|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 4:51 | 11.30.2022

Альона Акуленко: «Допомагатимемо, поки ПЕРЕМОЖЕМО!»

Альона Акуленко: «Допомагатимемо, поки ПЕРЕМОЖЕМО!»

Чернігівка Альона Акуленко, матір трьох дітей, ще в перший день російського вторгнення на Чернігівщину разом з чоловіком Миколою без будь-яких роздумів чи сумнівів стали волонтерами.

Адже військовим потрібна була їжа, одяг, вода, медикаменти – і все це жінка з чоловіком возили їм на позиції щоденно. Часто вони ризикували своїм життям, бо по кілька разів їздили автомобілем просто на крайні наші позиції, щоб доправити бійцям гарячу їжу, воду, медикаменти та теплі речі.

 

«Я ніколи не вірила, що в нас буде війна. Навіть на тлі всіх тих розмов, які довгий час велися у нашій країні. Бо ж наче всі цивілізовані люди, і як можна в наш час розв’язати таку жорстоку, нічим не виправдану війну? – розповідає Альона Акуленко. – Війну проти мирного населення… Це ж геноцид якийсь нашого народу! До того ж ми – прикордоння, дуже багато в кого родичі в білорусі, в росії. Рідні брати, сестри, тьоті, дяді і навіть батьки. Тому сам факт, що російські війська перетнули наш кордон, мене шокував».

До війни ні Альона, ні її чоловік ніколи не займалися волонтерством. Та коли в їхньому районі розмістилися наші військові, коли займали оборонні позиції, вони чітко вирішили, що будуть допомагати їм усім, чим можуть.

«Пам’ятаю, що 24 лютого зранку почали з’являтися військові на нашій вулиці, а вже ближче до обіду було багато військових, які стояли вздовж дороги, – згадує події того дня Альона. – Хтось був тепло вдягнутий, хтось не дуже. І ми вийшли спитати, може, їм щось треба, бо холодно дуже було. Хлопцям треба був теплий одяг, і ми почали збирати по вулиці з сусідами шкарпетки, рукавиці, куртки і всі інші теплі речі – в кого що було. Потім чаї з бутербродами носили їм. Як виявилося згодом, то були прикордонники з Сум та танкісти першої Сіверської танкової бригади. Хлопці розповіли, що їх підняли по тривозі рано вранці, і тому хто що вдягнув – у тому швидко і приїхали до Чернігова.

А вже наступного дня ми з чоловіком проїздили біля геріатричного центру, і там теж стояли військові. Хлопці були голодні. Там було їх до ста чоловік. Тож ми приїхали додому, кажу сусідам: там наші хлопці, їх багато і вони голодні. Все! Люди почали допомагати. Хтось пік пиріжки, хтось варив борщ, хтось робив бутерброди. Настільки все було злагоджено. І ми все це зібрали і повезли до геріатричного центру. А хлопці попросили, якщо можна, то щоб ми і на наступний день привезли.

Так ми з чоловіком почали возити їжу нашим військовим щодня.

Готували всі, хто міг. У нас дома, у сусідів. Бувало, газ горів погано, то вставали о 4 годині, щоб встигнути приготувати. А ще ж, крім цього, потрібно було їздити по воду. Щоденно по 200-300 літрів води возили, щоб це все приготувати, а потім помити посуд. Саму їжу хлопцям возили в звичайних 10-літрових відрах».

1avidra

 

Без допомоги небайдужих не справилися б

 

Щодня Альона разом з сусідами і іншими небайдужими людьми почала збирати продукти і готувати їсти. Після того, як все було готове, жінка з чоловіком Миколою розвозили їжу по позиціях і «в кожний танк». Тобто голодним не лишали нікого.

«Я вдячна всім тим, хто мені тоді допомагав готувати, допомагав продуктами і грошима, – говорить волонтерка. – Адже хлопців було багато, настільки, що ми з чоловіком вдвох просто б не справилися. Тоді ж я почала писати в свою «квіткову» групу дівчатам, питати, може хто допоможе чим. І багато хто відгукнувся. У нас вдома було людно, як у вулику. Хтось приносив готову їжу, хтось картоплю, хтось пару цибулин, консерви, м'ясо. Люди несли все що було, аби хлопці були не голодні. І це насправді дуже надихало. Бо ж люди готові були віддати останнє, аби військові могли поїсти».

 

Група «квіткарок» допомагає завжди

 

1aasitiВже декілька років Альона Акуленко займається продажем товарів для садівництва та саджанцями. У неї ще до війни була створена своя група в вайбері, де налічується понад дві тисячі учасниць-садівниць. Більшість із них – з Чернігівщини. Хтось із міста, хтось із пригороду, а хтось з області. То вони дуже допомагали не лише донатами, але й інформацією.

«Мої дівчата, ті, хто виїхав до сіл чи в кого родичі були в селах, кудою проходила російська техніка, передавали дуже багато інформації, – згадує Альона. – Вони рахували, а потім писали мені особисто чи в групі, скільки танків, куди їдуть, де стоять. Навіть координати дехто давав, а наші потім їх «відстрілювали». У однієї жінки з нашої групи мама в Шестовиці живе, то вона виходила, рахувала скільки танків ворожих стоїть і де. Потім передавала цю інформацію доньці, а потім ми цю інформацію передавали нашим військовим. Тоді в Шестовиці ворожі танки маскувалися, вони виїздили, відстрілювалися і ховалися під будинками у мирного населення. Люди насправді дуже багато інформації передавали: і дзвонили, і писали, і шифрували. Ніхто не думав про те, що буде, якщо знайдуть телефон, всі максимально намагалися допомогти нашим воїнам, щоб швидше цю мерзоту з нашої землі вигнати.

Також в групі ми збирали гроші, за які купували хлопцям ліки, продукти і багато всього іншого. Спочатку купували в магазинах, бувало таке, що віддавали підприємці безкоштовно.

До речі, самі дівчата з групи найбільше допомагають і зараз».

 

Страху не було зовсім

 

«Було багато людей, і потрібно було годувати їх, ми знали, що вони чекають на нас, що вони голодні. Просто не було часу на паніку, страх чи ще на якісь такі емоції, – говорить Альона. – Лише одна думка: треба швидше. Щоб до всіх встигнути. Та ми з чоловіком взагалі майже не бували вдома. Ми приїздили зранку, привозили їжу, писали список, що треба, їхали у волонтерський центр, брали чи самі купували в аптеках, в магазинах – і знову їхали до хлопців. Ми самі вийшли на волонтерський центр, бо людей багато, і треба було годувати їх, а для цього треба було десь брати продукти. Одним словом, постійно в русі. Про страх не було коли думати».

1aabumbens

Від Альони Акуленко - за Чернігів

 

Та все ж таки був один день, коли жінка злякалася не на жарт. Хоча Альона має водійське посвідчення і досить великий стаж водія, проте за кермом завжди їздив Микола. Адже обстріли були постійні, і потрібно було без емоцій все це робити.

1apesyk

«Сама, мабуть, я б не змогла, а от з чоловіком, з його підтримкою – так, – говорить Альона. – Ми завжди їздили вдвох, а ще з нами постійно була наша собачка, яка вдома боялася залишатися. Ми їздили на крайні точки, але не було такого, щоб не доїздили. Одного разу нашу машину обстрілювали, прицільно. Пам’ятаю, якось їздили на одну позицію, возили хлопцям-танкістам їжу, і коли поверталися, по нас почали стріляти. Чоловік був за кермом, а я сиділа поруч. Дивлюсь – з мого боку біля машини починає пісок підійматись і розумію, що нас з лісу направлено обстрілюють. Ось це мені запам’яталося. Тоді я дуже злякалася, дуже. Адже я прямо бачила, як лягали ці кулі біля нашої машини. Чоловік просто тиснув на газ, і ми летіли».

 

Допомагати не припиняють

 

Після того, як наші військові вигнали окупантів з Чернігівщини, Альона з її дівчатами-помічницями не перестає допомагати хлопцям. Зараз вона опікується сімома бригадами, які боронять нашу країну на Сході. Дівчата майже щотижня відправляють воїнам різні смаколики, теплі речі, берці, плитоноски, бензопили, бушлати. Все це закуповується за зібрані кошти небайдужих людей. Проте вся робота організації лежить на тендітних плечах маленької жінки, яка не зупиняється ні на мить.

«Раніше, коли росіяни відходили, ми їздили за нашими військовими аж до кордону, – згадує Альона. – А коли хлопців відправили, то почали допомагати їм, пересилаючи посилки на Схід. Зараз ми відправляємо посилку до крайньої точки, де працює наша служба доставка, хлопці їдуть і забирають. Потреби у військових є багато в чому, і ми намагаємося допомогти всім, чим можемо. Мої дівчатка й досі допомагають: печуть випічку, варять каші, роблять тушонку, квасять капусту, огірки, буряки. Роблять окопні свічки, шиють одяг і білизну. Є такі, в кого сини чи чоловіки воюють, є ті, в кого хтось загинув, є ті, хто втратив житло – але вони не перестають допомагати. Наш народ незламний, і це дійсно так. І я безмежно пишаюся і схиляюся перед тими людьми, які організувалися, щоб допомогти іншим, і зараз не припиняють це робити.

А ще діти наших дівчат теж почали допомагати. Хтось робив блокпости, хтось плете прикраси з бісеру і продає, хтось малює малюнки, робить поробки. І всі зібрані кошти вони приносять, щоб ми доклали і щось купили нашим військовим від них. І це насправді чудово, що ми маємо таке молоде покоління. Зараз у школах теж дітки проводять ярмарки, збирають шкарпетки, рукавиці нашим воїнам. Хлопці дуже люблять отримувати від діток листи і малюнки. Говорять, що в них відкривається потім друге дихання і вони розуміють, задля кого сидять під кулями в холодних окопах».

Наша співрозмовниця зізнається, що з початком війни трохи змінилися пріоритети і мрії. Більше починаєш цінувати звичайні прості речі.

«Раніше думав, як поїхати відпочити, а зараз думки лише про те, як одягти хлопців, як купити їм генератор, бензопилу, плитоноску, – говорить Альона. – Помінялися пріоритети в житті. Та й взагалі багато чого змінилося, як, мабуть, і в кожного з нас. Війна не може пройти безслідно».

 

Машину за місяць – просто

 

Найбільшою покупкою, яку Альона відправляла на передову, була машина. Гроші на неї вдалося назбирати за місяць-півтора завдяки донатам усіх небайдужих людей і самих військових.

1aabusla

Чергова партія бушлатів готова до відправки

 

«Нашим хлопцям дуже потрібний був автомобіль для виконання бойових завдань. І ми за місць назбирали на нього гроші. Частину коштів дали самі хлопці, а іншу частину ми назбирали, – розповідає волонтерка. – По авто їздили з чоловіком аж на Захід України. У нас тут не було – хотіли таку, щоб нормальна була, – говорить Альона. – Бо треба була надійна машина, щоб не ламалася і прохідна була. Виїжджаючи, ми мали на руках п’ять тисяч доларів. Та коли приїхали і почали шукати, не було нормальної машини за такі кошти. Знайшли машину за шість тисяч доларів, і різницю потрібно було терміново знайти. То ми за добу у групі дозбирали решту суми. Чоловік однієї з учасниць Оксани Мізерної зі своїми побратимами скинули 20 тисяч гривень, а решту 15 тисяч (тоді долар був, здається, по 35 гривень) у групі дозбирали. І так нам вдалося купити хлопцям машину. Завантажили її продуктами, маскувальними сітками – словом, всіма необхідними речами – і відправили на передову».

 

Дітей вивезли, самі вернулися

 

Поки батьки возили їжу військовим, їхні діти разом з бабусею і дідусем чекали вдома. Та з часом сусідні вулиці почали бомбардувати ворожі літаки, і Альона вирішила возити дітей на ніч в бомбосховище.

«Мої діти і батьки деякий час жили вдома, ховалися під час обстрілів у погребі, – розповідає Альона. – Але після того дня, як щоночі почав літати літак і скидати авіабомби кожні три години, то ми прийняли рішення і я почала відвозити маму і дітей у бомбосховище. Отак на ніч до 18.00 я їх відвозила, а ранком забирала. Адже літаки в основному бомбардували Чернігів вночі. Самі ж з чоловіком і батьком завжди ночували вдома».

Коли обстріли Чернігова стали надто інтенсивними, а літак скидав бомби на район Масанів систематично і по графіку, то Альона з чоловіком вирішили вивезти своїх трьох дітей у більш безпечне місце.

1aamasany

 Альона Акуленко із захисниками Чернігова біля залишків збитого літака у мікрорайоні Масани

 

«Вже в Чернігові не було ні світла, ні тепла, а потім почалося постійне бомбардування Масанів, ми вирішили вивезти дітей з міста, – говорить Альона. – Хоча це було небезпечно, але лишатися тут теж було небезпечно, до того ж захворіла п’ятирічна донька, і їй потрібне було лікування. Тож ми забрали дітей, мою маму, тітку і поїхали. Вдома лишився мій батько, він був головний по кухні, поки не було нас. Дівчата приходили зранку, він роздавав продукти, вони забирали і готували для хлопців. У ті дні, як нас не було, хлопці самі приїздили і забирали їжу».

Їхати родина вирішила в Хмельницький. Родичів чи знайомих у Хмельницькому не було – просто вибрали місце на карті, де, як здавалося на той час, найбезпечніше, і поїхали.

«Ми їхали з надією орендувати квартиру, лишити маму й мою тітку з дітьми і поїхати назад у Чернігів, – говорить Альона. – Тоді в Хмельницькому квартири стартували від 1000 доларів. Уявляєте? І ми пішли просто по вулиці, питали у людей і знайшли квартиру за 4 тисячі гривень на місяць. Винайняли її, і вже наступного дня ми поїхали. Чоловік, звичайно, хотів мене лишити, але я вирішила їхати з ним. Коли поверталися в Чернігів, хлопці на блокпостах дивувалися, чого ми туди їдемо. Адже дуже велика черга автівок була саме на виїзд із міста, а ми їхали в місто. Та ми не могли інакше, бо нас чекали хлопці!».

1aproviant

До речі, з Хмельницького подружжя з пустими руками не їхало. Місцеві волонтери завантажили їхній автомобіль продуктами.

«Ми дуже вдячні за допомогу волонтерам з інших міст, – говорить Альона. Адже насправді дуже багато людей допомагало. Велика дяка волинянам. Поки був міст, вони привозили багато продуктів. І завдяки таким передачам ми вижили».

 

Поки не скінчиться війна

 

На питання, допоки ще допомагатимуть військовим, пані Альона, не замислюючись, відповідає: «До нашої перемоги!».

1aaprapor

Прапор із підписами військових на знак вдячності волонтерам

 

«Будемо допомогти доти, поки не виженемо росіян з нашої країни. Поки кожен наш військовий не повернеться додому. Ми просто не маємо права зараз забувати про те, що в країні війна, тільки через те, що в нас зараз тихо, – говорить волонтерка. – Якщо хлопці будуть самі купувати одяг, обмундирування, то що ми будемо робити? Дивитися, як їх вбивають за те, щоб ми тут могли спокійно ходити по вулицях? Ні! Ми маємо допомагати, це обов’язок кожного, я вважаю. Вони стоять там за нас, а ми тут – за них. Мені здається, що допомагати зараз – це наш прямий обов’язок. Адже ми не маємо забувати, якою ціною дається кожний сантиметр визволеної від окупантів нашої землі».

1aapodyaka

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото Альони АКУЛЕНКО

Схожі матеріали (за тегом)