Допомагають українському війську в селі від початку війни на Донбасі, а з 25-го лютого вирішили готувати для захисників їжу. Не встигли розгорнутись, як за два дні в Прохорах з’явились перші ворожі колони. Російські солдати пограбували всі магазини, позбивали електричні стовпи, а своїм пристановищем обрали дитячий садок. Мають Прохори і веселу історію про росіян, які обстріляли одне одного, додумавшись вивісити на чолі однієї з колон український прапор. Зрештою, це село не мало для окупантів хоча б якоїсь ваги – хіба як транзит до Ніжина, тож залишили ворожі колони Прохори так само несподівано, як і з’явились. З того часу у місцевому ліцеї не вщухає волонтерський вогонь, який прохоряни іменували «Теплим тилом». Кращої назви годі й придумати – школярі разом зі педагогами та односельцями плетуть сітки, готують їжу, консервують тушонку, в’яжуть теплі речі та виготовляють окопні свічки, щоб обігріти військо. Масштабам сільської волонтерської роботи можуть позаздрити навіть міські благодійники.

Рашисти з’явились у Прохорах 27 лютого

Козацьке сотенне село Прохори і, зокрема, місцева школа мають давні волонтерські традиції. Не знати як за часів козацтва, однак в час Другої світової війни, за розповідями старожилів, прохоряни скинулись грошима і купили для свого односельця Андрія Луценка танк. Центром збору тоді була місцева школа. На цій техніці танкіст прийшов всю війну і повернувся в рідне село живим та здоровим, а танк нині стоїть на постаменті в одному з населених пунктів Закарпаття. Історія дійсно не типова, як для тих часів, тому потребує більш детального висвітлення, тим паче, що донька героя-танкіста нині мешкає в Прохорах. Тож про це ми розкажемо дещо згодом.

Велика війна прийшла сюди несподівано – так, як і всюди. Про перші її дні розповідає староста Прохорівського старостинського округу Комарівської сільської ради Любов Демченко.

«24-го лютого ми дізнались про вторгнення, 25-го наші хлопці у кількості 15-ти чоловік зібрались біля сільської ради, сіли в транспорт і поїхали на Ніжин, – пригадує староста. – Більшість забрали в ТРО, кого в ЗСУ, декого завернули додому. Зараз із нашого села воює 12 чоловік, один вважається зниклим безвісти, один помер».

«Помер?» – перепитую в жінки.

«Так, – не стримуючи сльози відповідає староста. – Помер… Це мій син…»

Подальша розповідь Любові Андріївни просякнута болем та переживаннями. Видно, що жінка і досі не може відійти від побаченого. Зрештою, мабуть, найбільше, що гнітить, – це безсилля, безсилля беззбройних селян перед грубою ординською навалою, що вторглась в їхнє життя і зруйнувала все, що вони любили. Це відчуття нині переросло у люту ненависть до ворога і любов та повагу до синів України, що захищають її збройно.

«Ніхто й не думав, що так швидко до нас зайдуть рашисти, – розповідає пані Люба. – Дізнавшись про початок війни, село назбирало дуже багато продукції і, зібравшись громадою в будинку культури 25-го лютого, ми вирішили, що будемо готувати для наших захисників в шкільній їдальні. Всі речі перенесли туди. І тут, як грім серед ясного неба, 27-го лютого нам дзвонять і кажуть: «У ваш бік ідуть рашисти», – продовжує староста. – Ми буквально тільки розбіглись, як їхня колона зайшла в село. До того я бачила танки тільки в художніх фільмах, а тут все наяву. Страшний суд...»

У той день селяни нарахували до 60 одиниць різної техніки. Порахували і передали куди треба. А тим часом окупанти зупинились у дитячому садочку, та перед тим добре пройшлись магазинами.

Пограбували магазини, позбивали стовпи, а спали у дитсадочку

Директор Прохорського ліцею Оксана Дідухович розповідає, що в селі росіяни перебували три дні – з 27-го лютого по 1-ше березня.

«Ночували в дитячому садочку на дитячих ліжечках, – каже Оксана Миколаївна. – Зайшли не через парадний вхід, а виставили вікна і залізли. Вони добре попорались на кухні, забравши всю їжу – все, що ми не встигли заховати».

«За одну ніч, доки вони в нас ночували, розбили всі до єдиного наші чотири магазини. Всі пограбували, – бідкається староста. – Як не пограбували, то пошматували. Шматували і топтали ногами навіть дитячий одяг. Це ж якими звірами треба бути? Цілу ніч вони тут гуляли, випивали, приходили до людей просити «чавуни», щоб їсти варити. Мені люди дзвонять кажуть: «Люба Андріївна, ми не зрадники: до нас прийшло четверо з автоматами і кажуть «їсти дайте». Ми й дали». Я кажу, що якби і до мене прийшли, то і я б дала, а що зробиш проти автоматів?». Ці перші, – згадує Любов Дорошенко, – йшли по селу, як німці. Ми з чоловіком спостерігали, як один танк повернув дуло і збивав електричні стовпи. Зумисне збив п’ять стовпів, у нас потім п’ять днів електрики по селу не було».

Підбитий російський танк біля ангарів

Свою техніку окупанти припаркували в ангарах на під’їзді до Прохорів з боку «московської траси». А наступного дня трапилося те, з чого сміялись навіть наші військові.

Синьо-жовтий стяг зіграв з окупантами злий жарт

28-го лютого тією ж міжнародною трасою «Кіпті-Глухів», знаною в народі як «московська», на Прохори сунуло до 200 одиниць ворожої техніки. Розповідають, що на чолі колони рухався танк із національним прапором України, тож ті, що стояли в ангарах на в’їзді до села, прийняли своїх за наших. Зав’язався дружній бій.

«Хлопці наші, які стояли у Вертіївці, не могли зрозуміти що то за бій, – говорить директор Прохорського ліцею Оксана Дідухович. – Ми потім, коли пройшлись, то увесь відрізок дороги, завдовжки 4 кілометри – від «московської траси» до Прохорів – був усіяний гільзами».

Зрештою, для окупантів все закінчилось малою кров’ю, всього-навсього двома пораненими, які кілька днів жили у покинутій хаті.

«Окупанти змушували наших людей, аби ті ходили перев’язували їхніх поранених. Потім нам вдалося домовитись із ними, щоб їх забрала «швидка» з Борзни, – пригадує староста Любов Демченко. – Одному в лікарні відрізали ногу, а потім їх наче обміняли. З майором, який сидів в ангарах, наші наче домовились, що той здасться в полон. Але їхнє слово нічого не варте – за першої ж нагоди втекли».

А цю техніку росіяни просто покинули, бо не змогли витягнути

Ординці виходили швидко, залишивши в ангарах та в прохорських чорноземах поламану техніку. Тож, коли в село зайшли наші, роботи для них було, а селяни допомагали і лагодити трофеї, і щедро годували визволителів.

«Усім селом допомагали, – каже староста. – А потім помалу ми відновили волонтерську роботу. Зараз все робимо і віддаємо хлопцям, хай скоріше звільняють нашу землю і настає перемога!».

Волонтери від початку війни на Донбасі

Бібліотекаря Прохорського ліцею Софію Карнаух знають далеко за межами села і навіть області. Починаючи з 2015 року вона, згуртувавши однодумців, була серед ініціаторів волонтерського зібрання. Починали з маскувальних сіток, які передавали більш потужним волонтерським центрам чи безпосередньо на фронт землякам.

2022 рік приніс в Україну війну, але водночас згуртував народ. Оскільки Прохорський ліцей вже був центром волонтерства, то на його базі згодом утворився потужний волонтерський хаб.

«Почалося все з допомоги друзів, – розповідає пані Софія. – Я написала пост у групі «Окопні свічки», на який відгукнулись небайдужі і надіслали перші пусті консервні баночки. Село у нас невелике, тому баночок тут стільки і за рік не назбирається, а от допомагають нам міські кафе, зокрема зі Львова».

Оскільки на виготовлення свічок потрібен парафін, а на його закупівлю – гроші, то вирішили збирати по земляках. У місцевих магазинах розставили баночки, куди скидаються не лише місцеві, а й проїжджі. Картоном, який також є неодмінною складовою «теплої продукції», волонтерів забезпечує місцевий магазин «Вікторія», власником якого є Борис Годило. Не залишається осторонь доброї справи і трудовий колектив педагогів – тут заведено жертвувати частину получки на волонтерський центр. Допомагають і окремі місцеві аграрії, зокрема фермер Григорій Коваль та інвестиційна компанія «Агротрейд», яка орендує в Прохорах землю.

Гарячий парафін заливають у заготовки

Та найбільша радість проймає прохорян за їхніх дітей. Вони з величезною охотою та відповідальністю включились у волонтерську роботу, а на колядки зібрали та передали в «Теплий тил» чималу суму наколядованого. Без школярів не обходиться жоден захід.

«На день Збройних Сил України, 6 грудня, вся школа навчилась в’язати – від 1 до 11 класу діти вчились в'язати шкарпетки, – розповідає директор ліцею Оксана Дідухович. – Найкраще в'язати виходило у хлопців з 11-го класу, – посміхається вона. – У нас, буває, дітей від роботи відігнати не можемо. Всі, хто має вільну хвилину, – зайняті».

Партія окопних свічок готова до відправки на фронт

Про те, наскільки в Прохорах потужні та дружні люди, може свідчити і той факт, що взимку жителі Прохорів та хутора Шевченка разом зібрали тридцять газових балонів на буржуйки для захисників. «У фонді «Українська незламна душа», з яким ми тісно співпрацюємо, були приємно здивовані привезеним і наголосили, що стільки їм і в Ніжині не вдається зібрати, – розповідає Софія Карнаух. – Ну а загалом за цей час ми з дітьми виготовили вже більше 1600 окопних свічок».

Батьки воюють, діти допомагають

Серед постійних помічників дорослих волонтерів – і четвертокласниця Ірина Качан. Її тато з початку війни захищає Україну, а донечка посилає йому тепло у вигляді власноруч зв’язаних шкарпеток та виготовлених окопних свічок. А ще Іринка малює. Малюнки, каже маленька волонтерка, гріють захисникам серця.

«Тата вже давно немає, з початку війни, – розповідає школярка. – Спочатку він був у Ніжині, потім поїхав далі. Зараз проходить підготовку у Чехії. Дзвонить кожен день по десять разів, – посміхається маля. – Своєму татові я бажаю перемоги, повернутися живим і здоровим, а ми чекатимемо».

Дев’ятикласник Максим Ткаченко – з тих дітей, яких називають переселенцями. Війна змусила покинути його рідний Донецьк у 2015 році. Він переїхав у Прохори до сестри і відтоді живе та навчається тут. А тато воює…

«Батько мій воює з 2014 року – був в Донецькому аеропорту та в Іловайську, – каже юнак. – Як почалася війна, він у перші години пішов добровольцем».

Усі ці роки Максим не припиняє спілкування з однокласниками, вчителями та рідною бабусею, які залишились там.

Каже, всі його друзі – проти цієї війни і з радістю б виїхали з Донецька, однак чи то немає куди, чи не наважуються.

«Бабуся розповідає, що там, де вона, то більш-менш спокійно, а от у друзів – гаряче. Мої друзі проти війни, вони за Україну. Кажуть, що самі хочуть звідти виїхати», – розповідає Максим.

Максим Ткаченко – один із найактивніших помічників, бо знає, що мусить хоча б так допомагати батькові. Щоправда, хлопчина настільки перейнявся війною, що двічі намагався втекти на фронт.

«Душею він увесь там. Його золота мрія – потрапити на фронт. Зупиняємо, а він іде. Вже двічі завертали», – зітхає директор ліцею Оксана Дідухович.

Скромні трударі продовольчого фронту – кухарі Прохорського ліцею Галина Корзун, Тетяна Сухар, Тетяна Михальчишина, Ірина Кулик готуються до чергового етапу приготування та консервації. Цього разу до них надійшло 1,2 тонни курячого м’яса.

«Плануємо зробити тушонку, наробити фаршу, напекти пиріжків, – каже Галина Корзун. – Приходять до нас допомагати люди та вчителі, приносять багато чого з дому. А як же? Треба допомагати воїнам! Вони нас захищають, а ми їх годуємо! Мусимо годувати свою армію, а не чужинців».

З м’ясом кухарі впорались на відмінно

Дух вольності і всеосяжної любові панує в цій школі – тут все дихає Україною, тож і діти виховуються справжніми патріотами. Є з кого брати приклад!

Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора та Софії Карнаух