|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 1:44 | 12.11.2023

Олександр із дружиною Оленою і синочками Олександр із дружиною Оленою і синочками

Пострілом із гранатомета тероборонівці зупинили ворожу колону із сотні танків

Було це на третій день повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну. Нерівний бій українських воїнів проти армади панцерників відбувся в селі Новий Биків Новобасанської громади.

Команда зупинити ворожу колону надійшла зверху, виконувати її направили з Бобровицького військкомату 13 бійців, до них приєдналися ще кілька тероборонівців. Серед них був і Олександр Кошель, котрий не злякався і не розгубився в нерівному двобою, хоча, певно, усвідомлював, що постріл по до зубів озброєній колоні буде для нього першим і останнім. Так і трапилося: наступний танк колони, за підбитим, нищівно розстріляв хороброго захисника Олександра Кошеля. Але й броньована колона не поїхала далі автотрасою Суми-Київ.

 

Цей нерівний бій дечим нагадує столітню історію бою під Крутами. Відмінність та, що тоді з Києва направили на смертельний бій з військами російських більшовиків кілька сотень необстріляних юних кадетів, а в кінці лютого 2022 року – з Бобровиці поїхали зупиняти стотанкову колону близько двадцяти здебільшого АТОвців. На полі бою під Крутами голови поклала не одна сотня захисників київської народної влади, давши їй час поспіхом залишити більшовикам столицю, у Бикові ж загинув один Олександр Кошель, а нетривала зупинка колони була використана ЗСУ для зміцнення оборони Києва.

Як сказали в оновленому колективі першого відділу (в Бобровиці) Ніжинського районного територіального центру комплектації та соціального захисту, у невеликого підрозділу бійців, що поїхали тоді в Новий Биків, не було шансів і відповідного озброєння, щоб розгромити величезну колону танків і військових автомашин. Це розуміли й бійці, але вони зуміли затримати її на день-другий, цим і скористалася оборона Києва. Новий начальник першого відділу ТЦК та СП їздив на місце цього нерівного бою, що відбувся на третій день війни, щоб особисто оцінити тодішню обстановку, мав розмову з цивільними очевидцями, спілкувався і з бійцями тероборони з числа 13-ти. Довідався й про факти мужності, проявлені в перші дні війни відважними цивільними місцевими українцями.

Окрема історія – з похованням воїна Олександра Кошеля.

IMG 0380 1

На міцних руках у батька

 

– Окупанти не дозволяли забрати загиблого 27 березня нашого сина, – згадує мати Лариса Олексіївна. – Тіло вбитого Сашуні вночі викрав з-під носа окупантів досі невідомий місцевий житель Нового Бикова і тайком привіз своєю вантажівкою в Бобровицю, знайшов нас із чоловіком. Передача нам тіла убієнного проходила ніби в якомусь страшному сні й поспіхом, бо й сам водій поспішав – мабуть, знав, що рашисти його шукатимуть. І справді шукали, але ніхто його не видав, і сам не розголошував свою таємницю. Ми теж боялися розпитувати про нього, лише Богу молилися, щоб захистив добру людину від розправи окупантів. Сина ж похоронили через два дні після загибелі, й без священика, він відспівав панахиду по убієнному на дев’ятий день після загибелі. На похорон же зібралося багато людей – нам, батькам покійного, аж боязко тоді стало за безпеку людей, бо того дня танки окупантів з’явилися й на околиці Бобровиці, навіть заїхали з одного боку в місто, де мужній водій молоковоза став їм на перешкоді. А нам вдалося організувати поминальний обід, десь вісімдесят людей не побоялося прийти і пом’янути нашого сина, чоловіка й батька двох синочків. Мужнього сина Олександра Президент України Володимир Зеленський нагородив орденом «За мужність».

Мати загиблого Героя Лариса Олексіївна родом із Олександрівки колишнього Бобровицького району (тепер – Ніжинського), але давно живе з родиною в Бобровиці. Син Олександр закінчив першу місцеву школу, диплом фахівця одержав у Бобровицькому коледжі, вступив на навчання у вищий навчальний заклад Чернігова, але навчання перервала служба в армії, а в 2014-2015-тих роках – участь в АТО. Після звільнення на «цивілку» спробував відновитися у виші, але там натякнули на хабар – батькам похвалився і гидливо сплюнув спересердя. Після цієї спроби продовжити навчання, влаштувався на роботу в газову дільницю, де працює й дружина. Згодом Олександр пішов на іншу роботу. У молодого подружжя два синочки: Тимуру – 7 років, Денису – 12. Тепер в них залишилася лише мама Лєна. Коли живим був чоловік, перед рідними й подругами хвалилася радісно, що вона не лише офіційно, а й повноцінно, по великій любові заміжня. Не так, як інколи чує від знайомих жінок і навіть деяких подруг, мовляв, вони з чоловіком розписані в РАЦСі. Лєна ж завжди наголошувала, що вона «одружена з коханим чоловіком». Гордяться синочком Олександром, його родиною батьки Лариса Олексіївна і Олександр Петрович.

DSC08327 1

Тут народився і виріс Олександр з мамою, батьком і бабусею Віленою Василівною

 

– З чоловіком називали нашого Сашуню золотою дитиною з раннього дитинства, бо він був справді таким, – згадує мати. – Цю характеристику на нього чула і від учителів, й просто сусідів. Ще пригадую, як в 2014-му році, коли пішов служити в АТО, я сказала сину, що купимо бронежилет й інше захисне обмундирування. Він категорично відмовився від «персонального» бронежилета і пояснив, мовляв, з ним служать двоє сиріт із Козелецького району, і тут же запитав: «Хто їм купить?» Ми зв’язалися з батьками повних родин і домовилися про допомогу всім побратимам.

Добродушним і турботливим про рідних та друзів запам’ятала свого учня перша його вчителька Наталія Василівна Слива:

– Досі перед очима стоїть перша зустріч з цим першачком. Привели його в клас батьки – Лариса Олексіївна і Олександр Петрович. Посадили за парту, а він був такий маленький, що ніби дошкільня. Але вже в перші дні навчального року відчула, який це добрий, слухняний, щирий і товариський найменшенький учень у нашому першому класі. Я називала його, ніби свого синочка, – Сашичком. Швидко полюбив його і увесь клас за безконфліктність, вміння підтримувати дружбу з усіма однокласниками, не вступати з ними у сварки, готовність поділитися з друзями всім, що має, – одне слово, був душею класу. Я вчила цього зразкового хлопчика до п’ятого класу, але й потім цікавилася його поведінкою й успішністю. Відчувала велику радість на душі від того, що і в старших класах Саша не розгублював, а тільки примножував свої найкращі риси. З ними пішов і в доросле життя після школи, продовжив фахове навчання, одружився з гарною дівчиною з таким же добрим і щирим серцем. З найменшенького першокласника виріс хоробрий воїн, захисник родини й Вітчизни. Коли ж довідалася про загибель Олександра Кошеля в двобої з ворожими танками, довго не могла заспокоїтись, всі сльози виплакала. Боляче й страшно було дивитися на батьків!.. Адже на власні очі бачила ще в шкільні роки, як вони піклувалися про Сашу і його меншого брата Артема, як ними дорожили, пишалися й гордилися…

Кожне слово Наталії Василівни про свого доброго і старанного учня омивалося її гіркими сльозами. А між ними височіло й звернення до Неба: «Чому Господь забирає на землі кращих синів і дочок? Ще й тоді, коли вони не встигли поставити на ноги своїх діток?»

Одружилися Саша й Лєна в 2010 році. Познайомилися на дискотеці в цукрозаводському клубі. З першого побачення в сердечко дівчини закралося найніжніше почуття. Вона зберегла й пронесла через роки свою любов, коли коханий служив у армії, хоч і не було з ним солдатського листування, не писали одне одному клятвені обіцянки про глибоку вірність під час вимушеної розлуки…

DSC08322 1

Дмитро і Тимур живуть пам’яттю про батька-Героя

 

– Носила в серці одне найголовніше переконання для себе: «Саша – моє перше кохання, тож і моя доля», – призналася Лена. – А яким чудовим батьком він був – словами не передати! Як і не передати безмежної любові обох синів до татуся. Він уже десь на Небі, але і для діток, і для мене він навіки залишиться з нами. Спасибі й побратимам, працівникам військкомату, що не забувають про нас, отже й про нашого бойового татуся, а для мене – назавжди коханого найкращого в світі чоловіка.

Старший синок Денис закінчив шість класів першої Бобровицької школи, в якій і батько навчався, а меншенький Тимур цієї осені піде в перший клас Бобровицького ліцею.

– Цей синок – копія батька, такий же добрячок, ласкавий, з ніжним характером, готовий прийти всім на допомогу, – характеризує Тимурчика мама. – Часто чую від друзів, мовляв, меншенький всі батькові крихти зібрав. Я ж, дивлячись на цю копію чоловіка, відганяю від себе й страшний біль втрати. Бо в перші дні після похорону не могла усвідомити, як далі жити... Як синочків на ноги піднімати? Хоч знала, що не залишать нас на самоті з непоправним горем батьки чоловіка – Лариса Олексіївна і Олександр Петрович, і менший брат мого Сашуні – Артем. Але в природі не існує таких самозаспокоєнь, які здатні заглушити біль від втрати найдорожчої людини. Хіба що, дивлячись на діток, згадувати народну мудрість: «Важко чи не важко, а жити треба».

Як живе з невтішною долею Україна, про що писав на зорі Незалежності Василь Нікітін: «Україно моя! Не вмирала ще ти і не вмерла. Та ніколи по-людськи, моя ненька, ти ще й не жила… Чи планета така лиховісна у тебе була. Тож, коли ти заплачеш по синах непокірних своїх, у зіницях твоїх глибоких крізь слізний спалахує біль і печальний спів».

 

Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)