|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 3:14 | 05.26.2024

Ремонт житла завершили до холодів Ремонт житла завершили до холодів

Про владу або добре, або правду

Село Стара Басань Бобровицької громади досі не вилікувало всі «рани», нанесені окупантами. Проте зроблено найголовніше: спільними зусиллями полагодили більше чотирьох десятків пошкоджених хат.

– Найбільша фінансова допомога надійшла з Нідерландів, на наші гривні – більше мільйона, – розповіла староста села Лідія Єреп. – Не з неба це звалилося, в Інтернеті знайшли благодійників, що працювали за спеціальною програмою, згідно з якою надавалася допомога потерпілим від війни, щоб вони змогли підготувати своє житло до зими і нормально там перезимували. На наше запрошення приїхала делегація з чотирьох чоловік. З перших хвилин зустрічі я зрозуміла, що далеких гостей треба аргументовано переконати, що їхня допомога вкрай потрібна конкретним нашим жителям. Я їх повела по селу, разом терпляче обійшли більше тридцяти пошкоджених будинків, познайомилися з мешканцями, почули їхні проблеми. Помітила, як майбутнім благодійникам подобалося, що наші люди самотужки почали ремонтувати помешкання, навіть літні люди. Гості все занотовували, але нічого конкретного не обіцяли, мовчки поїхали від нас, від чого на мене сльози налягли – добре, що у своєму кабінеті, а не при людях десь на вулиці нахлинули на мене «нульові» результати «невдалих перемовин». Але через два дні готова була заспівати від радості, коли почула в телефоні, що прийнято рішення про допомогу нашому селу.

Втім, кошти не відразу надійшли, обсяг допомоги визначав представник Веніамін. Він теж обійшов зі старостою намічені хати, на ремонт кожної визначив індивідуальну суму – від 8-ми до 80-ти тисяч у гривнях. Хто з господарів встиг придбати якісь будівельні матеріали і мав на руках документ з магазину – благодійники повернули їм цю суму, гроші надходили через банк. Тепер староста допомагає землякам складати спеціальні фінансові звіти для благодійників і радіє, що всі пошкоджені хати підготовлені до зими.

З вдячністю згадує староста села і про перших благодійників, котрі приїхали в Стару Басань з Івано-Франківської області. Вони – досвідчені будівельники, свою групу назвали «Рука ангела». Ремонтували пошкоджені садиби безкоштовно, але матеріалами, придбаними господарями чи виділеними з гуманітарки. Де було вкрай необхідно, допомагали й коштами. Якісно підготували житло до зими у семи господарів, в тому числі одній родині з дитиною-інвалідом, і одній – з двома маленькими дітками.

– Організував фінансову допомогу на ремонт житла депутат обласної ради, перший заступник генерального директора товариства «Земля і воля» Василь Нестерук, – продовжувала розповідати староста села. – Знаходив і потрібні будівельні матеріали. Благодійна організація «Рокида» з Чернігова взяла на себе ремонт десяти помешкань. Одне слово, вже не хапаюся за голову від невирішених проблем з підготовкою пошкодженого житла. Непокоїть лише одна літня родина.

Староста розповіла, що подружжя (обом по 75 років) приїхало в село десять років тому з Києва, де залишили однокімнатну квартиру котромусь із дітей. Обоє працьовиті, сільську садибу привели в порядок, та вона згоріла в лиху годину. В цьому помешканні вони не прописані, і в столицю немає куди вертатися, й на серйозні благодійні програми не розраховують. Тимчасове житло для них староста знайшла, зв’язавшись по телефону з господаркою дачного будинку, яка виїхала у Францію до сина. Староста заспокоїлась, що й це подружжя нормально перезимує, але не покидає її занепокоєння: а якщо повернеться хазяйка будинку весною? Не чекати ж цього, склавши руки? Знає, що чоловік із потерпілої родини хоч і в літах, але має майстровиті руки і готовий самотужки почати будівництво хати, от тільки коштів немає на будівельні матеріали. Питання надання благодійної деревини Лідія Олексіївна вже вирішила, важче дістати благодійні піноблоки, але теж уже намітила вихід з цієї ситуації: знає, з якими спонсорами треба зустрітися.

dachi1

Біля розстріляних дач зводять прибудови

dachi2

У селі за окупації згоріло більше двадцяти дачних будинків. Для спорудження нового, не головного житла складно одержати гуманітарні будівельні матеріали. Але окремі дачники ще за тепла взялися за будівництво невеличких приміщень, де можна переночувати чи перечекати негоду, коли приїжджають у село на присадибні ділянки. От тільки навіть у ці страшні часи не перевелися злодії. Погорільцям би допомогти, а їх обкрадають нелюди, боротьба з ними вже оголошена.

Коли спілкувався з Лідією Олексіївною, до її кабінету завітав бойовий офіцер, подякував за надіслану свого часу допомогу для їхнього підрозділу, і тут же передав пакунок для селян від бійців – медикаменти.

– Наші славні воїни, які очищали село від окупантів та їхніх звірячих наслідків, давно вже на своїх позиціях, але дружні зв’язки з ними підтримуємо, – радо розповіла староста села. – Руками наших невтомних жінок виготовлено багато потрібних речей для воїнів, що на передовій, на блокпостах, інших дислокаціях. Вони теж не забувають нас, навідуються, подарунками обмінюємося, здебільшого недорогими, але від щирого серця. Відчуваю, що на передовій дуже потрібне домашнє тепло, що випромінюється з речей, створених руками жінок, що нагадують руки їхніх матерів, бабусь, коханих дружин, сестер.

Усвідомлюючи велике значення людського тепла для рідних, друзів, знайомих, односельців, особливо в ці воєнні часи, староста села Лідія Єреп, як то кажуть, і вдень, і вночі наяву і подумки з тими, хто не одне скликання обирають її своїм лідером і захисником. Вона так працює з односельцями, що в селі якщо десь і бризне ненавистю, злом і несправедливістю, то швидко й «висихає». Ще раніше була прикладним директором школи, тоді й тепер радує земляків і гостей чарівним співом на сцені сільського будинку культури, талановита організаторка художньої самодіяльності. Така правда про місцеву владу.

 

Григорій ВОЙТОК


 

Відповідь на уроці з мови і маніпуляцій від Новобасанської ОТГ

 

У публікаціях часто цитую Ліну Костенко, не можу обійтись без її мудрих думок в коментарі уроку з мови й політичних маніпуляцій, нав’язаному мені, відчуваю, освітянами, перефарбованими у владу. Почну із «заспіву»: «Я нічого не боюся, я боюся тільки причетності до ідіотів». Продовжу ж ці мудрі слова своїми, не крилатими, а рядовими: непокоюся, щоб мої внуки не потрапили під науку таких вчителів.

Ця боязнь з’явилася після їхніх повчань і владних «рекомендацій». Повірте, аж пересмикнуло, бо здалося, що життя перенесло мене років на сорок назад і я у кабінеті секретаря райкому компартії вислуховую, про що мені писати, про яких персоналій, а кого залишити у спокої, кого й за що героїзувати, а кого критикувати. Але й тоді такі виклики на «килим» були не часті, тепер вони вже, нібито, декомунізовані. Чому ж їхнє місце займають освітянські «патріотичні демократи», які «напхали» у свої голови, скоріш за все, дурного розуму, і вважають, що об’єднана сільрада – не якась там бюджетна місцева самоврядно-владна установа, а їхня приватно-сімейна садиба, в справи якої не можуть втручатися журналісти, ще й із «сусідньої громади».

Згадуються слова літературного класика: «Університет розвиває всі здібності, у тому числі і дурість». Живе серед людей різних держав і така мудрість: «Одна з найбільших бід цивілізації – вчені дурні». Адресую цю мудрість не комусь конкретному, а на загал.

Водночас ставлю риторичне запитання: який розум треба мати в освітянських головах, щоб так цинічно, із сарказмом, наплювально, зверхньо оцінювати публікації, які пишуть журналісти газети «Чернігівщина», ще й саму газету понизити до видання «сусідньої громади»? Виходить, що вони своїм освітянським сарказмом глузують з публікацій про героїчних воїнів живих і загиблих, про героїчних медиків і волонтерів, про блокадний Чернігів, про тих, хто голіруч зустрічав окупантів і не здавався в полон на 25 днів… Взяти хоча б публікації останніх чисел газети: про старосту з Новгород-Сіверщини; про волонтерів з Талалаївської громади, які виготовляють окопні свічки; про чернігівських дітей війни, що збирають кошти на ЗСУ; про захисників Чернігова, які спочатку з вилами на блокпосту зустрічали окупантів (автомати з’явилися потім) і їжу для бійців готували на багаттях; як корюківська волонтерка розбирає руїни; про мужню фельдшерку з ДСНС; про похорон трьох відважних бійців з Бобровиччини… Такий перелік публікацій з усієї області в «газетці сусідньої громади» можна продовжувати й продовжувати. Але в чиновниць з освітянськими дипломами, видно, не тільки очі, а й душі позакладало – мабуть, від владного наркотику.

Нагадаю їм й про ще одну дуже суттєву різницю між ними і журналістами газети «сусідньої громади». Не вони, приватно-самоврядні чиновники, а редакційний колектив газети «Чернігівщина» спільно з командуванням ОК «Північ» створили друкований пам’ятник героїчним захисникам Чернігова та інших українських територій, жителям сіл, які гідно перенесли окупацію, живучи між кулями. Саме про це написали й видали книгу «Чернігівщина у вогні», до видання якої і я причетний як співавтор. Цю книгу високо оцінили Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, президент Національної Академії державного управління при Президентові України, доктор наук, професор Василь Куйбіда та ціла низка інших відомих українських діячів. Співавтори книги, в тому числі і я, відзначені літературними нагородами США і Франції. Натомість новобасанські чиновниці від освіти настільки переучені в розвитку університетської дурості, що «похирачили» думки й оцінки великих людей стосовно того, що роблять журналісти обласної газети, і продемонстрували свою зверхність.

За своїм цинічним сарказмом вони не побачили й те, що в газеті «Чернігівщина» і в книзі «Чернігів у вогні» є моя публікація про новобасанську родину Романченків, що теж переживали окупацію під обстрілами, втікали городами від карателів, коли вже горіли всі їхні господарські споруди, а над головами свистіли кулі, від чого чотирирічний хлопчик на руках у бабусі плакав і казав, що він маленький і не хоче помирати. Цю статтю поширили сайти, з’явилася вона й на українсько-польському інформаційному Форумі, де набрала ледь не чотириста тисяч переглядів. До речі, в статті є подяка від родини Романченків голові громади Миколі Дяченку за гуманітарну допомогу на відбудову садиби. Домовлявся з ним щодо інтерв’ю про його участь у польському семінарі, будівництва каркасних будинків та інше, але після такої реакції депутаток на правду про дотримання суворих матеріальних цінностей і після приниження обласної газети незручно їхати в Нову Басань. Але не обіцяю, що більше не приїду.

Бо, як бачите, не новобасанські освітянські аспіранти, а я, «неправильний журналіст» розніс правду про окупацію Нової Басані по всьому світу на прикладі страждань однієї конкретної, дуже постраждалої родини. А мої опонентки, бачу, вміють лише ховатися за «патріотичними» гарними словами, і героїзуються тим, що не можуть мовчати, «коли сини і доньки віддають найцінніше…», а журналіст пише про щось інше…

Але ж журналісти газети «Чернігівщина», в тому числі і я, пишуть саме про цих геройських захисників, публікації про них є практично в кожному номері, і на міжнародному сайті мої публікації уже набрали більше двох мільйонів переглядів. Є в них і моя розповідь про полон – правда, не новобасанський, а про пекельний полон, в який потрапив у «Азовсталі» мій земляк з Щаснівки Вадим Смоляк. Хоча новобасанський полон – теж трагедія для будь-якої людини, але він не порівняльний з полоном азовців та інших бійців. Я залишив в історії краю добру друковану пам'ять про загиблих земляків на початку війни з росією (2014 р.) і полеглих у 2022 році. Та й ці публікації потрапляють під освітянське вишукане глузування, бо написане автором з якоїсь громади?

Мушу нагадати й те, що на кожну владу покладений обов’язок захищати громадян держави, в тому числі й від загарбників. Ну не вдалося це зробити у перші дні війни, хоча тоді хлопці з бобровицької територіальної оборони їздили зупиняти в Новому Бикові ворожу колону, але, виявляється, герої не вони, а ті, що 25 днів сиділи в полоні. А як жили під окупацією жителі сіл громад? Як насправді жили, я писав під рубрикою «Життя між кулями», але й стосовно цих публікацій аж бризкають маніпуляція й цинізм з «уроку», надісланого в редакцію газети.

Я не даремно почав цю публікацію з розповіді про те, як лікує рани після окупації Стара Басань. Староста села Лідія Єреп не сиділа в полоні, вона іншим відзначилася. Ця жінка – теж ветеран освіти, і вона не побоялася, хоч у її хаті був маленький внучок, виконати прохання по телефону знайомого українського офіцера, – піти до окупантів і запропонувати їм здатися українським бійцям. Староста натрапила на ворожого офіцера, уродженця Одеси, і він не дав команду «розстріляти», а сказав сердито, що вони не для цього сюди прийшли, та й не вони приймають такі рішення. Втім, такий вчинок жінки-старости, ясна річ, міг викликати у голові ворожого офіцера сумнів, що ці люди погодяться жити під російською окупацією. Вони он як згуртовуються заради виживання – про це я теж писав для газети й книги.

Староста Пісок Валентина Олешко добилася від окупантів, щоб допомогли відправити в найближчу лікарню тяжко пораненого юнака, котрий потрапив під обстріл. Спочатку вони казали, що то не вони стріляли, але зрештою таки допомогли. Які хвилини пережила ця жінка, теж педагог за освітою, – і вона показала рашистам український характер, готовність принести себе в жертву заради порятунку життя іншої людини, значно молодшої?

Керівник господарства з Козацького Сергій Чубовський також не впав до ніг окупантам, гідно ходив по господарству під дулами автоматів, думками прощався з життям, коли чув за спиною клацання затворів. А коли вони побігли з Нового Бикова, відразу кинувся організовувати роботу в полі.

Чиї вчинки важливіші для воюючого суспільства? Хто більший внесок у зміцнення обороноздатності держави вносить – Бобровицька громада чи Новобасанська з її аспірантським сарказмом? На створення нових робочих місць, розвиток місцевої економіки й інфраструктури клепок, мабуть, бракує, а повчати журналістів, повертати їх до компартійної ідеології з владним контролем, – великого розуму не треба.

Цинічною вважаю й ту маніпуляцію, що Бобровицька міська рада, мовляв, збиралася закрити амбулаторії і ФАПи Новобасанської громади, тому вони кинулися в Козелець рятувати ситуацію. Виникає запитання: а з якою метою створили окрему громаду? Щоб наплодити велику кількість владних портфелів для себе з височенними зарплатами, а медицину нехай утримує Бобровицька громада? Майже третина пацієнтів Бобровицької лікарні – жителі населених пунктів Новобасанської громади. Подібна картина і з первинною медициною – і її утримувати за кошти бюджету Бобровиці? Коли ж із міськради запросили відповідні внески на медицину, тоді ж «грамотні самостійники» кинулися шукати дурніших за себе в Козельці, але з цієї розвідки нічого не вийшло. Як і не вийшло сісти на бюджет Згурівки з Київщини. Бобровицька громада витратила мільйони гривень на допомогу поліції в придбанні пального, а Нової Басані це ніби й не стосується, але хочуть, щоб і до них приїжджала поліція. Від міжшкільного учкомбінату відмовилися, а діти з шкіл громади щоб там здобували робітничі професії. То хто в цих проблемах брехливо маніпулює? Це ще одна причина, чому я боюся, щоб такі вчителі несли науку моїм внукам. Боюся й того, що такі маніпулятори дорвуться до вищої влади. Вони вже звикли жити й управляти громадою за рахунок благодійних подачок, а не за зароблений бюджет.

І стосовно звинувачення мене в маніпуляції навколо Білоцерківської школи. Про боротьбу за збереження школи я написав статтю під заголовком «Після хліба найважливіше для народу – Школа» (від 18 червня 2021 р.). В перших рядах цієї боротьби були директор школи і вчителька мови та літератури – депутатки сільської об’єднаної ради. Тоді учителька школи, якій потім запропонували солідну посаду в об’єднаній громаді, не звинувачувала мене в «політичних маніпуляціях», навпаки, дякувала за підтримку. Тепер в листі до редакції написано, що я не знаю, що школа працює. Знаю. Там залишилося чимале приміщення філіалу базової школи, де числиться 12 учнів, яких навчають дистанційно. У 2021 році там було 25 учнів, але до нового начального року половину учнів батьки перевели у Вороньківську школу. У селі говорили про дві причини: 1) спонсор Новобасанської громади виділив кошти для небагатих родин і вони забрали дітей з Білоцерківської школи, 2) матір одного учня заявила, що в школі вчителі працюють здебільшого зі здібними дітками, готують їх до учнівських олімпіад, а менш здібних дітей відсовують на задній план. Двоє синів учительки, нині секретарки сільради, – теж переможці олімпіад, і батько їхній у школі працює, заодно – настоятель місцевого храму.

У моїй публікації «Не можна жити на догмах ненависті й зла, породжених ненавистю» наведений приклад з історії, як дотримувався суворих моральних принципів президент США Авраам Лінкольн. Назвав великі успіхи для держави від цього принципового президента, котрий визначив історичний розвиток США і загинув як національний герой в ім’я скасування рабства, надання виборчих прав колишнім рабам. Але працювати за правилом цього президента «Влада створена народом, з народу і для народу» освітянським депутатам дуже складно, простіше на когось вішати вину й маніпуляцію.

 

Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)