Зокрема знелюднюються та вимирають села, загублені у прикордонних лісах Ріпкинщини. В деяких залишилися лише поодинокі бабусі та дідусі.

Зате є десятки покинутих хат. Їхні господарі виїхали до міст, за межі області, країни, а то й померли.

Замість квітучих осель – самі стіни, повалені дахи та давно вичахлі печі. Біля подвір’їв «господарюють» дикі кози і вовки – тут закінчується цивілізація. На городах повиростали сосни та берези. Це переконливо засвідчують фотосвітлини з цих країв.

Перебуваючи в одному з лісових сіл, Грибовій Рудні, він зустрів 70-річного Миколу Кличка, якого місцеві через довгу бороду звуть Мольфаром. Познайомилися. Ще на початку 2000-х років Микола Федорович разом з матір`ю та тіткою переїхав сюди з Херсонщини.

«Роботи не було, – розповів він. – Довкола ліси, з Херсоном і не порівняти. Ось і виживали влітку заготівлею лісових ягід і грибів, а взимку виготовляли березові віники. Зараз збираю лисички і чорницю, аби вижити».

Історія Мольфара є показовою. Так виживають нині не лише мешканці Грибової Рудні, але й Клубівки, Олешні, Олександрівки, Комарівки, Чижівки, Строївки та інших сіл прикордоння Чернігівщини. Їх не лякають заміновані ліси: пробираються кривими стежками і збирають гриби та ягоди. Також вирощують городину, доять молоко, аби, разом з «лісовим врожаєм», продати на трасі, що веде до Голубих озер, відпочивальникам та заготівельникам-перекупникам.

Ті, хто не на пенсії, працюють у лісництвах – Олешнянському, Новояриловицькому, Комарівському, Добрянському та Олександрівському. Висаджують нові ліси, охороняють існуючі від пожеж та самовільних рубок, заготовляють деревину, забезпечуючи дровами місцеве населення. У загублених селах лісництво – єдине місце, де можна знайти роботу.

Нам, поліщукам, пощастило жити серед лісових масивів, які підтримують і годують. Недаремно кажуть: хто живе біля лісу, голоду не знає. Головне – не лінуватися і розумно користуватися дарунками природи.

Микола Тищенко, фото автора