвалідності після поранення. Але…

453634564567567564546645

Останнє фото, на якому у матері іще два крила - так називала вона своїх синів-захисників

 

– Розумієте, я жив із постійним відчуттям, що щось не зробив, не виконав… Що мене чекає незавершена справа. І підписав контракт… Є такі, хто скаже – ради заробітку. Але зароблять можна було поїхати у Польщу чи Чехію. Словом, туди, де не стріляють, де не ходять під кулями, не місять грязь і не мерзнуть в окопах. Думаю, що там є реальність заробляти. Та виросте мій син, і, дай Боже, завершиться війна. Думаю, що він запитає мене, де я був у той час, і мені не соромно буде розказати, що я робив. Найбільше у житті хочеться, щоб все це було не дарма! Скільки хлопців і дівчат загинуло за ці роки! Кожна втрата залишається у серці. Це жахливо, і до цього не звикаємо, коли якогось дня втрачаємо когось із тих, з ким ми разом їли, спали, жартували… кого чекають вдома… Ми всі сумуємо за родинами. Ми дуже любимо їх, тому і на війні...

Мама Володимира пані Тетяна згадує вечір 23 лютого. Із обома синами-військовими щодня хоч словом перекидалися, хоч повідомленням. Володя тоді був на ротації поблизу Конотопа, Руслан – на Лебединському напрямку. Молодший син прикордонник. Обидва сини подзвонили пізно увечері і просили берегти себе, і сказали, що дуже її люблять... Від тієї тривоги їй не спалося. Короткий сон перервав гул у небі ворожих літаків, а потім і дзвінок від Володі, що кацапи прорвали кордон і наступають.

5675454567454545765

Брати

 

... Понад тридцять років тому дівчина з Кубані Таня закохалася у хлопця з нашого українського села Липове Євгена Семінька. За часів їхньої молодості так траплялося часто. Як казали в селі: «Привіз із служби дівчину». Зупинилися жити у його рідному Липовому. Роботу в селі з вищою технічною освітою знайти було нереально, отож не цуралася ніякої – працювала і в колгоспній їдальні, і в лікарні. Адже у складні 90-ті треба було якось виживати. У грудні 1993-го народився їхній первісток Володя, а якраз на Тетянин день, 25 січня 1998-го – Русланчик. Такі рідні, такі різні за характером і водночас такі схожі за переконаннями її хлопці. Тому обидва і стали на захист Вітчизни ще до повномасштабного вторгнення росії.

Знаючи вже багато років Тетяну Володимирівну, важко і здогадатися, що тридцять років тому вона говорила російською. Тоді ще ніхто б на це і не зважав, але, вирішивши жити в Україні, народивши тут дітей, вона швидко опанувала і мову, і звичаї.

– Як в одній сім’ї різними мовами говорити?! Мої сини народилися і виросли справжніми українцями, – з гордістю розповідає жінка. – І це моє щастя! Спасибі Богу, що моя доля склалася тут, в Україні. Я давно українка в душі. Коли десь почую російську, особливо тут, в Талалаївці, де живу тепер, не втримуюся, щоб не зробить зауваження. Я вірю, що Україна обов’язково переможе, вірю в її світле майбутнє! Інакше і бути не може! Надто дорогу ціну платимо за це! У ті перші дні війни я не знала куди себе подіти. Не випускала із рук телефон, бо чекала дзвінків від синів. Так хотілося почути, що ворогів уже зупинили, що все буде добре, – вона не може згадувати без сліз. – Та ворожі колони вже були поруч. По телевізору почула, що поблизу Лебедина загинуло троє прикордонників. Душа відчула, що один із них Руслан... Не помилилася. Його телефон ще не встиг розрядитися. Я зраділа, коли взяли трубку, але то був голос працівника моргу з Лебедина... Син загинув на третій день війни. Як не складно було, його тіло змогли забрати, перевезти і під звуки вибухів похоронити у рідному селі.

Руслан Семінько посмертно нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Не знайдеться слів, якими б можна описати материнський біль і розпач. Із ним вона й живе тепер та щодня їздить на могилу сина.

Того дня, коли хоронили загиблого брата Руслана, Володимир із своїми побратимами боронили тяжкий Конопопський напрямок. Наші втрати були надто великими. Як згадує він, практично нічим було зупиняти ворога. Небагатослівний щодо конкретних воєнних подій, він згадує один момент, коли ненависть до загарбників була настільки сильною, що зупинити могла хіба смерть. Вони, кілька побратимів, займали висоту, звідки було видно шлях, яким рухалася ворожа колона. Зупинити її було нереально. Якби колона продовжувала рух, вони вже не могли б відступить. І тоді лють в душі, якою вона була переповнена вщерть і через загибель брата, спрацьовує на його свідомість чи, може, підсвідомість. Володимир бере гранатомет і цілить ним прямо у перші машини колони. Вони вибухають одна за одною. Окупанти зупиняються і розвертають колону. Бо, мабуть, вирішили, що їх чекає серйозна оборона. А то були останні гранати захисників. Хлопці змогли вийти з оточення і дістатися до наших рубежів. Як це було? У деталях він обіцяє розказати після війни...

– Є питання, на які дуже хотітиметься отримати відповідь після війни. Не тепер, – неоднозначно говорить воїн. – Перш за все, треба перемогти! Треба обов’язково вижити! Син росте без мене, і я подумки часто прошу у нього пробачення... Згадую: мабуть, всі хлопчики граються у війну. І ми з братом гралися. Та коли я приїжджаю у відпустку, а мій Кирило грається у війну, мені так душа болить. Я на війні сьогодні, щоб мій син жив у вільному, мирному світі, щоб автомат мав тільки в дитинстві, тільки іграшковий... Треба раз і назавжди поставити крапку у стосунках із нашими божевільними сусідами! Отоді для мене закінчиться війна.

Весною 2022-го він звільняв Сумщину від загарбників. Потім були бої за Бахмут, Авдіївку... І тепер на позиціях, що на Донеччині. Згідно із законом, втративши на війні брата, він міг би вже і не воювати. Спочатку на цьому наполягали і мама, і дружина. Врешті, мама зверталася до вищого командування з проханням перевести його в не бойову частину. Не відмовляли. Та зрозуміла, що він сам цього не зробить.

– Колись каже мені відверто: «Розумієш... мам... ну як я хлопців залишу? Як я воювати не буду, а вони будуть?! Я іще за смерть брата не помстився!» Я більше й не наполягаю. Дивлюся на його фотографії і порівнюю, як із романтика-майданівця мій хлопчик за ці роки виріс і став мужнім дорослим чоловіком – воїном! Я розумію, що він по-іншому вже не зможе жити. Дружина і син теж розуміють і дорожать тим часом, коли він буває вдома. Кирило у своєму свідомому житті знає тата тільки військового. І, коли для більшості дітей норма чекати тата з роботи, то для нього норма – чекати тата із війни. Любить його безмежно. Я щаслива тим, що мій син – чудовий батько і люблячий чоловік. Колись кажу малому (він уже перший клас закінчив), що треба вчить англійську добре, бо після перемоги будемо подорожувать світом. А він так по-дорослому каже мені: «Навіщо мені той далекий світ? Ми з татом поїдемо у Карпати, бо мій тато казав, що більше ніде так гарно не буває, як в Україні!» – розповідає Тетяна Володимирівна.

Місцевий аграрій Володимир Лукаш іще на початку війни купив Володимиру автомобіль. За два роки від того автомобіля залишилася «рідна» тільки назва – скільки вже разів його, можна сказати, реанімували, а не ремонтували. А скільки життів врятовано саме завдяки тому, що є цей автомобіль! Боєць із побратимами його вперто ремонтують і не міняють на якийсь інший, бо саме цей, здається, допомагає їм у найскрутніших ситуаціях. Іноді Володя жартує, що після Перемоги передасть цей автомобіль у музей історії війни, бо метал теж може говорити.

На питання, чим мріє зайнятися у мирний час, відповідає просто: перемогти, вижити і ЖИТИ тільки в Україні!

 

Олександра ГОСТРА

 

 

543645756454564545756756

Володимир Семінько з мамою та сином біля меморіальної дошки

 

У м.Лебедин Сумської області 26 лютого 2024 року відкрили меморіальну дошку на честь трьох військових, які загинули у цей день два роки тому, захищаючи Лебединщину від російських окупантів. Це старший солдат Павло Биченко із Краснопілля, майстер-сержант Державної прикордонної служби, уродженець с.Капустинці Липоводолинської селищної ради Олександр Смілян і наш земляк, сержант Державної прикордонної служби Руслан Євгенович Семінько. Меморіальну дошку встановили на фасаді каплиці, при в’їзді в місто Лебедин з боку с.Бішкінь.

Схожі матеріали (за тегом)