|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 7:13 | 06.15.2024

Тетяна Миколаївна Примаченко Тетяна Миколаївна Примаченко

Хвала рукам, що пахнуть хлібом!

Наша газета вже розповідала про те, як жителі сіл Ріпкинської територіальної громади Чернігівського району перебували в ізоляції під час перебування російських окупаційних військ у лютому-березні 2022 року. І якби не взаємодопомога та згуртованість – було б складніше у рази. А без підтримки окремих добродіїв і керівників малих та більших підприємств і поготів – життя було б немислиме взагалі.

 

Усі гуртом виживали

 

Голова Ріпкинської територіальної громади Сергій Гарус перераховує прізвища керівників тих підприємств, які, незважаючи на збитки та труднощі, забезпечували людей усім необхідним – і не тільки в селищі Ріпки, а й в тих селах, що розташовані за межами Ріпкинської територіальної громади.

– Навіть страшно було б уявити, якби наші фермери та інші керівники зациклилися б на своїх інтересах. На щастя, у нас таких майже не було, хіба що одиниці, – розповідає керівник громади. – Ось підприємець Гіллер, наприклад, надав не тільки пшеницю, а й насіння соняшнику, так ми самі тут наробили більше 600 літрів олії. Бо тоді ж нам було заборонено кудись виїжджати з одного населеного пункту в інший, а продукти в магазинах закінчилися, та й в більшості там добре похазяйнували непрохані «гості» з росії… Акименко кожен день привозив наповнену бочку молока. Герасенко зерно розвозив здебільшого по найближчих селах. Славик Мажуга закривав питання з пальним і також надавав зерно пшениці… Що там казати: багато людей робили свою потрібну справу.

Згадав добрим словом і поліцейських – як тих, що раніше служили в правоохоронних органах, так і нині працюючих. Вони теж всіляко, як могли, допомагали постачанням продукції населенню, завдяки комунікації з підприємцями.

У російських агресорів були списки номерів машин, яким дозволялося (і тільки їм) перетинати контрольні окупаційні пости. (Про вимушену домовленість з росіянами щодо доставки продукції людям ми розповідали у попередній публікації).

Сергій Гарус пригадав, що були такі випадки, коли всередині автомобіля знаходився хліб, а зверху машини – домовина з покійником.

– Це – життя, і від цього нікуди не дінешся, – зітхаючи припоминає голова громади. – А що робить? Іншого виходу у нас тут не було.

Дещо пізніше виникла проблема з випічкою хліба, бо закінчилися дріжджі. Тож двоє чоловіків зуміли налагодити доставку цього компоненту аж із Білорусі.

Цікаво, що селищна рада в окупаційні дні вийшла за межі виконання функцій, що притаманні адміністративній інституції.

– Наша селищна рада перетворилася в пункт для виживання людей усієї громади, – продовжує розповідати Сергій Гарус. – Безпосередньо тут займалися розливом молока, розподілом різних продуктів для інших населених пунктів.

Хліб розподіляли в основному так: якщо дві людини у сім’ї, то одна буханка надавалася на три дні для родини. Дехто умудрявся приходити до пункту роздачі хліба й наступного дня, але їм казали: «Ви вже вчора брали».

– Але якогось хамства чи відвертого нахабства помічено не було, – пригадує керівник селищної ради. – Хіба що деяке невдоволення окремих людей, то так – це бувало, але я ж кажу, що в основному люди розуміли ситуацію. А хлібокомбінат наш фізично не міг більше випекти хліба, ніж те, що вдавалося зробити.

Сергій Гарус настільки часто згадував під час нашої розмови Ріпкинський хлібокомбінат, що не побувати там ми просто не змогли.

 

Хліб – усьому голова

 

Ось вже тридцять років минає, як у 1993 році Тетяна Миколаївна Примаченко вперше обійняла посаду керівника потужного як для району підприємства – Ріпкинського хлібокомбінату, який з 2012 року увійшов до структури районного споживчого товариства.

teprim

Раніше ефективно працювали в колишньому Ріпкинському районі три хлібокомбінати: в Добрянці, Любечі і Ріпках. Поступово на Ріпкинщину стали завозити хлібобулочні вироби з Чернігівського та Київського хлібокомбінатів. Відтак поступово два підприємства – Добрянське і Любецьке – не змогли витримати потужну конкуренцію і згодом, як не прикро, припинили свою діяльність.

Але це трапилося дещо пізніше.

А до цього, навпаки, незважаючи на те, що хліба випікали на добу 20 тонн в районі, все одно його не вистачало. Щодня доводилося додатково завозити з Чернігова по дві машини.

… Зараз скрутно виживати таким невеликим виробництвам, як у Ріпках, і конкурувати з більш потужними, як-от київське чи чернігівське. Адже подальше функціонування виробничого організму залежить від результату виграного тендеру. Тобто все відбувається через систему «Прозоро». А спробуй так просто, як це начебто передбачено законодавчими нормами, виграти у хлібних монополістів?! Правові норми – одне, а реальність – інше.

Тетяна Миколаївна дотримується чіткої думки, що у територіальних громадах, які донедавна ще були районними центрами, повинні зберегтися місцеві хлібокомбінати.

– Це нам усім продемонструвало 24 лютого минулого року, – згадує голова правління Ріпкинського сільського споживчого товариства, вона ж і директорка Ріпкинського хлібокомбінату Тетяна Примаченко. – Траса Чернігів-Ріпки через бойові дії заблокована. Що робити? То якби не наш хлібокомбінат, де б люди брали хліб? У нас ніхто не знав, що буде війна, але ми 22-23 лютого завезли на хлібокомбінат максимум сировини: і пшеничне вищого гатунку борошно, і житнє. І дрова у нас були. І дріжджі теж. Мабуть, якась чуйка була. А, може, Бог нам поміг. І ми вже у перші дні окупації одразу почали випікати хліб на всю потужність для всього нашого району, а не лише для сіл Ріпкинської громади.

Жодного дня громада не залишилася без хліба. Як розповіла Тетяна Примаченко, голова селищної ради Сергій Гарус переговорив з усіма старостами і проробили алгоритм дій у ситуації, що склалася.

Деякі старости, аби не нарватися на окупантів, особисто приїжджали манівцями навіть на мотоциклах. Завантажили коляску – і знову ж тим же бездоріжжям, де не пройде чотириколісний або інший великий транспорт, прямували до своїх людей.

– Це треба було не тільки бачити, а й відчути, пронести через себе, – ділиться враженнями про пережите керівниця хлібокомбінату. – По дорогах не всім можна було рухатися – тільки тим машинам, яким було дозволено. Бо ось їхала із села Сибереж у Ріпки Ірина Труба – і її авто ледве не обстріляли…

Слухаючи Тетяну Примаченко, я зрозумів, що вона якраз усі ці переживання і пропустила через себе, бо навіть сльози в її очах – не показні, а відверто нестримні.

В Олешню, яка знаходиться на відстані у кілька кілометрів від українсько-білоруського кордону, хліб доставляли не трасою, а окружною лісовою дорогою, що петляє вдовж села Ловінь – туди довозити хліб допомагали місцеві лісівники, а іноді й доводилося долати «лісові» кілометри продавчині та старості без сторонньої допомоги. За словами Тетяни Миколаївни у жінок руки трусилися, коли вони приїжджали по хліб і виїжджали звідти до Олешні.

А обстановка була страшенно гнітюча. Навкруги – рашисти, і з сусідніх сіл вони стріляли повсякдень із далекобійної артилерії по Чернігову. Але ніхто не відмовився від своїх обов’язків, усі ходили на роботу.

А коли нагрянули на підприємство з автоматами та в масках, то, звичайно, усі налякалися.

– Ми не змогли зрозуміти, чого їм тут треба і що вони шукають? – здивовано переповідає про пережите Тетяна Примаченко. – Одразу, коли нагрянули, то таке враження, ніби нацисти у Другу світову війну… Наказали дати їм ключі від комор та гаражів. Коли їм ми сказали, що ключів немає, то вони автоматами усюди повідбивали замки, але так нічогісінько і не знайшли…

 

Де купити справжній натуральний ріпкинський хліб?

 

Перебуваючи у Ріпках, мій колега-фотограф Микола Тищенко запропонував купити натуральний хліб. «Авжеж, натуральний», – подумав про себе. – Бовкнув, аби що сказати». Але коли підійшли до наметової ятки біля базару і вгледів вироби, то просякнула інша думка: «Невже?»

nametxlib

Ніна Ященко - продавець хліба у Ріпках

 

… З першим шматочком цього хліба пригадалися сільські юні роки. Саме такий хліб (і чорний, і білий) привозили з Городні у Вихвостів. Особливо справжню цінність хліба довелося взнати тоді, коли його катастрофічно не вистачало. І це у часи радянського «розвиненого соціалізму». Раз у два дні його привозили в село. Біля магазину розстилали два брезентові величезні тенти, і водій вивантажував з дерев’яних лотків туди хліб. В одні руки давали на людину хлібину. Принесеш додому – і кури хочуть, і собака, і кіт, і морські свинки… Але зараз мова не про це, а про його значущість.

Так от – саме такий справжнісінький хліб випікають зараз у Ріпках. Як при такій силенній конкуренції тут зберегли давню технологію? – цікавимося у директорки Ріпкинського хлібокомбінату.

– Ми навмисно дотримуємося технологій, які застосовували ще багато років тому, – розказує Тетяна Миколаївна. – Ніяких інших добавок не використовуємо – тут тільки борошно, сіль і дріжджі. А випікаємо в печах на дровах.

У період російської тимчасової окупації довелося домовлятися з підприємцями, які «підживлювали» безперебійність роботи хлібокомбінату – зі своєї пилорами надавали відходи лісових матеріалів для печей.

А взагалі хлібокомбінат уклав договір з Добрянським лісгоспом на постачання необхідних матеріалів.

Цілком натуральний смачний хліб, який не кришиться навіть за добу-дві, можна придбати, виявляється, і в Чернігові.

На ринку «Ремзавод» у місті щосуботи працює наметовий кіоск. Знайти його – без проблем. Яскравий синьо-жовтий колір виділяється з усіх наметів ще здалеку. Ну, і відповідний напис на ньому: «Ріпкинська хлібопекарня. Хліб, випечений на дровах».

В асортименті – не тільки формовий, є й круглий білий і чорний. А також діабетичний та хліб із висівками.

– Ми робили усі гуртом одну роботу, – каже диспетчер з випуску продукції, технолог Лідія Ткаченко. – Ми не дивилися на те, що кругом були гучні вибухи... Ми щодня йшли на роботу, бо розуміли, що людей треба було годувати і що вони без нашого хліба не виживуть… Ми нічого такого героїчного не зробили – просто займалися своєю справою заради людей, заради нашої спільної перемоги... Дякуємо Тетяні Миколаївні, що вона зуміла вистояти і під час окупації, і також ще раніше, до війни навіть, коли вдалося відстояти нашу хлібопекарню перед тими, хто хотів її вже неодноразово знищити.

texnologs

Технологи Лідія Ткаченко та Любов Покрасьон

 

Пишається Тетяна Примаченко особливою відзнакою – грамотою від командувача оперативного угруповання військ «Сіверськ» Віктора Ніколюка. Текст, який зазначено у грамоті, не можна не зацитувати, адже він чітко й яскраво у кількох словах відбиває ті воєнні події, у колі яких опинилися й мешканці Ріпкинщини: «Директор Ріпкинського хлібокомбінату Примаченко Тетяна Миколаївна нагороджується за стійку громадянську позицію, високий особистий рівень патріотизму, підтримання патріотичних настроїв серед місцевого населення прикордоння Чернігівщини…, надання цільової допомоги українським військовим та прикордонним підрозділам».

Не про все ми тут розповіли – багато блискучих, але небезпечних епізодів залишилося, як кажуть, за кадром. Розповідати про них – ще не на часі. От після ПЕРЕМОГИ над ненажерливим російським супостатом-ворогом можна й розширити діапазон розповіді про життя людей в окупації на Ріпкинщині.

 

Сергій КОРДИК, фото Миколи Тищенка

Схожі матеріали (за тегом)