|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 3:14 | 07.19.2024

Повернувся з Польщі, щоб допомагати військовим в Україні

Повернувся з Польщі, щоб допомагати військовим в Україні

Повномасштабне вторгнення у багатьох людей відкрило неймовірний дух патріотизму і прагнення боротися за свою країну. Боротися абсолютно на різних фронтах – хто чим може, тим і допомагає виганяти ворога.

Особливу роль виконують волонтери, які стали ніби янголами-охоронцями для наших військових. Вони дістають все – від їжі до супутника. Одним із таких став Олександр Вайло – голова громадської організації «Бекет», який, покинувши прибутковий бізнес за кордоном, повернувся за декілька тижнів до наступу на Чернігівщину і лишився тут, щоб допомагати військовими і цивільним, бо в цьому вбачає свій обов’язок.

 

Чернігівець Олександр Вайло вже рік жив у Варшаві. За цей час разом з товаришем організував власний бізнес у будівельній справі, який тільки почав розвиватися і давати прибуток. Завершивши один із проектів, чоловік на початку лютого минулого року приїхав на два тижні в Чернігів до батьків.

«Першим до Польщі виїхав товариш, а потім він якось подзвонив і запропонував разом відкрити свою справу у будівельний сфері у Польщі, – згадує Олександр. – До цього з будівництвом я не мав ніякої справи, але погодився, тим паче моя функція була більше організаційна. Спершу було важко, бо з податковою системою потрібно було розібратися, мовний бар’єр теж давався взнаки. Довелося вивчити польську мову, бо ж спершу здавалося, що вона дуже схожа на українську і не буде проблем, а виявилося, що ні.

Починали з найлегшого – розбору будівель, але напередодні того, як я приїхав в Україну, ми здали великий об’єкт – будинок на три під’їзди і 16 поверхів. Відтак вирішив провідати батьків, бо вже тоді була якась тривога, адже постійно велася мова про повномасштабну війну, а російські війська декілька місяців брязкали зброєю на наших кордонах».

 

«Кол-центр допомоги» організували вдома

 

Повномасштабна війна застала Олександра в Чернігові. Як і більшість містян, він прокинувся від вибухів, які лунали з боку кордону.

«Перші пару днів за все хапався і не міг придумати, що робити. Потім заспокоївся і склав для себе якийсь план дій, – розповідає Олександр. – Знайшов батькам ліки, продукти, якісь речі першої необхідності. Потім ми з друзями почали допомагати людям на районі ЗАЗ – комусь щось привезти, знайти, принести. Ще до війни мій товариш (позивний «Шахіст» – на жаль, він зник безвісти в районі тубдиспансеру-Полуботків у березні 2022 року) познайомив мене з Андрієм Требухом (позивний «Кліщ») та Євгеном Деркачем (позивний «Бармен») та іншими хлопцями, які увійшли в групу «Кліщі».

Це класні, щирі і відважні хлопці. У Андрія Валерійовича немає напівтонів – він дуже прямолінійна людина. Завжди говорить правду і тільки те, що думає. А ще – гарний товариш. Якщо йому подзвониш навіть посеред ночі з проханням про допомогу, він лише спитає, куди під’їхати. Тобто це Людина з великої літери, на яку завжди можна покластися.

Тож я намагався їм дзвонити, дізнаватися, яка ситуація. Я навіть хотів піти до війська, але Валерійович порадив мені зайнятися тим, що найкраще вмію. А вмію я налагоджувати зв’язки та комунікацію».

І так розпочалася волонтерська діяльність Олександра. Чоловік зібрав навколо себе друзів-однодумців і вони почали допомагати як цивільним, так і військовим.

«Ми створили імпровізований кол-центр вдома у Олі, вона вже волонтерила з 2014 року і тому розумілася на цьому, – говорить Олександр. – Передзвонили всім активним людям, скомунікували і почали працювати. Запитів було багато і різних. Наприклад, дзвонять і просять знайти, хто зварить протитанкові їжаки. Я починаю шукати зварювальника. Потім потрібно знайти водія, який його завезе, і так з різними проблемами. Цивільні дзвонили, просили привезти ліки, їжу, предмети гігієни».

 

Першим допомагав «Кліщам»

 

«З самого початку нашої волонтерської діяльності комунікували з друзями – тими, хто пішов на захист країни. Постійно підтримував зв'язок з «Кліщами», – згадує Олександр. – Все потрібно було шукати в інтернеті, через знайомих, друзів, бо в місті вже майже нічого не було. Коли зник вдома інтернет, ми їздили містом і шукали, де він ловить. Перше, що я дістав для військових, були теплі тактичні рукавиці – і з того все почалося. Першу гуманітарну допомогу отримали від друзів з Європи, багато – з Польщі. Слали все: спершу йшла їжа, гігієна, памперси, потім – військове спорядження і тактична медицина. Найважче за ввесь час моєї волонтерської діяльності було знайти хлопцям БПЛА «Лелека», вартість якого – 65 тисяч гривень. Перше – де знайти такі кошти, друге – сам БПЛА. Ми знайшли спонсора, дзвоню до виробника – а вони кажуть: на вересень поставимо!

Також важко попервах було розібратися зі спорядженням. Для мене було відкриттям, що у бронежилета є розмір. Потім потрібно було розібратися з класами захисту. Ось, наприклад, заїжджають до мене «Кліщі», кажу: є класні бронежилети. Ми тоді 70 штук завезли їх, здається. Та це були стандартні, важкі, хлопці кажуть: дякуємо, але нам не треба такі. Виявилося, військовим потрібні легші, щоб плитоноска була самоскидна, і таких нюансів насправді було дуже й дуже багато. Так я почав розуміти, що є стандарти НАТО, США і наші.

Загалом ми досить швидко налагодили комунікацію зі знайомими і небайдужими людьми з усієї України і Європи. Перші бронежилети з Німеччини прийшли до нас досить швидко. Мені набрали знайомі, кажуть є таке тобі треба. Кажу: треба, вони відправили. Все доїздило до Львова, а потім відправляли на Чернігів до нас. І тоді все робилося досить швидко і легко».

 

Ліків не вистачало

 

Вже наприкінці березня 2022 року Чернігів був на межі гуманітарної кризи. Не було світла, води, закінчувалася їжа, гуманітарка доправлялася важче, бо автомобільний міст розбомбили росіяни, а головне – не було ліків.

«Найстрашніше – коли помирають діти. І не має значення, чи то через поранення чи через те, що просто немає необхідних ліків, – Олександр замовкає, на його очах з’являються сльози. – Був випадок, коли нам пізно вечері дзвонять і просять знайти інсулін для дитини. І я вже з самого ранку його знаходжу. Телефоную, кажу, що є, а у відповідь – вже не треба. Пізно. І таких випадків було багато, бо якщо звичні ліки ще можна було знайти, то пацієнтам з тяжкими хворобами, яким потрібні були особливі препарати, брати їх було ніде. Та були й радісні моменти, коли ми знаходили необхідні ліки. Пам’ятаю, як ми встигли дитині доставити необхідні ліки, час тоді теж йшов на години і жінка декілька хвилин нас не відпускала, обіймала й плакала, бо була дуже вдячна.

І саме через відсутність медикаментів я дуже переживав за батьків. У батька немає щитоподібної залози і він постійно приймає одні ліки. І коли я вже почав розуміти, що цього препарату я не можу знайти в місті, то вмовив батьків виїхати з Чернігова. Я дуже радий, що встиг це зробити до того, як підірвали міст. Їх від’їзд був дуже складним, бо коли вони їхали, я намагався не плакати, але в мене чогось було таке відчуття, що я востаннє їх бачу. Та, дякувати Богу, все обійшлося. Всі живі та здорові».

 

Забували не лише тварин, а й людей

 

«Я дуже нервував, якщо можна так сказати, коли мені дзвонили незнайомі люди, а мій номер телефону розкидали по всіх можливих групах, і казали: ми виїхали, а в Чернігові маму забули. І просили подивитися, що з нею, – розповідає Олександр. – Ну в мене не вкладається в голові, як можна було виїхати і «забути» маму чи бабусю, чи дідуся, чи тата? Що значить «забули»? Ну це просто мене розривало, це ж не телефон на столі чи ручка в машині! І був такий випадок: пам’ятаю, дзвонять нам ті, хто забув бабусю на вулиці Козацькій. Ми з Тетяною приїхали, стукаємо в двері, а ніхто не відчиняє. Мені довелося вибити ті двері – а що залишалося робити? Ми зайшли до квартири і були шоковані. Виявляється там «забули» бабусю лежачу. І декілька тижнів ця жінка була сама. Я відразу подзвонив Саші Бондарєву, він у «Червоному Хресті» тоді був, бо треба був медичний спеціаліст. Потім ми все поприбирали – ви ж уявіть, що там було. І в той момент я дуже хотів подивитися в очі тим, хто «забув» ту бабусю. І таких людей було багато, на жаль.

Забували і тварин. Хтось просто виїздив і забував дійсно, а хто і свідомо кидав тварин.

І таких випадків, коли дзвонили і просили випустити тварин, було чимало. Тобто люди їхали і закривали вдома чи в підвалі котів, собак. Ми їздили і випускали їх».

 

Громадська організація втілює соціальні проекти

 

«Після того, як закінчилася активна фаза бойових дій на Чернігівщині, я зрозумів, що треба щось робити, аби наша команда волонтерів не розбіглася, – говорить Олександра. – Ми створили і написали декілька проектів, і «Соціальне таксі» – один з них. На його втілення ми виграли грант. Класно, що європейці розуміють те, що потрібні не лише кошти на втілення проекту, але й людям, які написали проект і втілюють його, потрібно на щось жити. Тож тим, хто задіяний в проекті, залежно від посади, дається зарплата. Коли навесні минулого року закінчилися бойові дії на Чернігівщині, то громадський транспорт в місті не їздив досить довго. Тому проект «Соціальне таксі» був необхідний і вчасний. Його суть полягала в тому, що була певна категорія людей, яких ми возили з дому в медичний заклад і назад. Одна проблема була, що потрібно було записатися за декілька днів. Не можна було так просто викликати і поїхати. Але все одно багато людей користувалися цією послугою і були дуже задоволені».

Наразі Олександр Вайло разом з однодумцями зареєстрував громадську організацію «Бекет», яка й надалі продовжує допомагати військовим і працює над новими соціально необхідними проектами.

«В мене є знайомий, який не мав військового досвіду, але пішов захищати країну, і він був на нулі. На жаль, після всього пережитого його почало накривати. Це була дуже добра людина, а зараз в нього якась агресія буває. Вона з’являється нізвідки, він сам не може цього контролювати і пояснити. І таких проблем багато. Тому наш наступний проект буде спрямований на психологічну реабілітацію військових, – розповідає Олександр. – Адже ця війна відгукуватиметься ще багато років, і головна проблема в тому, що в нас дуже мало вузькопрофільних, професійних психологів саме у цьому напрямку. Штати розвинені у військовій психології, і потрібно переймати той досвід. Моє бачення таке: потрібно, щоб наші перспективні психологи поїхали туди, пройшли необхідне навчання, отримали сертифікат і в перспективі могли вчити інших спеціалістів, але вже тут, у нашій країні. Адже ця війна закінчиться, і хлопці прийдуть емоційно виснажені. Самі подумайте, який буде психологічний стан в людини, якщо сьогодні вона живе з товаришем в одному бліндажі, їдять, грубо кажучи, з однієї миски, а на завтра він збирає свого товариша, якого розірвало ворожою гранатою, по частинах. Моя однокурсниця працює психологом з онкохворими. Це вузька спеціалізація. І вона постійно розвивається, їздить на якісь тренінги, вивчає щось нове. Так має бути і з військовими психологами».

 

Авто на передку – витратний матеріал

 

ovayloЗа допомогу військовим і цивільним під час бойових дій на Чернігівщині Олександр Вайло отримав Подяку начальника Чернігівської обласної військової адміністрації. І сьогодні громадська організація «БЕКЕТ» продовжує свою місію, але вже підтримують всіх військових, які захищають країну на передовій. І не має значення, з Чернігівщини вони чи з будь-якого іншого регіону України. Всі вони наші, і ціль у нас одна – перемога.

«Сьогодні ми робимо все те ж саме, що й у лютому-березні минулого року в Чернігові. Дістаємо хлопцям авто, оптику, різне екіпірування, хіба що об’єми значно збільшилися, – говорить Олександр. – Пріоритет для нас – там, де важко, а зараз це Схід. Якщо комусь з військових плитоноска потрібна тут і в Бахмуті, то вона їде в Бахмут. Ми вже навчилися фільтрувати. Ну військові теж люди, і всякого буває. Був випадок: дали одному берці, а він знову просить. Я кажу в тебе ж є, а він каже: хай запасні будуть. От тут ми не даємо, бо хлопці в окопах без підошов по коліна у воді, і їм потрібніше.

Допомагаємо розвідці, арті, нашій першій танковій бригаді. Хлопцям постійно потрібні серветки, гігієна, генератори. Автомобілі – взагалі як витратний матеріал на передовій. Авто може пробути тиждень, може й місяць, а може й рік. Машини там розстрілюють, вони горять, їх розбивають, а хлопцям потрібно на чомусь пересуватися. Автомобілі ми приганяємо з Європи, бо там дешевше, ніж купити в Україні. Купуємо їх за донати, за гроші військових, буває, хлопці кажуть: в нас є частина коштів, допоможи дозбирати. Буває, благодійники передають – до прикладу, з Бельгії нам передали авто.

Загалом ми намагаємося допомогти всім підрозділам, які звертаються до «Бекету». З Чорнобаївки от хлопці дзвонили, попросили допомоги – я їх не бачив жодного разу, але вони десь взяли мій номер телефону. Неважливо, з Чернігова вони чи ні, головне – що ця допомога їм була дійсно потрібна. Всі вони на передовій, і всі вони нас захищають.

Зараз почалися запити на весняну форму. Влітку минулого року була проблема з літньою, бо хлопці ще в зимовій були. Уявіть: хлопцям помитися немає де, форма в них одна, й та зимова. Ми тоді в Туреччині знайшли тканину і тут в Чернігові відшивали їм форму. Потім фліски відшивали. Ми дістали класний, якісний фліс – з нього фліска 1700 коштувала на сайтах із військовим спорядженням, а нам у 350 грн обійшлася. І я розумію: ті підприємці, які так хвацько заробляють на війні, взяли такий же матеріал, як і ми, тільки в кілометрах, і їм собівартість цієї фліски взагалі в 200 гривень стала. То чому такі ціни на них захмарні? Я розумію, що бізнес має заробляти. Вони знають, що зараз це необхідно, дефіцит, і хочуть заробити. Та от тільки вони не розуміють, що ці хлопці, на яких ти сьогодні хочеш нажитися, тобі й дають змогу торгувати. Ну, правда, не розумію тих людей. Та ж сама ситуація і з повербанками – це також витратний матеріал на передових позиціях, але ж він коштує іноді захмарні суми. Ми, до речі, в Україні ніколи не беремо повербанки, бо в нас ціна на них накручена дуже».

Олександр розповідає, що наразі люди почали трохи менше донатити. І причин тому безліч: у людей немає коштів, хтось втратив роботу, хтось виїхав за кордон, а для когось війна скінчилася, бо там, де він живе, не стріляють.

«Допомагати стали менше. Немає фінансів, люди виснажені. Пам’ятаю, в перший день у березні, коли Оля виставила в мережу номер картки, то за день люди їй півмільйона гривень накидали, і ми дуже багато чого могли купити нашим хлопцям. А зараз коли збираєш на тепловізор чи авто, то це складно. Тож доводиться влаштовувати якісь аукціони. Ось нещодавно на одному з таких аукціонів за 4,5 тисячі доларів продали тубус від ПТУРа – купили машину хлопцям. Тож вигадуємо різні лоти, різні конкурси, так і збираємо, – розповідає волонтер. – Коли влітку ми їздили в Бельгію домовлятися про чергову допомогу, то я згадав, що наш український футболіст Роман Безус грає в Бельгії. Знайшли його номер телефону, подзвонили йому, розповіли, хто ми і звідки, чим займаємось. І він зустрівся з нами. Виявилося, він і сам активно допомагає деяким підрозділам. Тоді я запропонував йому дати нам якісь лоти для лотереї і підписати їх. Він дав м’яч, свою футболку і футболку Яремчука з підписами. Пам’ятаю, що за ці лоти ми зібрали кошти і багато чого купили нашим військовим. До речі, м’яч виграли хлопчаки з Чернігова, які зробили блокпост на Красному мосту і назбирали 7 тисяч гривень для потреб військових.

Ще мені друзі-військові привезли прапор України з підписом Залужного. Я спершу хотів лишити його собі на пам'ять. Думав, буде в мене, дітям показуватиму, але потім вирішив, що він більше користі принесе нашим хлопцям, якщо його розіграти як лот. У Штатах такий прапор продали за 60 тисяч доларів. Тому зараз ми ведемо перемовини з гуртом «Бумбокс», який їде туди на концерт, – просимо, щоб вони взяли і розіграли там цей прапор».

 

«Зупинятися не маю права»

 

«В Польщу я не планую повертатися, бо я вже, на жаль, втратив друзів на цій війні. І просто не маю морального права їхати і відсиджуватися десь за кордоном. Та й фірма закрилася, а товариш із перших днів допомагає там біженцям. До того ж у мене є чітке розуміння того, що завтра це все не закінчиться, – говорить Олександр. – У кращому випадку ця війна триватиме ще рік, а то й два. І зупинятися точно не можна. Я не маю права зупинитися, коли наші хлопці сидять у Бахмуті під кулями. У мене вихідних майже нема, постійно щось дістаєш, комусь дзвониш, кудись їдеш. Буває, що зранку важко вставати і хочеться нічого не робити. Та потім я ловлю себе на думці, що мені важко, це правда. А хлопцям на передку не важко? І все – встаєш і робиш те, що маєш робити. І так до перемоги».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ

Схожі матеріали (за тегом)