|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 10:46 | 04.14.2024

П’яниця (З невигаданого)

Від міста, де встав із потягу, і аж до свого села Василь доїхав на таксі. Всю дорогу мовчав, як не намагався таксист його розговорити. Дуже хотілося запалити цигарку і вдихати, вдихати дим від неї…

Ще підлітком так навчився. Вкраде цигарку у вітчима, сховається десь за хлівом і ковтає той гіркий дим. Очі сльозяться, здається, від диму… і отой клубок, що перетинає горло після чергової образи, здається відступає. Вітчим чи не щодня дубасить маму, а вона дітей, бо ті їсти хочуть, та ще і цукерку. А їм би хоч на пляшку вистачило… Бувало, коли мама твереза, просить її вигнати того дядька та горілку не пить. А вони з сестричкою все допоможуть. Тільки б мама була… Не судилося… Після чергової бійки мама померла, а вони із сестрою – то в тітки, то в дядька. І знову всі били Васька за те, що цигарки краде, за те, що з дому втікає. І тільки армія врятувала. Хлопці лякали, що там холодно і голодно! Та звідки їм, хто біля мами-тата виріс, знати, як воно холодно чи голодно.

3454325345

Зустрілися Василькові тоді, на строковій службі, добрі люди. Навчили його ремонти робить. Виявилося, що у нього руки золоті. І апарат зварювальний – це його, і стеля натяжна, і мурувати, і штукатурити вміє. Відтак, звільнившись зі служби, вже і не поїхав до родичів. Винайняв у місті квартиру і працював. Та все ж душа тяглася туди, де народився, ріс. Бувало, приїде вже власним авто на танці! Всі дівчата його! Щедрий хлопець!

Свєтка біля нього найближче крутиться.

– Мамо, Васько добрий і щедрий! Заміж за нього вийду! – каже матері.

– Та хтозна ще який він буде! Батьки ж п’яниці були! – мама не в захваті.

Та Свєтка на те не дуже зважала. Для неї особливо важливо було відбить хлопця у Валі, що скромненько, на запрошення хлопця ішла з ним у танок. Раз побачила, що Васько поцілував її пальчики на своєму плечі… Не бути цьому! І все у неї вийшло! Приїхала до Васька в місто, знайшла його квартиру, приготувала вечерю і зосталася…

Після одруження Василь захотів жити в селі. Взявся ремонтувати рідну хату, яка вже ледь не завалилася. Свєточку не дуже запитував, що хоче вона. Він так вирішив – і все. А їй не такого життя хотілося! Ще й мати гризла голову: «Ну що, у гОроді живеш із своїм Василем? Ти хоч знаєш, де він днями і ночами вештається? Може то заробітки тільки щоб очі замилить! А ти роби все, дурна Свєтко! Хата то чия? Воно треба оце все у селі?! Розумні діти по городАх живуть!»

Плакалася Свєточка, що через чоловіка молодість її пропала. Буває, поплачеться кому із подруг, а вони: «Так він у тебе ж хазяїн! Все додому!» А що вона, крім того дому, бачила? Ну, Карпати, ну Львів, ну… море щороку. Це вона з дітьми, бо йому ніколи! Нормальні люди, як вважала Свєточка, зароблять їдуть за кордон. А її чоловік – ні, він і тут добре заробляє! Це він так думає. Ще її не пускає нікуди. Діти підросли. Уже б можна і з матір’ю залишить. Але ж він проти. Колись так сварилися, що не видержав і тьопнув її по пиці. Їй цього і треба було. І тут згадалася материна засторога, що він із сім’ї п’яниць…

Наступного дня Свєточка показувала всім щоку, де мусив би бути синець. Прибігли тесть із тещею і таки добряче удвох відлупцювали його. Тоді він і справді напився. І не так боліли синці, як душа, бо просто ненавидів брехню. Якщо раніше у свій вихідний старався кудись повезти дружину з синами, то після тієї бійки і справді пив. Прохмелявся – і знову цілий тиждень невтомно працював. Знав, що це неправильно, але… Свєточка по всьому селу бідкалася, що чоловік у неї таки п’яниця…

Вдосвіта 24 лютого Василь вийшов на вулицю покурить, як завжди, та збиратися на роботу. А небо вже гуло… Наступного дня трасою повз його хату вже сунули вороги. У перші дні березня, як тільки можна було проїхати до міста, виїхав і відвіз Свєточку з дітьми аж до кордону. Віддав усе, що мав, сказав, що любить усіх. І навіть дим від цигарки не допоміг стримати сльози…

Повернувся, злив воду з опалення, перекрив газ, воду, зібрав речі і пішов у тероборону. Потім був Харків, Куп’янськ, Вовчанськ, Авдіївка… Тяжке поранення. Тривале лікування.

Свєточка з дітьми зупинилася в Німеччині. Писала усім друзям, як їм пощастило. Надсилали фотографії і Василю, правда, здебільшого діти. Бо знову у них непорозуміння. Василь переконував, що треба повертаться в Україну… Що вона – дурна, чи як це? Як покинуть усе оте, що дається просто так?! Плачеться Василь, що треба до хати вертаться, бо там буде пустка! А хто його змусив бігти добровольцем?! Другий рік хата пустує… Всі люди он живуть у селі. Сміються, мовляв, із неї, що фотографії виставляє у Фейсбуці… Хай сміються! А вона нарешті може пожить! І без нього!

Коли повідомили їй про поранення Васька, довгенько сиділа як мишка. Дітям нічого не казала, аж доки сам обізвався. Півроку по госпіталях… Вже не наполягав на її поверненні, бо він, бачте, гордий! А в останній розмові зовсім глузд утратив. Каже: «Ти не повертайся! Толку із тебе! Сидіть там усі по закордонах! Тільки і після Перемоги сидіть! Робіть там! Ви тут не треба!». Це ж додуматься до такого! І коли хто запитує Свєточку про її плани, вона закочує очі під лоба і жалісливо розказує, що у неї дома п’яниця. Доведеться їй, бідній, по світах… Доки працювати не змушують…

* * *

Василь навіть у темряві відразу знайшов у схованці свій ключ. Замок відмикався важко. Вікна цілі, все на місці. І добре. Навіть годинник не зупинився. Спочатку зняв черевик із протеза, потім з ноги… Ліва нога, яку втратив півроку тому, боліла пекучим вогнем. Все нормально. Це синдром фантомного болю… Так буває. Життя продовжується. І війна…

 

Олександра ГОСТРА

Схожі матеріали (за тегом)