|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 3:29 | 02.23.2024

Сім днів до вічності

Сім днів до вічності

Ми не вибираємо час, в якому живемо, та ми можемо вибрати, як жити у той час…

25-літній Сергій Іваненко, родом із Талалаївки, який жив і працював у Чернігові, всього 7 днів зміг повоювати… 3 березня, він, доброволець, прийняв Присягу військового, 9 березня загинув у селі Лукашівка, зупиняючи ворога на підступах до Чернігова. Сергій Михайлович Іваненко посмертно нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Його життя спалахнуло, як яскрава зірка. Його імені жити у віках. А нам – пам’ятати і ніколи не забувати, якою ціною українці здобувають свободу своєї держави.

 

Із мамою Сергія, Світланою Павлівною, вчителькою молодших класів Талалаївської школи, зустрілися у неї вдома, де все нагадує про її наймолодшого синочка. На столі синове фото, на стіні – спортивні нагороди, у тумбочці, як і раніше, всі його особисті речі…

fotopom

sportnagor

– У цій кімнаті Серьожка із Світланкою, його дівчиною, завжди зупинялися, як приїздили. Школу він закінчив у 2013-му. Я весь час бачила його медиком, бо малим усіх лікував. Навіть качка у гіпсу ходила. І успішно! Отож після 9 класу спробував вступити до Лебединського медучилища. На бюджет не пройшов і пішов у 10-й клас. А коли, після 11-го, вступив до Національного університету «Чернігівська політехніка», був дуже задоволений. У Чернігів він просто закохався! І навчання подобалося. Коли розпочалася повномасштабна війна, вже працював за спеціальністю у одному із відділень «Альфабанку». Приїздив додому не часто, бо, ще і в студентські роки намагався і вчитися, і працювати. Він все старався вирішити сам… А до мене щовечора дзвонив по дорозі з роботи. Ми про все говорили. Я так чекала тих хвилин… Таким він був, – розповідає Світлана Павлівна про сина.

Востаннє, говорить, за родинним столом збиралися на старий Новий 2022 рік. Якраз так вийшло, що зібралися всі її діти: донька Таня із зятем Юрою і сином Славою, син Слава із невісткою Інною, і Серьожка із своєю дівчиною Світланкою. Жартували, а Серьожка мав особливе відчуття гумору, у новорічні костюми, навіть, наряджалися. Але і про серйозне говорили. Бо у повітрі тоді віяло війною. І ця тривога бентежила людей думаючих.

– Серьожка стоїть отам, біля одвірків, наче і тепер бачу, – згадує мама, і каже: «Якщо війна, я не буду ховатися. Піду воювать… А ти за мене будеш молитися?» Ті слова мені звучать і звучать…

Хто ж міг подумати, що та родинна зустріч буде останньою, а слова сина – пророчими?..

У перші дні війни Сергій здав кров. Намагався записатися до тероборони, але його спочатку не брали, бо у армії не служив, досвіду ніякого. Потім узяли, як розказував, контролювали порядок на вулицях. Дзвонив і заспокоював. Мама просила якось вибиратися з Чернігова і їхати додому, на що він твердо сказав: «Я не буду тікати, я не буду ховатися у підвалі! Що колись я дітям скажу? Що у підвалі ховався, як війна була!». Найрідніші знали, що він зробить так, як задумав.

А 3 березня подзвонив і розказав, що щойно склав Присягу і вже служить у ЗСУ. І мама благословила, бо це був його вибір! Згадали із сином, як до старшого Славика їздили на Присягу всім сімейством. «Ось закінчиться війна, тоді ми до тебе всі приїдемо!» – підбадьорливо сказала йому. Не сварила… тільки молилась і тихенько плакала.

selfikv

3 березня у підвалі, щойно склав Присягу, зробив селфі і переслав мамі. Це єдине фото у формі і останнє у житті…

 

– Я тепер про одне не шкодую, – каже Світлана Павлівна, – я ніколи ні в чому йому не відмовляла. Він, правда, чогось такого, матеріального, ніколи не просив. А ось, у 11-му класі попросив мене, щоб не підписувалася у щоденнику. Так і не знаю, із ким він заспорив, що я весь рік не ставлятиму підпис. Але для нього це було чомусь важливо. Ось дивіться – Він і щоденник цей беріг! Просив, щоб я ніколи не просила вчителів за оцінки, чи іще щось. І я часом навіть здержувала себе, щоб не говорити про сина із колегами у школі, але не порушувала обіцянку.

А ще задумав, уже студентом, пройти відбір на шоу «Розсміши коміка». Школу закінчив він у 16 років, а для участі у шоу неповнолітнього треба було доручення. Довелося мені робить доручення у нотаріуса. До зйомок шоу він не пройшов відбір, зате отримав задоволення. Були й інші дрібниці, які тепер згадую, обдумую… Тепер розумію, що то були і не дрібниці, а становлення характеру.

Колись, студентом, попросив мене вишити йому сорочку. Я вишила бісером. І ось мені син розповідає, що в університеті один викладач читає російською і вимагає відповіді тільки російською. А він російською відмовляється відповідати. І щоб таки переконати, що в українському виші треба вчити і вчитися українською, на ті лекції та семінари вдягає виключно вишиванку. Результат – не складений іспит. Я страх як переживала! А він у наступному семестрі склав іспит іншому викладачу на кафедрі, але російською так і не відповідав. Я синочку ту вишиванку і в труну поклала…

Серьожка народився 25 серпня 1996, у неділю. Кажуть, що у неділю народжуються люди, які дарують свято тим, хто їх оточує. Таким був і мій син. Всі мої діти – хороші люди, і я ними щаслива. А із наймолодшим у нас був особливий зв’язок. Ми могли подумать про одне і те ж в одну мить, могли одночасно дзвонить одне до одного. Ось телефон, його останній подарунок на Різдво 2022-го. Ось, під вікном, росте його вишенька, а там, он далі, слива – із кісточки виростив! А ось мандаринове деревце. Ми його називаємо «Зьозька». Це так Серьожка себе маленьким називав. А я і брат та сестра його маленьким так називали жартома. А моє 50-річчя Серьожка мені влаштував на березі моря, саме тим літом під час студентських канікул, працював у зоні відпочинку. Він здійснив мою мрію погуляти на Потьомкінських сходах, покататися на катері… І, взагалі, бути щасливою мамою!

Всі рідні розповідають, що Сергій просто обожнював Чернігів. Там він зміг не тільки працювати, а і займатися своїм улюбленим футболом, мав багато друзів, з якими займалися цікавими добрими справами. Мріяв, що житиме тільки у цьому місті. Любив подорожувати, але Чернігів ні з яким іншим не входив у порівняння. Іноді до дядька на вихідні, щоб цікаво провести час, їздив племінник, уже тепер восьмикласник Славик. Тепер хлопчику не хочеться в Чернігів, «бо там немає Серьожі…»

naceplo

Літо до війни – Сергій Іваненко на центральній площі Чернігова

 

Після 3 березня він просив рідних не дзвонити. Чекати тільки його дзвінків. Дзвонив щодня – 4, 5, 6, 7, 8. Мама чула звуки пострілів. Казав, що багато роботи… навчаються. 8 березня дзвонив до мами, сестри, яка виїхала із сином до Словаччини, а 9 березня іще зранку подзвонив до своєї коханої Світлани. Потім зв’язок із ним обірвався.

Не знайдеться слів, які б могли передати той стан, у якому була мама, сестра, брат, дівчина, всі рідні. Мама, як і недавно, ніби пророче просив син, тепер молилася за нього і вірила, що він є! Хоча знала, що якби міг, у будь-якій ситуації знайшов би, як подзвонити… Тяжкий місяць мовчання. У одну із таких ночей сестрі наснився ніби віщий сон: ніби вони із мамою щось готують їсти разом із покійною тьотею, а їхній Серьожка виходить із берізок, ніби за туманом, і ображається, що він поїхав із дому, а мама нічого з собою не дала…

31 березня о 12:05 всі, хто дзвонив до хлопця, отримали СМС-повідомлення, що він з’явився у мережі, але на кілька секунд. Саме у цей день українські війська визволяли Лукашівку, де і загинув Серьожка. Серед загиблих впізнали його тільки 12 квітня. Пошуки були дуже тяжкими, адже мама не знала ні частини, ні місця перебування сина. Знала тільки, що зарахували його на посаду радіотелефоніста. Допомогли друзі, друзі друзів. І, врешті, коли Світлана Павлівна почула по телефону від військового посадовця, що рідні можуть приїхати для впізнання тіла і що їй пощастило, що сина зможуть похоронити, ці слова у той час здалися їй цинічними і грубими. І лише у жовтні, коли побувала в Лукашівці і поспілкувалася з людьми, які пережили окупацію, зрозуміла значення тих слів командира. 2 стрілецька рота, 21-й батальйон… 26 захисників України полягли того дня у нерівному бою. Не всі тіла вдалося знайти, бо рашисти, відступаючи, спалювали тіла і наших захисників, і цивільних, і своїх. Убивці і терористи замітали сліди своїх жахливих злочинів. Серьожка і ще один воїн залишилися навічно у березовому гаю… як і снилося сестричці. Місяць пролежав там не похований, отож і не знаходили місця рідні душі. Один місцевий чоловік бачив, що хлопців там накрило, і вже після визволення показав це місце. Впізнали рідні Сергія Іваненка по татуюванню – на правій литці – футбольний м’яч… 13 квітня Талалаївщина прощалася із Героєм.

– Минає рік без нього… Говорю із ним і вірю, що чує. Після 2 курсу влітку син їздив підзаробить у Чехію. Працював на реставрацію храму, здружився із пастором. Відтоді часто говорив на тему життя, смерті, вічності. Згадую все і намагаюся жить, – говорить мама, – дома мені здається, що він у Чернігові. Приходжу у клас до дітей – усміхаюся, стараюся нічим негативним їх не вразити. Таке їм дитинство воєнне випало ж! Як піду на кладовище, а там реальність!

Так, жорстока реальність воєнного часу. Часу, у який нам випало жить і вирішувати, як і ким бути у ньому.

 

Олександра ГОСТРА

Схожі матеріали (за тегом)