|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 6:44 | 11.30.2022

Ольга Зощук («Гаєчка») Ольга Зощук («Гаєчка»)

Старший лейтенант ЗСУ Ольга Зощук («Гаєчка»): «Син мріє стати військовим, як тато з мамою!»

Старший лейтенант Ольга Зощук («Гаєчка») – заступник командира роти в одній із військових частин ОК «Північ».

Під час героїчної оборони Чернігова вона керувала ротою наших відважних та досвідчених водіїв, котрі під шаленими ворожими обстрілами доставляли боєприпаси, медикаменти та все необхідне в оточений Чернігів; перевозили поранених, жителів, зокрема багатьох дітей та вагітних жінок. Раніше пані Ольга, мама двох малих дітей, три роки виконувала бойові завдання в АТО. Вона обожнює свою родину, мріє про мир і тишу, однак воюватиме до нашої Перемоги над загарбниками.

 

– Пані Ольго, Ви – з родини військового? Тому вирішили присвятити своє життя службі в Збройних Силах України?

– Так, в армії служив мій тато, Володимир Петрович, зокрема він був миротворцем в Афганістані. І, звісно, це вплинуло на мене. Мама, Надія Іванівна, працювала кухарем у дитсадочку. Нині батьки – пенсіонери. Я народилася в Бердичеві, на Житомирщині, де й зараз мешкають мої рідні. У дитинстві мріяла стати медиком, тож закінчила Бердичівський медичний коледж. Спочатку я була медсестрою у військовій частині, працювала, як цивільна. Проте через рік стала військовослужбовцем. Все-таки я постійно бачила тата в формі, і це підсвідомо справило враження.

Зі своїм чоловіком Олександром познайомилася у війську. Тоді він був старшим лейтенантом, нині – підполковник, служить в ОК «Північ». У нас – двоє дітей: старшому – 14, меншому – 9. Втім, коли розпочалася віроломна російська агресія, я в 2015-2019-му виконувала бойові завдання в АТО. А в 2017 році ми виграли військові змагання на кращу артилерійську батарею Збройних Сил України, і я також брала участь.

1artabat

Краща артилерійська батарея МО (змагання, 2017)

 

Саша, чоловік, з 2014-го їздив на Донбас, власне, там він і перебував, коли розпочалася повномасштабна війна.

– І як чоловік відреагував на бажання дружини захищати Україну на Донбасі?

– Спочатку, звісно, йому це не сподобалося. Він дуже хвилювався, коли я туди вирушила вперше. Але була така ситуація, що мої колеги-медики вже тривалий час не могли перепочити, побути зі своїми родинами, бо там просто не вистачало медичних працівників. Це ж війна, багато поранених! Тому я все-таки наполягла на своєму рішенні і поїхала на Донбас. Власне, це моя робота – захищати Україну!

– Кажуть, війна – це чоловіча справа.

– У ЗСУ – немало жінок, і вони воюють не гірше, ніж чоловіки.

– Ви відчуваєте страх?

– Звісно, я – звичайна людина. Хоча, коли вперше їхала в АТО, навіть не боялася, просто ще по-справжньому не усвідомлювала, що таке війна. От, пригадую, мій перший виїзд на бойове завдання – всі в бронежилетах, касках, у повному спорядженні, а я виїхала в футболці… Можете собі уявити?!

1adordon

Об'їзна дорога Донецька (2015)

 

– Коли мама була в АТО, хто піклувався про Ваших дітлахів?

– Мої батьки, і я їм за це дуже вдячна! У 2017-му я стала заступником командира батареї, як то кажуть, замполітом. Справа в тому, що у мене – дві вищі освіти. Адже заочно закінчила Житомирський державний педагогічний університет імені Івана Франка (за спеціальністю – психолог) та Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» (реабілітолог). Взагалі, все це – взаємопов’язано. І мені наш комдив запропонував, бо була вакантна посада. Я – людина комунікабельна і люблю спілкуватися з людьми. Отож я подумала й вирішила, що це – моє покликання, бо відчуваю себе потрібною.

– А як відреагували чоловіки-бійці, що ними тепер керує жінка?

– За час роботи медиком, з 2004-го, вони до мене вже звикли. Ми ж і раніше багато спілкувалися. Тому вони мені цілком довіряли і могли щиро звертатися зі своїми проблемами. Зокрема, я не раз допомагала врегулювати ситуацію в їхніх родинах, бо, знаєте, в армії, особливо під час війни, – немало розлучень. Але ми це вчасно виправляли. Взагалі, я в армії – вже 18 років, із них 12 служила медиком. Досвіду вистачає!

– А як Ви потрапили до Чернігова?

– Ми – родина військових. Тому з 1 грудня 2018-го по 25 жовтня 2019 року служила у першій Сіверській танковій бригаді в Гончарівському – теж заступником командира батареї з морально-психологічного забезпечення. Мій чоловік закінчив військову академію і за розподілом приїхав служити до Чернігова – в штаб ОК «Північ», а я – за ним. І мені тут дуже подобається, бо Чернігів – прекрасне місто!

1apolgon

Полігон смт Гончарівське (2016)

 

– Ви очікували повномасштабної війни?

– Ні, чесно, не вірила аж до останнього. Я саме виконувала обов’язки командира автомобільної роти. Тож 24 лютого, коли все почалося, виводила роту і техніку (55 машин) у район зосередження. Навіть заряджаючи автомат, думала, що увечері ми повернемося на своє місце. Втім, невдовзі усвідомила, що сталося жахливе! Відбувалися люті обстріли, рашисти оточили Чернігів…

Чоловік був на Донбасі, воював там і повернувся до Чернігова тільки в липні... Я дуже хвилювалася за наших дітлахів. Вони спочатку були в підвалі, у будинку моєї подруги. А потім, у березні, вона змогла їх вивезти до Польщі. Я заїхала з ними попрощатися буквально на одну хвилинку. І мені одразу ж стало набагато легше, коли я дізналася, що діти – нарешті в безпеці!

Адже в дорозі, під Ягідним, колона потрапила під обстріл. У машині враз повилітало скло, і мій старший син отримав поранення, йому порізало обличчя. Втім, обійшлося, все благополучно зажило. А молодший у цей час спав, не постраждав і навіть не злякався!.. До речі, на тому ж місці загинув Андрій Катков, водій нашого командувача ОК «Північ» Віктора Ніколюка («Вітру»).

Наразі вже в травні дітлахи повернулися до Чернігова. Розумію, що в Польщі – так, безпечніше, однак хочу, щоби мої діти жили та росли в рідній Україні, стали справжніми патріотами нашої держави.

Взагалі ж, діти під час війни дуже подорослішали – от коли нещодавно був такий жахливий масовий ракетний обстріл України, син мені подзвонив і по-діловому поцікавився: які будуть розпорядження? Я йому чітко відповіла, щоб приготував валізку з документами та всім найнеобхіднішим і чекав моїх подальших вказівок. І він отак само чітко, впевнено й спокійно сказав, що все вже готово. От що значить дитина військових!

– У Вас – такий цікавий позивний...

– Авжеж, «Гаєчка». Це мене так назвав заступник командира військової частини з озброєння. Бо у нього позивний – «Болт», – посміхається. – Я вже звикла. Як на мене, звучить гарно, лагідно, по-жіночому.

– Знаю, Вас хотіли підвищити по службі.

– Так, але я попросила наразі залишити все, як є. Зараз я – заступник командира роти військової частини ОК «Північ» ЗСУ. Відчуваю, що це – моє, і я – на своєму місці. Виконувала обов’язки командира роти, бо ротного контузило. Це – автомобільна рота, то я наших водіїв досі з повагою називаю «мої мурашки». Вони – відважні та працелюбні, виконують величезний обсяг роботи! Ризикуючи життям, під шаленими обстрілами, возили боєприпаси, медикаменти та все необхідне в оточений Чернігів; перевозили й поранених, мешканців, зокрема дітей і вагітних жінок. Багатьом людям вони врятували життя!

Це – такі легендарні та безстрашні водії, як Сергій Мартин («Зозо»), Антон Набільський («Тоха»), про яких уже написала газета «Чернігівщина». Інші – також професіонали, справжні, досвідчені аси: як то кажуть, пройшли Крим, Рим і мідні труби!

– А довкола – люта війна, ситуація – вкрай напружена, все – на нервах!

– Так. До того ж, вони щодня полковників возять, а ними 38-літня, ще молода жінка командує… Тому всього траплялося. Однак я – професійний психолог, відчуваю людей і завжди прагну порозумітися. Потім хлопці мені приносили тортики, щиро вибачалися. А я їм відповідала, що мені не треба тортиків, ми ж, як то кажуть, усі – в одному човні… Головне – це виконання бойових завдань, – заради України, нашої Перемоги над окупантами.

– Всі бійці, з котрими ми спілкувалися, дуже високо відгукуються про командувача ОК «Північ» Віктора Ніколюка.

– Це – правда! Наш «Вітер» – надзвичайно безстрашний, самовідданий, вороги його бояться. Він тут особисто водив бійців у контратаки! Ми щиро хвилювалися за командувача, коли його та нашого водія Дениса контузило 23 березня біля пішохідного мосту. Тоді рашисти підірвали автомобільний міст і несамовито обстрілювали пішохідний. Це було справжнісіньке пекло... Проте де найважче, там Ніколюк! Він вселяє впевненість, буквально надихає бійців. Це – не якийсь «паркетний», а дійсно бойовий генерал, який недаремно став Героєм України.

– Будь ласка, розкажіть епізод, який Вас особливо вразив.

– Такі епізоди трапляються щодня, це ж війна!.. Скажімо, не забуду, як 2 березня бійців накрило ракетою на вулиці Шевченка, – зруйнували будівлю управління юстиції. Я тоді допомагала як медик, бо було багато поранених. У перші дні облоги нас постійно обстрілювала ворожа артилерія. Траплялось, що протягом дня прилітало по 120 снарядів! Та незабаром з’ясувалося, що у загарбників є значно небезпечніша зброя… Тоді під завалами знайшли тіла двох загиблих. Я бачила наслідки ракетного удару – моторошне видовище! До цього просто неможливо звикнути…

– Бувають у Вас хвилини розпачу?

– Мені надзвичайно шкода загиблих українців! Загалом, я контролюю свої емоції, тримаюся. Але я – жінка, тому інколи усамітнююся біля дзеркала, трохи поплачу, і мені стає легше. А дзеркало потрібне, щоб потім привести себе в порядок. Цього ніхто не бачить. Адже на людях я просто не можу бути слабкою.

– Ви – віруюча людина? Молитеся на війні?

– Так. Я щиро вірю в Бога. Можна сказати, що Бог – завжди зі мною, в моїй душі та серці. Тому я завжди, постійно молюся, – прошу Всевишнього вберегти моїх близьких, бойових побратимів, Чернігів та Україну. Молюся, щоб війна неодмінно закінчилася нашою Перемогою і настав жаданий мир, щоб люди довкола були щасливі. Власне, так і станеться, аніскільки в цьому не сумніваюся. Вірю, що все буде добре! Так і кажу щодня людям.

Мене дуже зворушують малі дітлахи, які збирають кошти для ЗСУ. Це – неймовірно! Бачила, як прекрасно ці діти співали біля «Голівуду». Синочок моєї куми пече кекси, продає їх та всі гроші віддає Збройним Силам України. Тому ніхто й ніколи не зможе перемогти такий народ! Ми, українці, – дійсно непереможні.

– Знаю, у Вас є нагороди...

– Медалі «За досягнення у військовій службі» та «За зразкову службу». Але справа ж не в нагородах. Я насправді дуже люблю свою роботу! Адже військовий – це дійсно важлива і благородна професія, я цим щиро пишаюся.

– Після Перемоги служитимете далі?

– Авжеж. Я ще мрію закінчити військову академію! А взагалі, мрію, що ненависний ворог буде розгромлений, закінчиться триклята війна і почнеться відбудова України, яка стане ще прекраснішою. Ми будемо в Євросоюзі та в НАТО. І щиро пишатимемося містом-героєм Черніговом!

– А якщо Ваші діти, подорослішавши, оберуть професію військового?

– На дітей я з цього приводу не тисну – хочу, щоб це був саме їхній вибір. Старший син поки що хоче стати футболістом, він професійно тренується, грає в чемпіонаті України. Молодший раніше мріяв стати поліцейським, але тепер щиро запевняє, що неодмінно буде військовим, – як тато з мамою! Ми з чоловіком до цього ставимося дуже позитивно.

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)