|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 0:48 | 07.24.2024

Артем Хряпов Артем Хряпов

Старший лейтенант, розвідник Артем Хряпов: «Коли ми вирішимо проблему ворожих КАБів, а для цього потрібно більше ППО та літаків, ми переможемо»

Чернігівцю Артему Хряпову (позивний «Мураха») – 45 років. І він звитяжно воює з російськими загарбниками з 2015-го. Пройшов усі кола пекла на Донбасі, отримав поранення та контузію, однак переконаний: окупантів можна й потрібно «перемолоти» та повністю вигнати з рідної української землі. Артем Леонідович, який раніше зовсім не мріяв бути військовим, хоче перемогти і далі служити в ЗСУ.

– Артеме, у Вас цікавий позивний – «Мураха».

– Зі мною служив боєць, розвідник Муравчук. І ось, коли він пішов на «дембель», я взяв собі отакий позивний. По-моєму, це – дотепно. Мурахи – напрочуд працелюбні. Ми – в розвідці, нас не видно й не чути, але ми все бачимо та чуємо, – посміхається. – Взагалі, з 2015-го, відколи воюю, бороню Україну від проклятих загарбників, я виростив і виховав уже п’ять поколінь таких завзятих «мурах».

– Ваш тато був військовим…

– Авжеж, тому я народився в Казахстані, у Караганді, де й мешкав до п’ятилітнього віку. А потім родина переїхала. На жаль, мій батько загинув в Афганістані. Мама в дитинстві пропонувала мені вступати до Суворовського училища, де були знайомі тата. Проте я, відверто кажучи, зовсім не мріяв про службу в армії. Мені хотілося мати цілком мирну професію.

Тому й закінчив спочатку будівельне Чернігівське училище № 18, біля ЗАЗу. Отримав професію штукатура та маляра, і був щиро задоволений, що здобув робітничу спеціальність, адже у житті все може знадобитися. А потім навчався в нашому Чернігівському національному університеті імені Тараса Шевченка – на технологічному факультеті. Тож маю вищу освіту.

– А далі, в 2014-му, росія віроломно напала на Україну – захопила Крим та вдерлася на Донбас.

– І я добровільно пішов до військкомату, без жодних повісток. Просто вирішив, що я, українець, повинен захищати свою землю від ворогів. Отож мене мобілізували в 2015-му, і відтоді я увесь час воюю на фронті. Починав рядовим, на Донбасі, нині – старший лейтенант, начальник розвідки першого самохідного артилерійського дивізіону.

67897564564654645455634

З бойовими побратимами

 

Пройшов насправді всі кола пекла на Донеччині та Луганщині. Служив, зокрема, топогеодезистом – це дуже важлива професія. Адже я наводив нашу артилерію на ворожі позиції. Власне, якщо топогеодезист – дійсно хороший і надійний, тоді комбату набагато легше виконувати свої обов’язки.

Втім, тоді ще ми служили, як у радянській армії, – відкрито виїздили, відпрацьовували та залишали позиції… Не працювали з Інтернетом, не мали «Старлінків». У нас були лише біноклі, бусолі та дальноміри. Працювали, так би мовити, «з чистого поля».

Тепер, звісно, ситуація істотно змінилася. Зараз ми спритно ховаємося, досить гарно маскуємося – вже навчилися. Гармати теж ретельно ховаємо і не переміщуємо туди-сюди. Наносимо вивірені точкові удари. Взагалі ж, у батареї – шість гармат. І раніше ми з них стріляли водночас. Але тепер кожна гармата – сама по собі. То її значно важче виявити… Взагалі, дуже ефективно воювати малими групами.

– А що це за історія з вовками, яка з Вами трапилася на початку 2015-го?

– Ми вирушили вночі для орієнтування. Заїхали в ярок на нову позицію і чекали наказ, щоб відкрити вогонь. Ніч тривала, а наказу все не було, кілька годин. Занудьгували… Ось і вирішив пройтися до хлопців, до гармат. Це ж – поруч, метрів п’ятдесят. Зброю з собою не взяв, бо не було жодної потреби… Почимчикував до гармати, постукав по броні. Хлопці вийшли, ми покурили та поспілкувалися.

5467875767658758568

Захоплення і потреба - ремонт техніки

 

І раптом чуємо – підозрілий шум у кущах. Я навів туди ліхтарик, а там – аж троє здоровенних, вгодованих вовків! І очі їхні так зловісно світилися в темряві. То я враз вискочив на башню. Радянська техніка – тісна, розрахована на 18-літніх юнаків. Та й нікуди було ховатися. Власне, я б туди і не вліз. Це ж треба було поставити гармату якраз біля вовчої нори! Вовки почали бігати довкола нас, вичікували. Ми кричали на них, намагалися відігнати. Стріляти не можна було, адже наші могли подумати, що відбувається бій із ворожою ДРГ…

Врешті-решт, вовки начебто заспокоїлися і неквапливо зникли. Отож я помчав до своєї машини. І, чесно кажучи, ще ніколи в своєму житті так дуже швидко не бігав! Потім, коли ми вже нарешті отямилися, весело, безтурботно реготали, розповідаючи побратимам про незвичайну, дивовижну пригоду, як нас вовки мало не з’їли. Однак спочатку нам було не до сміху… Власне, я їх і зараз пам’ятаю, отих вовчисьок, – отакі величезні та по-своєму гарні. Довго ще хлопці жартували: «Як не вороги вб’ють, то вовки з’їдять».

Насправді, у нас була дуже хороша, самовіддана, хоробра команда, яку очолював чудовий командир – Андрій Нагорний. Варто його згадати, бо це – професіонал найвищого рівня і справжній патріот України.

657645645664535664

На Донеччині

 

– Розповідають, що наші бійці на позиціях постійно заводять собі котиків і собак.

– Так і є. Таких тваринок – дуже багато! Котики виручають від навали мишей. Інакше просто спасу від отих сірих, капосних вертихвісток не буде… Бо миші завдають великих збитків, якщо з ними не боротися. А коти вправно роблять свою справу. Собака – це також чудовий і надійний друг людини. То ми і у мешканців котиків та собак брали, і з собою на ротації возили. У нас із ними – якнайкращі, дружні стосунки. Це – і психологічне розвантаження, коли ти гладиш гарну тваринку. У нас був пес Чока – повністю шоколадного кольору! Це – треба бачити. Такий чудовий. Нам його вдалося видресирувати і він демонстрував усілякі дотепні трюки. Ну, такий чарівний песик – на вагу золота! Був нашим сином полку, – посміхається. До речі, цього собаку тоді вибрав мій найкращий друг – Андрій Цьоць, з яким ми разом скрізь воюємо з 2015 року.

– Повномасштабна війна також застала Вас на Донбасі?

– Так. Я сорок днів перебував на спостережному пункті на Донеччині. Там була водонапірна вежа на околиці міста. І на сороковий день рашисти вирішили її знести – вгатили щосили. Тож мене і ще двох бійців поранило. Я був саме за стіною, і мене контузило та осколками посікло. А мого побратима Андрія поранили дужче – в легені, однак вижив і зараз воює.

Взагалі ж, ми увесь час набуваємо досвіду. Бо спочатку нас навчали за радянськими підручниками, де описувалися бойові епізоди другої світової війни. Однак та війна дуже відрізняється від нинішньої. Так, українці вміють швидко вчитися, самовіддано та професійно воювати, враховуючи нинішні, нові реалії!

Пам’ятаю, як ми першими випробовували «мавіки» (квадрокоптери). Тоді ще все було он-лайн, а зараз ми зашифрувалися, навчилися все робити, як належить.

– На Ваш погляд, як нам швидше здобути Перемогу над агресором?

– Найбільша проблема зараз на фронті – це КАБи, які росіяни скидають з літаків. Це – потужні бомби по 250-500 кілограмів і більше. Отож нам треба мати якомога більше ППО. Було б добре, якби кожну область захищали ЗРК «Patriot», які вже довели свою ефективність. Я вже й не кажу про Донбас! Бо потужна ППО – це головне для того, щоби повністю переламати ситуацію на нашу користь. Також нам конче потрібні й сучасні потужні літаки. Тобто ми повинні навчитися постійно, вдало збивати російські літаки з КАБами. Якщо ми це зробимо, то неодмінно здобудемо Перемогу. Рашисти не витримають.

– А що, по-Вашому, потрібно зробити для покращення настрою у наших військах та серед цивільних?

– Мають бути важливі та стратегічні перемоги. От пам’ятаєте, яка була ейфорія, коли ми героїчно визволили Чернігівщину, Київщину та Сумщину, Харківщину, Правобережну Херсонщину? Коли потопили крейсер «москва»? Такі перемоги дуже надихають і консолідують суспільство! Тому й зараз ми маємо це рішуче зробити – наприклад, нарешті знищити Керченський міст, який збудував путін. Це – його «дітище», і резонанс у світі буде величезний. Не можна лише оборонятися.

Бо увесь 2023 рік ми просиділи в обороні, та й цього року відбувається те ж саме. Маємо потужно обстрілювати військові об’єкти на території росії. Авжеж, ми це вже робимо, але цього надто замало… Треба й дійти до Криму, перекрити ворогам усі шляхи та щосили гатити по військових об’єктах росіян на півострові. Я думаю, все це – цілком реально і під силу ЗСУ.

– Вам волонтери допомагають?

– Так, постійно. І ми цю допомогу відчуваємо. Отримуємо запчастини до автомобілів, спорядження. Тому щиро дякуємо всім наших патріотам, які підтримують Збройні Сили України! До речі, багато робить і Православна Церква України. У нашій бригаді є свій капелан. Також у нашій батареї є і фахівець із морально-психологічної підготовки Михайло Галущак – це дуже хороший чоловік, який завжди підтримує бійців. Він – кандидат історичних наук, пише і видає чудові книжки.

– Як часто Ви отримуєте відпустки?

– Раз на півроку відпускають на п’ятнадцять днів, ось і цього разу дуже радий побачити свою кохану дружину та обох синів.

– Як Ви ставитеся до дискусій про демобілізацію?

– Негативно. Про демобілізацію більше говорять не самі військові, а усілякі недолугі колаборанти. Цього ні в якому разі не можна робити зараз, тільки після нашої Перемоги. Будь-яка демобілізація під час великої війни призводить до поразок.

– Розумію, вільного часу у Вас майже немає. Але маєте захоплення?

– Ремонтую з побратимами автомобілі – це таке поєднання захоплення з необхідністю. Займаємося спортом, щоб підтримувати себе в формі – маємо перекладину, штангу, гантелі.

– Вже знаєте, що робитимете після війни?

– Думаю, що війна закінчиться благополучно для України. Згодом нас приймуть до Євросоюзу та НАТО. А я й далі служитиму народу України в ЗСУ.

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)