|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 23:26 | 07.23.2024

Спадкові гончари з Олешні

Дивлюся на гончарний круг – і одразу виникають різні асоціації. І в цій різнобарвності думок вирізняється хвиляста лінія плинності часу, яка так схожа на круговерть нашого життя…

Пам’ятаю ще з дитинства, як колись по вулицях нашого села Вихвостів колишнього Городнянського району гончарі підводами возили свої вироби й продавали. А у кого грошей бракувало, то міняли чи на зерно, чи на продукти.

Згадалося мені все це, коли уважно слухав Олександра та Ларису Кобзарів з Олешні, що на Ріпкинщині.

«Не святі горшки ліплять», – так відповів мені Олександр, коли я запитав у нього про те, чи важко робити глиняний посуд.

І справді. При великому бажанні та наполегливості можна навчитися багато чого. Але якщо вже говорити про гончарів, то тут впевненості та бажання замало. Бо це, як виявляється, дуже важка й клопітка справа, яка потребує не тільки особливої зосередженості та витримки, а й природного хисту, обдарованості. Без цього опанувати гончарну майстерність практично неможливо.

А взагалі Олешня – село гончарів. Так історично склалося. Хто не знає в Україні народного майстра гончарної справи Івана Бібіка? Про нього розповідали не тільки медіа Чернігівщини, а й з інших областей. Окрім цього віртуоза своєї справи, в селі багато інших потомственних майстрів-гончарів. Про одну з таких родин і ця розповідь.

 

Справа від діда-прадіда

 

Вироблянням глечиків, мисок, горщиків, макітр із глини займався ще батько Модеста Михайловича – дід Олександра Кобзаря. Отак змалечку і передалася майстерність наступному поколінню родини Кобзарів.

… До заміжжя майбутній чоловік не розповідав Ларисі про гончарну справу його батьків.

– Видали руки мого свекра, – споминає дружина Олександра, – Коли перший раз прийшла у будинок батьків Саші, то в очі кинулися руки Модеста Михайловича (свекра жінки). На них жили дуже повипиралися. Це тому, що він з тринадцяти років важкою працею займався – гончарством. А під вісімдесят років ложку тримав двома руками, бо в них вже сил не було.

Галина Йосипівна та Модест Михайлович Кобзарі – батьки Олександра – проживали весь час, поки їхній земний шлях не закінчився, у своєму будинку на краю села в Олешні колишнього Ріпкинського району.

Зараз будинок Галини Йосипівни та Модеста Михайловича пустує, але їх онук Олександр має намір все ж таки переїхати в це місце, аби саме тут, в Олешні, продовжувати справу свого діда.

Але все одно, хоч поки що і не на обійсті Модеста Михайловича, його гончарне ремесло не завмерло завдяки його нащадкам.

Пані Лариса розповіла, що завдяки старшому синові (теж Олександром звати, як і батька) справа Модеста Михайловича продовжується.

– Ще при житті мого свекра син пообіцяв своєму дідові, що його гончарне діло не загине, – розповіла пані Лариса. – Син дуже поважав свого діда, який навчив його гончарній справі. І він своєї обіцянки дотримується, тож ми активно синові допомагаємо в цьому.

Нам не пощастило цього разу поспілкуватися з онуком, але вдалося багато чого цікавого дізнатися з вуст його батьків.

Олександр Кобзар розповів, що вироби його батька Модеста Михайловича демонструвалися в музеях Чернігова, і навіть іноземці купляли – їм відправляли посилками за кордон.

 

Складне ремесло

 

Виявляється, аби виготовити горщик, треба виконати безліч кропіткої роботи.

– О, це дуже тривалий процес, – розказує невістка потомственного гончара Лариса. – Спочатку підбирається і видобувається глина. Потім її треба ретельно переминати і перевіряти, щоб не було щонайменших камінців, бо якщо десь попадеться потім хоч один дрібненький камінець, зіпсується продукція – під час випалювання такі камінчики відстрілюються з глини і це вже буде бракований виріб. Затим качається сама глина, ділиться на шматки, далі ці грудочки кладуться на гончарний круг…

larkobzar

Лариса Кобзар із виробами своєї родини

 

Як розповіла Лариса, сучасні гончарі користуються виготовленим пристроєм – кружалом, який працює за допомогою електродвигуна, щоб менше було навантаження на ноги. Син Олександр та його батьки, які допомагають у цьому, навмисно не вдаються до роботи з електричним пристроєм, оскільки втрачається первісний колорит виробів, хоча, зізнаються, і нелегко вручну виконувати такий обсяг роботи.

На цьому процес виготовлення виробу не закінчується. Для того, щоб поставити у горн, треба ретельно просушити, затерти, знову висушити протягом тривалого часу, а щоб посуд відблискував, необхідно його покрити спеціальною полудою, яку самі виготовляють.

– Далі гончар скликає толоку, бо одному це зробити нереально, – продовжує розповідати Лариса. – Кілька людей заносять у горн і складають так, щоб вироби «не цілувалися» між собою… Закривають щільно горн і випалюють затим кілька годин дровами… Свекор мій випалював 18 годин»

А випалювання теж має свою особливість. Треба піч доводити до потрібної температури поступово, інакше потріскаються горщики, коли різко наганяти жар.

– Випічка виробу – дуже трудна робота, – доповнює розповідь своєї дружини Олександр Кобзар. – Спочатку одну дровину кинув, потім другу, за деякий час ще додав і так далі. Від 12 до 18 годин треба випалювати виріб. І як попало теж розміщувати в горні не можна. Є свій порядок, якого слід дотримуватися: спочатку ставити треба чашечки, миски, горщики, макітри, затим вазончики, глечики, гладишки…

Не кожному вдається освоїти гончарне ремесло. Олександр розповів, як інший гончар Олексій Кобзар (а в Олешні кілька родин з таким прізвищем) не міг ніяк опанувати майстерність. І раптом йому наснився сон, в якому чітко було представлено, як треба гладишки (схожі на глечики) робити. Після ночі одразу взявся за ремесло – і справа пішла…

 

«І на електроплиту, і в духовку, і на газ можна ставити»

 

І все ж таки майстри гончарної справи пристосовуються й до сучасних потреб. Для цього, окрім традиційних виробів, почали виготовляти і такі, які можна використовувати під час приготування їжі (варити, тушкувати, випікати) й на сучасних пристроях, як, наприклад, електроплитках, у духовках і мікрохвильових печах.

Такі вироби мають набагато ширше дно, ніж зазвичай.

– Мій син каже, що порівнювати страву, приготовлену в глиняному посуді і в каструлі, не можна – у горщику вона набагато смачніша, – ділиться враженнями Лариса.

– А на газову плиту не можна ж ставити глиняні горщики? – питаю.

– Та чого не можна, – відповідає майстриня. – Там же ж температура більше тисячі градусів досягає під час випалювання. Єдине, чого треба дотримуватися, так це коли ви ставите на вогонь горщик зі стравою чи водою, то заповнювати його треба більше як наполовину, а краще – щоб він був заповнений повністю. Бо інакше може лопнути.

Олександр Кобзар розповів, що його син, працюючи айтішником, за допомогою сучасних технологій віднайшов спосіб, який до міліметра визначає, як правильно й точно підібрати кришку до кожного горщика.

– Оце новий вид посуду започаткували – бочонок (барило), можна використовувати для різних способів приготування страви, – каже майстер гончарної справи.

 

Вироби з глини – чудодійні?

 

Олександр Кобзар розповів невигадану історію. Колись одна сім’я придбала посуд із глини. Їм якась знахарка порадила це зробити. А за деякий час батько привіз гончареві могорич – пляшку спиртного. Каже, що постійно син тільки їв страву з глиняного посуду і… з’явився апетит та зникло нетримання при сечовипусканні.

– Ще мій батько казав, що глина – це сонячний матеріал, тож і несе в собі позитивну енергетику. А ще має чудодійну магічну силу, бо на неї впливає природний фактор. Можливо, на позитивний результат щодо стану хлопчика і подіяло постійне використання посуду.

Коли ми спілкувалися з родиною Кобзарів, жіночка купувала у нього горщик. Олександр, аби виріб прослужив довго, дав їй кілька суттєвих порад.

Виявляється, перед першим приготуванням страви необхідно обов’язково глиняний посуд ошпарити кип'ятком, і вода повинна бути в ньому кілька хвилин, щоб вийшов запах глини.

– А краще посуд наповнити водою і поставити його на вогонь, щоб вода закипіла. Раніше в посуд наливали молоко, ставили на припічок і в процесі вижарювання запах зникав, – згадав про такий спосіб Олександр. – Прокип’ятити посуд треба ще й для того, аби звузилися мікропори, і тоді з посуду ніколи не буде просочуватися вода.

Багато планів у потомственного майстра Олександра Олександровича Кобзаря, якому його дід передав усі секрети своєї майстерності, які той у свою чергу успадкував від свого батька.

– Поступово налагоджував цю справу наш син, і навіть за кордоном запити були на нашу продукцію, але війна все поламала, – ділиться наболілим пані Лариса. – Віримо в нашу перемогу… А справу гончарну треба продовжувати.

Тим більше, що гончарна діяльність в Олешні зародилася дуже давно.

– Відомо, що ще два століття тому Олешня стала центром керамічного та скляного виробництва, – розповів Олександр Кобзар-старший. – У XIX столітті село наше відійшло генералу Федору Ліндфорсу, батьку відомої української просвітниці й педагога Софії Русової. Зусиллями родини Русових-Ліндфорсів в Олешні було відкрито земську зразкову гончарну майстерню. Згодом в Олешні працював обладнаний технічними засобами цех із виготовлення керамічних виробів…

Тож без перебільшення можна назвати Олешню душею гончарського краю. І цією стежиною впевнено йде правнук Модеста Михайловича Кобзаря – Олександр Олександрович Кобзар, про якого ми колись все ж таки розповімо нашим читачам окремо.

Додамо, що віднедавна Міністерство культури України включило Олешнянське гончарство Чернігівщини до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Це ще раз є підтвердженням на державному рівні, що олешнянські традиції не втрачаються, а навпаки – зберігаються у справах нащадків.

 

Сергій КОРДИК, фото Миколи Тищенка

Схожі матеріали (за тегом)