|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 0:23 | 07.24.2024

Микола Бузун («Жовтень»): «Без зв’язку нема управління, а без управління нема Перемоги!»

Микола Бузун («Жовтень»): «Без зв’язку нема управління, а без управління нема Перемоги!»

37-річний майор Микола Бузун («Жовтень») служить на Чернігівщині – заступником командира батальйону зв’язку з озброєння. Втім, специфіка цієї військової професії така, що наш полк зв’язку виконує бойові завдання не лише тут, на Придесенні, а також у Києві, на Харківському напрямку… І це – великий обсяг роботи!

А на початку повномасштабної війни Микола Петрович, тоді начальник центру зв’язку передового пункту управління, з бойовими побратимами боронили Батьківщину на Херсонщині, Запоріжжі, Дніпропетровщині…

Зв’язківці – це висококваліфіковані спеціалісти. І така професія – дуже важлива. «Без зв’язку немає управління, а без управління немає Перемоги!» – наголошує Микола Бузун.

 

– Пане Миколо, як Ви стали військовим?

– Я народився на Черкащині, в чудовому місті Золотоноша. Мій тато, Петро Васильович, – військовий пенсіонер, старший прапорщик. А коли він раніше служив, то в будні я його практично не бачив удома. Увечері батько повертався додому, а я, малий, уже спав. А вранці, коли він поспішав на службу, я ще спав… Натомість у вихідні він із задоволенням іноді брав мене з собою до військової частини й усе показував… Навіть грали у футбол із військовими. І мені, підлітку, було надзвичайно цікаво – відчував, що служба – це моє! Отак поступово й виникло у мене бажання служити в Збройних Силах України. Тобто це було не спонтанне рішення, а дійсно виважене.

Втім, спочатку я закінчив Смілянський технікум харчових технологій, на Черкащині. Тато радив навчатися далі за фахом – закінчити університет. Та я вже просто не уявляв свого життя без армії! А викладач із допризовної підготовки в нашому технікумі запропонував наразі вступити до військового інституту. Так я і зробив: чотири роки навчався у Полтавському військовому інституті зв’язку на командному факультеті.

– Вам там сподобалося? Не було «дідівщини»?

– Дуже сподобалося! Відверто скажу, що жодної «дідівщини» не було! Так, ніхто нікого не ображав. Всі жили дружно, підтримували один одного та щиро хвилювалися за друзів. Це був справді згуртований колектив, де всі курсанти мріяли стати висококваліфікованими фахівцями. Наше навчання – це було найголовнішим. Тож я щиро вдячний своїм військовим викладачам, це – справжні Професіонали своєї справи!

0401244

Під час навчань

 

Потім я служив на Дніпропетровщині. А в 2019-му став заступником начальника центру зв’язку передового пункту управління у нашій військовій частині. За рік звик до Чернігова і щиро полюбив це місто, яке вважаю своїм. Мені подобається, що Чернігів – історичне місто з унікальними пам’ятками архітектури, а водночас – це напрочуд сучасне місто, таке красиве, ошатне, затишне, чарівне. З мальованими парками та скверами, фонтанами, гарними пішохідними доріжками. Справді, є на що подивитися!

– Ви вже були одружені?

– Так, я одружився в 2011-му. Дружина – Зоя, родом із Полтавщини. У нас – дві прекрасні донечки: Кароліні – дванадцять років, а Іванці – п’ять.

– Доньки пишаються, що їхній тато – військовий, захищає Україну?

– Безперечно, їм це подобається. Пишаються! Молодшій було три роки на початку війни, і коли я з нею розмовляв, цікавилася: «Таточку, а скільки ворогів ти вже вбив?» Відверто кажучи, свою сім’ю бачу не часто, бо кохана дружина й діти зараз – на Полтавщині.

– Але у відпустку Вас відпускали?

– Відпускали, все гаразд.

До початку повномасштабного вторгнення рашистів де перебував Ваш підрозділ? Які завдання виконував?

– Ми сьомий місяць знаходилися на Херсонщині, в Новомиколаївці. Зі мною у підрозділі було 36 людей. Забезпечували зв’язок для угруповання «Південь» з підпорядкованими військовими частинами та з вищим штабом.

0401243

Проведення злагодження особового складу

 

– Ви відчували, що буде така велика війна?

– Ми готувалися до цієї війни та чітко виконували вказівки командирів. Взагалі ж, в угрупованні наш зведений мобільний батальйон зв’язку вже був цілком готовим до бойових дій. Ми ще за півтора тижня до початку війни перемістилися на запасний командний пункт – в Донцове, на Херсонщині. Хоч особисто не вірилося, що російська орда отак навіжено перейде кордони й атакуватиме наші міста та села, обстрілюючи Україну крилатими ракетами. Відверто кажучи, сподівався, що продовжуватиметься «гібридна війна», яка вже вісім років тривала з 2014-го. Втім, цього разу «царю» путіну захотілося загарбати всю Україну. Хоча він раніше не раз лицемірно заявляв, що ніякої війни не буде. Тому довіряти підступним, віроломним загарбникам не можна.

А про початок війни я дізнався на світанку 24 лютого 2022-го, коли по ОКП в Новомиколаївці було влучання керованої крилатої ракети.

– Якими були Ваші першочергові дії?

– Найперше, що я тоді зробив – зателефонував старшому від зведеного мобільного вузла зв’язку, який перебував на ОКП, та дізнався стан справ у підрозділі. На щастя, обійшлося без людських втрат. Після цього вишикував особовий склад, і повідомив людям, що вже почалася повномасштабна війна. Ми сформували евакуаційну групу – для того, щоб забрати людей, майно та техніку, котрі залишилися на ОКП та зазнали удару.

А паралельно з цим поставив завдання – для посилення чергування на вузлі зв’язку, щоби обдзвонювати всі підпорядковані підрозділи, мати свіжу інформацію про стан справ зі зв’язком. Решта людей мали робити укриття, посилити пильність та уважність. Звісно, хвилювався за людей, адже розумів, що наступний удар, можливо, припаде на наш запасний командний пункт…

Водночас ми розгорнули передовий командний пункт у районі Чонгара. Коли нам передали, що російські загарбники пройшли прикордонний пункт, я неабияк хвилювався, що наші люди не встигнуть евакуюватися. Втім, вони встигли відійти в повному складі, без втрат.

Звісно, я зателефонував дружині, на Полтавщину. Сказав: якщо кацапи пертимуть і туди, хай бере дітей в автівку і їде на Захід.

– Пане Миколо, які найважчі моменти та найважливіші питання, з якими Вам довелося стикатися, виконуючи завдання?

– Ворог просувався швидко. Вже до 12.00 нам поступила команда. Ми мали лише 20-30 хвилин для того, щоб згорнути вузол зв’язку та перемістити людей і автомобільну техніку, під прикриттям двох машин роти охорони, – в район населеного пункту Велика Лепетиха Херсонської області.

Що ж, почали згортати вузол зв’язку. Розподілив людей по машинах, визначив основні завдання для переміщення, попередив про можливі засідки диверсійно-розвідувальних груп ворога. Відверто кажучи, я вже готувався до можливого відкриття вогню… А відповідальним за апаратуру засекречення також дав свої вказівки – бути готовими, за моєю командою, знищити засоби криптографічного захисту документів. Ми вирушили останніми…

Найбільш небезпечним для нашої колони було перетнути так званий Іванівський поворот – перехрестя, на якому дороги розходяться в напрямку Херсон – Чонгар – Мелітополь – Велика Лепетиха. Була велика ймовірність зустрітися у цьому місці з ворожими колонами!

Втім, обійшлося. Благополучно прибули у Велику Лепетиху та почали розгортати засоби зв’язку для командувача й оперативного чергового. Проте зв’язок був відсутній… Під вечір того ж дня отримали нову команду – маємо переміщуватися в бік Запоріжжя. Як потім стало відомо, у цей час підрозділ, котрий евакуювався з Чонгару, також прямував у напрямку Запоріжжя.

Отож до Запоріжжя ми доїхали під ранок 25 лютого. У дорозі підібрали  бійців роти охорони, в яких вийшов із ладу вантажний автомобіль. У самому місті приєдналися до загальної колони, зробили дозаправку та продовжили рухатися до села Августинівка. Особовий склад, який був наразі задіяний на передовому командному пункті, почав розгортатися поблизу Запоріжжя – це був найбільш загрозливий напрямок… Там ми забезпечували зв’язок для угруповання військ «Південь».

Проблеми, які виникали зі зв’язком, щоразу вдавалося вирішувати з допомогою вищого штабу. На цьому напрямку ми перебували близько двох тижнів, а потім нам зробили заміну. Отож підрозділ виїхав до Кривого Рогу, на Дніпропетровщину, забезпечували там зв’язок.

– Вороги не раз шалено обстрілювали Кривий Ріг. У Вас «прильоти» були?

– «Прильоти» були. Однак у нашому підрозділі, дякувати Богу, вбитих і поранених немає. Всі вціліли! У інших підрозділах, знаю, поранені були… Але постраждала військова техніка, засоби зв’язку. Кацапи й дамбу підірвали на річці Інгулець, щоб затопити навколишні села. А коли рашисти відходили, ми почали переміщуватися й у бік Херсона, щоб і там забезпечувати зв’язок… А 20 листопада 2022 року ми повернулися до Чернігова.

– Як вплинула війна на Ваших людей?

– Під час перебування в Кривому Розі кожен військовий переживав за свою сім’ю. У нас же 98 відсотків людей – із Чернігова! А рашисти прагнули захопити майже оточене місто. По 6-8 годин не було зв’язку. Звісно, це дуже пригнічувало… Проте, зціпивши зуби, люди виконували всі бойові завдання. Однак, завдяки взаємодії з командиром військової частини, хоч і важко було, родини військових вдалося евакуювати в безпечні місця. І моральний стан у підрозділі одразу ж покращився.

А ще під час цієї війни я зробив висновок: незважаючи на бойові дії та складні умови, потрібно постійно навчатися, вдосконалювати свої професійні навички. Адже неодноразово підтвердилося, що успішне виконання завдань значною мірою залежить від сержантів і рядових.

– У Вашому підрозділі люди ставляться до Вас із великою повагою та довірою. Як думаєте, що на це вплинуло?

– Знаєте, за час війни я жодного разу не відправив людей, як то кажуть, «всліпу». Бо першим на нові місця їхав я: дивився територію, проводив там рекогносцировку. А вже після цього туди їхав мій особовий склад. Саме це й дозволяло уникати безповоротних втрат. Ми і всі бойові завдання виконали, і люди залишилися живі та здорові. Це – головне!

– Нині Ви служите на Чернігівщині, полк зв’язку виконує великий обсяг роботи, і не лише на Придесенні…

– Так, наша робота – дуже важлива. І для її виконання потрібно добре працювати головою, використовуючи увесь свій досвід. Тож кожен із наших людей – висококваліфікований фахівець своєї справи.

– Серед зв’язківців служать і жінки. Як Ви до цього ставитеся?

– Цілком нормально ставлюся. От Наталія Найдьон скрізь із нами була – на Херсонщині, в Кривому Розі, аж доки ми повернулися до Чернігова. То вона чудово себе всюди проявила. І фахівець хороший, і людина мужня та порядна. І зараз прекрасно служить! У неї була можливість звільнитися, але вона не захотіла. Сказала, що служитиме до нашої Перемоги.

– А як Ви зараз забезпечені? Є у Вас сучасне західне озброєння?

– У нашому підрозділі – все нормально, все є. Перейшли на найновіші засоби зв’язку. З радянської техніки залишилися лише старі автомобілі. Так, під час війни багато було знищено, ми зазнали втрат. Але тепер забезпечення у нас – добре, на належному рівні.

– Коли закінчиться ця триклята війна?

– У 2024 році – навряд… Вона може призупинитися, але з часом, через 10-15 років недобита росія знову нападе. Тому потрібна наша Перемога над агресором. Я вірю, що це станеться. Дуже хочеться, щоб наші діти та онуки росли у мирній державі і більше ніколи не зазнали трагедії війни.

– Я розумію, що у Вас практично немає вільного часу. Але, взагалі, Ви маєте захоплення для душі?

– Я люблю техніку. Самотужки складаю мотоцикл. Раніше відпочивали з друзями, катаючись на квадроциклах (це – такі чотириколісні мотоцикли). Часом ловили рибу, ходили на полювання. Втім, зараз усі думки – про війну. А от здобудемо Перемогу, то я із задоволенням нарешті складу собі чудовий мотоцикл. Мрію про це!

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)