|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 14:19 | 06.20.2024

Родина Грищенків Родина Грищенків

«В Україні на моїй дружині поставили хрест, а в Норвегії у нас є шанси»

Родина Грищенків із Чернігова – одна з багатьох родин, які втекли від війни з України в Норвегію.

У глави сімейства Тараса не було іншого вибору, окрім як скористатись шансом, що дало життя, адже на руках – двоє неповнолітніх дітей та дружина з інвалідністю, яка не могла себе самостійно обслуговувати. Ще до початку великої війни Тарас важко працював, а більшість зароблених грошей витрачав на реабілітологів. Аби зібрати кошти на лікування мами, родина Грищенків брала участь у телевізійних проектах. За іронією долі, саме журналістка з проекту «Говорить Україна» допомогла Грищенкам евакуюватись, і, як сама висловилась, «допомогла дістатись країни мрії». Ось уже два роки чернігівці із мамою з інвалідністю, на якій українські лікарі поставили хрест, мешкають у Норвегії. Ми розпитали Тараса про його велику подорож, життя в європейській країні, ставлення до українців і можливості для біженців.

 

– Тарасе, про вашу життєву історію говорила вся Україна. Всі захоплювались твоєю мужністю і тією наполегливістю та вірою, якими ти огорнув власну дружину. Розкажи, будь ласка, як ти зустрів війну.

– Коли почалась війна, я був у Києві на роботі, не спав і відчував, що все почнеться саме зранку. 24 лютого зранку в гуртожитку, де я мешкав, вікна у коридорі відкрило вибуховою хвилею. Я зрозумів, що почалося. Почав збиратись додому. Почув, що мої сусіди їдуть у бік Чернігова, тож виїхали разом. Дружина та діти перебували під частковим доглядом мами, батька та тещі. І я спочатку, зібравши дітей, поїхав у село Трисвятська Слобода, де ми перебували п’ять днів. Після того, як під нашою хатою почали будувати блокпост, бо військові очікували, що російські окупанти підуть через наше село зі Славутицького напрямку на Чернігів, ми ухвалили рішення разом із батьками, братом та його дружиною, що треба повертатися знову до Чернігова. На той час Чернігів був увесь у блокпостах. Ми не встигли навіть зайти до квартири, а прибули в підвал недобудованого басейну на території мікрорайону Савчука. Всю ніч ми просиділи там. Дружину я поклав на труби опалення і прямо там міняв їй підгузки. Звісно, в цих умовах мої діти і вся родина як слід не могли виспатись на тих залишках утеплювальних матеріалів, які залишились після будівництва. Попри небезпеку, ми знову повернулись у квартиру. Пробули там днів зо три, аж зателефонував батько і повідомив, що Чернігів буде оточено, з’явилась можливість виїхати з міста на Черкащину, звідки родом моя теща. Коли ми прибули в село Шандерівка під Корсунь-Шевченківським, то пробули там місяць. За цей час зі мною вийшла на зв'язок кореспондентка Олена Мишайкіна (Сайчук), яка знімала передачу на ток-шоу «Говорить Україна», на той час вона перебувала в Польщі. Запропонувала нам переїхати за кордон. Спочатку я проігнорував цю пропозицію, а потім ми вирішили, враховуючи нинішній стан, все-таки ризикнути.

– Тобто рішення тобі, як я розумію, далося нелегко?

– Ми не розуміли, наскільки довго триватиме війна і як у такому стані я можу заробляти гроші та доглядати за дружиною й дітьми. Тому ухвалив рішення на користь родини. Марина потребувала лікарського догляду. Коли журналістка запропонувала мені виїхати, на той час вона вже пливла поромом до Норвегії. Вона мені тоді сказала: «Я допоможу тобі перебратись до країни твоєї мрії». Я, звісно, не знав що це за країна, але повірив їй. Олена написала про нас волонтеру, який на той час вже 10 років як мешкав у Польщі. Сам він родом із Криму, входив до протестантської церкви і був волонтером. Він зв’язався з братами протестантами-п’ятидесятниками в Києві і розповів нашу історію. Мені подзвонили з Київської семінарії протестантів-п’ятидесятників і запитали, чи зможе моя дружина їхати у звичайному транспорті і чи не потрібен для цього спеціалізований автомобіль. По нас із Києва приїхав волонтер, який винайняв машину з Черкас і відвіз нас до Києва. Там ми переночували у семінарії, нас нагодували, вдягли, дали нічліг, а зранку нас чекав мікроавтобус, водій якого так само евакуйовував чотирьох синів і дружину. Потім ми з ним потім зустрілися в Норвегії, в одному з тимчасових поселень українців-переселенців.

234344565655534556

– Якою була дорога до нового притулку і наскільки важко було виїхати з України?

– Наш шлях пролягав через Польщу. До кордону з Польщею із Києва ми добиралися цілий день, а кордон перетнули без черги зі звичайними паперовими українськими паспортами. Українські прикордонники запитали, чи має моя дружина документ, у якому записано, що вона потребує стороннього догляду. Я надав їм довідку МСЕК. Нас випустили без черги. Вже увечері ми були у польському місті Медика і чекали інших. Всі, хто їхав із нами в мікроавтобусі, проходили контроль набагато довше – на кілька годин. Ми їх чекали в наметі поблизу кордону. Діти падали з ніг від утоми. Їм надали намет, де вони змогли поспати на розкладачках. Там я поклав дружину, змінив підгузок і вклав спати. У Медиці був розгорнутий табір волонтерів із різних країн: Англії, Ізраїлю, Швеції – усі вони пропонували їхати до них. Я повідомив, що ми цілеспрямовано їдемо в Норвегію.

– І таки доїхали?

– Доїхали, але не одразу. З одним із лікарів «швидкої допомоги» ми занесли мою дружину в автобус. Дорогою до нас постійно підходили волонтери, розпитували про її стан, потребу в ліках тощо. Всю дорогу нас годували, ми безліч разів зупинялись у різних кафе та ресторанах, де нас годували. Згодом ми пересіли на пором і нам надали спеціалізовану каюту, картку на харчування в ресторані на цьому ж поромі. Переодягнувши дружину, завіз її в ванну кімнату, помив і вклав спати. На ранок ми снідали в ресторані. З порома була пересадка в автобус, яким ми заїхали на територію Швеції. Вже під вечір ми прибули до Осло, і коли вже було темно, приїхали в готель біля аеропорту Осло. Там ми отримали два номери на проживання – для нас із дружиною та дітей. Ми прожили там днів п’ять. Для українців усе було безкоштовно: харчування, підгузки, ліки тощо. Я навіть встиг з’їздити з дітьми на футбольний матч на центральний стадіон Осло. Після готелю нас відвезли в реєстраційний центр в поселенні Роде. Звечора години до четвертої ранку нас реєстрували. Перевіряли всі наші речі, а після цього, отримавши тимчасові картки, так звані помаранчеві карти зареєстрованих осіб, ми відправились на своє тимчасове місце перебування. Це був величезний ангар із безліччю наметів, кожен із яких обставлений двоповерховими алюмінієвими ліжками на 50 чоловік. Ми жили в окремій кімнаті біля стіни. Там ми перебували три дні, хоча могли жити і більше. Проте ми потребували спеціалізованого транспорту для Марини і спеціалізованого пансіонату для людей, які не мають прописки. Одна з жінок перебувала там 25 днів у такому ж статусі. Я відшукав керівника і наполіг на тому, що нам потрібен спеціалізований транспорт, отримавши який, ми готові виїхати хоч зараз. Того ж дня в обід нас відправили до нашого «мутаку» (пансіонату). Години за дві ми прибули до міста Мілсен, на окраїні якого знаходився соціальний центр – пансіонат для людей похилого віку і дитячий садок, кілька одноповерхових будиночків і п’ятиповерховий багатоквартирний будинок. В одному з цих приміщень ми поселились у звільненому відділенні для людей похилого віку. Нам надали там кімнату. З меблів там було всього-на-всього два двоповерхові ліжка. Я поскаржився, і наступного дня мені купили двоспальне ліжко й надали більшу кімнату. В цьому «мутаку» ми пробули 2,5 місяці. Ми їздили по різних місцях – музеях в Осло, Ашині. Діти багато разів відвідували аквапарк.

– Тобто цей приймальник не можна назвати неприязним?

– Зовсім ні. В цьому тимчасовому місці проживання, який тут називають «мутак», що в перекладі означає приймач-розподільник, ми отримували дрібні гроші – фактично на морозиво, але нас годували п’ять разів на день, возили на екскурсії, транспорт тут безкоштовний. Та загалом автобуси, потяги, катери – все безкоштовно для українців. Кілька місяців ми жили біля міста Мусен, наш «мутак» називався «Едвін Руд» – поселення поблизу міста. Згодом до нас завітала жіночка, яка займається розселенням переселенців на постійне місце проживання. Запитала, чи маємо ми родичів у Норвегії, чи знаємо місця, куди хотіли б поїхати жити. Я попросив поселити нашу родину на Півдні біля великої лікарні для лікування та реабілітації Марини, і ще додав, що непогано було б оселитися біля моря. Через трохи ми отримали направлення на розселення в комуну (територіальну громаду). Це поселення розташовувалось на Півдні Норвегії в місті Флікіфьорд – курортне містечко із невеличким портом, оточене горами.

234235456534646511

– І як воно на курортному півдні?

– Життя тут дійсно казкове. У Флікіфьорді нам дали комунальне житло: велику чотирикімнатну квартиру з коморою та гаражем, ванною і туалетом, в квартирі все прилаштовано для людей з особливими потребами з можливістю купатись на візку. У кожного з дітей є своя спальня, маємо зал спільний із їдальнею і кухнею, маємо терасу з виглядом на гори, центр міста, фьорд та море. Того ж дня до нас приїхали служби, які займаються переселенцями, нас прописали і зареєстрували в комуні. Підключили нам Інтернет, у квартирі вже стояли телевізор, посудомийка, пральна машина, система вентиляції, без якої тут важко, оскільки в горах велика волога, і якщо у вас немає вентиляції, то з’являється пліснява. Тут є служби з оренди велосипедів, самокатів, вудочок і різноманітних речей для активного відпочинку. За гроші, які мені виділяла Норвегія, я купив електровелосипед. До речі, купив я його за 20 тисяч крон зі знижкою – за ці гроші тут можна купити невелику машину. Наприклад, за 25-30 тисяч крон тут можна купити щось краще – універсал або гібрид. В Норвегії непрацюючі люди на соціальну допомогу можуть дозволити купити собі авто. У мене, на жаль, немає водійського посвідчення, тому немає авто.

233455656767676756564

Марина Грищенко отримала в Норвегії шанс на одужання

 

– До речі, а як тамтешня медицина і догляд за людьми з інвалідністю?

– Медицина і ставлення до людей з інвалідністю тут на найвищому рівні. Приміром поїздка Марини до лікарні відбувається безкоштовному таксі-мікроавтобусі. Дорога до лікарні – більше 100 кілометрів. Норвежці настільки привітні, що це іноді здається дуже дивним. Життя тут відрізняється від життя в Україні, де Марині взагалі б відмовили в послугах. На погляд наших медиків, моя дружина не є перспективною. А тут нас двічі на день відвідують медсестри, міняють підгузки, роблять гімнастику, миють, пересаджують на візок, вдягають, вона їсть і тільки після того я їжджу з нею в школу на заняття.

343455667567556456456

Неходячу Марину ставлять на ноги

34556457688967455422

Реабілітологи заново навчають жінку ходити

 

– Ви там по-новому вчитесь?

– Вчимо мову, бо без неї нікуди. Ми тут чекали два місяці черги на навчання в школі. Мову перед цим я вивчав через додаток на мобільному. Навчання дається неважко. Мені вже навіть підшукують роботу за професією. Я не переживаю стосовно того, хто буде доглядати за Мариною, бо для цього є спеціальна служба. На зарплату з моєю професією я зможу собі дозволити те, чого б ніколи не дозволив в Україні. Зараз же ми отримуємо на двох трохи більше 32 тисяч крон. Машину, як я вже зазначав, можна купити за 20. Що стосується охорони здоров’я, то тут діє накопичувальна система: спочатку людина платить невеликі суми за відвідування лікаря, і коли ця сума досягає 3 тисяч крон, то у подальшому всі послуги для неї є безкоштовними – така собі безлімітна безкоштовна карта. Марина цю карту вже має, зараз для неї все безкоштовно. Якщо ж людина не має карти, але з нею відбулося щось, що загрожує її життю, то всі операції безкоштовні. Зараз ми чекаємо на наступний етап реабілітації в іншій лікарні, значно масштабнішій, тому наші сподівання більше на ту лікарню. Люди тут настільки добродушні, що навіть якщо ти не правий, тут вибачаться перед тобою.

– А як себе почувають ваші діти?

– Діти в Норвегії спочатку важко адаптувались. Донька Карина більш комунікабельна, тому всюди знаходила собі друзів. У неї зараз три подруги і один друг, вони ходять на море купатись, або в палац культури, де є безкоштовні концерти, або в протестантську церкву, де також безкоштовні розваги у вигляді дискотек чи якихось ігор. Їм так само організовують екскурсії в сусіднє місто в парк атракціонів.

Що стосується нашого життя в Норвегії, то наразі ми не маємо іншого варіанту, як залишатися тут, бо навіть за найбільш оптимістичного сценарію закінчення війни, розпаду російської імперії і повернення додому, за Мариною має хтось доглядати, бо я мушу заробляти нам на життя. Я не кажу вже про якусь реабілітацію. Цього, на жаль, у Чернігові ми мати не зможемо – ні підгузок, ні домашнього догляду, який є тут, у нас не буде. Та й сама українська медицина байдужа до людей – натомість тут моїй дружині зробили направлення в клініку для замірів і сканування ноги, і зараз вона отримає ортопедичне взуття і ортези. Потім до неї прийде фізіотерапевт, який навчатиме її ходити. Українські лікарі ж поставили на ній хрест, а мене поставили перед фактом, що я маю з цим змиритись і жити далі.

23434556434544455

Ось така тріска ловиться з пірса

 

– Тарасе, ну а загалом які настрої в українських біженців? Багато планує повернутись додому?

– В Україну планують повертатись ті, у кого був бізнес, нерухомість, здорові члени родини, яким є що втрачати, а в нас немає іншого вибору, як залишатись тут. У нас у Норвегії хороші перспективи, для нас організовують курси з водіння для отримання водійського посвідчення. Усе це роблять волонтери, а теорію ми проходитимемо українською мовою за допомогою ноутбука в класі. Отримавши водійське, я планую придбати авто. Багато біженців вивчили мову та отримали роботу, якої тут вистачає. Я працював на будівництві Чорнобильського саркофага, маю хороший досвід і рекомендації, думаю, що влаштуватись на роботу проблем не буде. У сусідньому місті є завод із виробництва металоконструкцій, які експортують у кілька країн. Це один із варіантів для мене після закінчення навчання в школі. Наші діти закінчили українську школу дистанційно. За тією ж програмою вони навчаються і зараз.

 

Віталій НАЗАРЕНКО, фото Тараса Грищенка

Схожі матеріали (за тегом)