|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 6:47 | 11.30.2022

Петро Тронько – творець і оборонець національної спадщини

Петро Тронько – творець і оборонець національної спадщини

Але чи стане його спадщина наріжним каменем для зняття з нації тягаря неправди?

Підстави для цього заголовкового риторичного запитання знайшов у науково-популярному виданні Видавничого дому журналу «Пам’ятки України» (Київ, 2021) під заголовком «Академік Петро Тронько – видатний оборонець національної спадщини».

Упорядники книги Оксана Повякель – генеральний директор Національного музею народної архітектури та побуту України, заслужений працівник культури України, і Анатолій Сєриков – головний редактор Видавничого дому журналу «Пам’ятки України», завідувач кафедри журналістики Університету «Україна», заслужений журналіст України – зібрали та підготували до друку статті і документи про академіка, Героя України Петра Тимофійовича Тронька.

У передмові оригінального видання названі унікальні історико-культурні об’єкти лише у Києві, безпосередньо пов’язані з урядовою й подвижницькою діяльністю Петра Тронька: Золоті Ворота, ансамбль Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Національний музей народної архітектури та побуту України, палац мистецтв «Україна»… І це лише дещиця унікальних об’єктів, споруджених за сприяння Петра Тимофійовича, людини – легенди, людини – творця, людини – наріжного каменя, як його назвала Оксана Повякель.

Упродовж 1961-1978 років він працював заступником голови Ради міністрів Української РСР. Ні до, ні після нього так довго на цій посаді не перебував ніхто. У 1967-1988 очолював Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. З 1990-го і до кінця своїх днів (2011) очолював Всеукраїнську спілку краєзнавців.

Заслужений журналіст України, завідувач сектору з питань історії урядів України Секретаріату Кабміну Володимир Татаренко назвав Петра Тронька «одним із найвидатніших урядових діячів столітнього періоду». Як здійснював Петро Тимофійович свою велику мету й виконував головний обов’язок громадянина й урядовця, упорядники книги оформили у друкований пам’ятник, щоб передати його нащадкам. Про це постарався ще за життя й сам «Велет новітньої історії», написавши п’ятитомник спогадів «Обереги моєї долі». За рік до кончини (2010 р.) в Колонній залі Київської міської державної адміністрації урочисто вшановували Петра Тронька з нагоди його 95-ліття, тоді ж сам ювіляр хотів побачити бодай перший том спогадів, але так і не побачив. Першою оприлюднила частину цих спогадів Благодійна організація «Фундація Героя України, Академіка Петра Тронька» у розділі «Мемуари» книги «Академік Петро Тронько – видатний оборонець національної спадщини».

1atronko

Прочитавши уривок спогадів, стає очевидним, чому затримується видання п’ятитомника. Підсумовуючи період перебування на роботі в райкомі та обкомі комсомолу, Петро Тимофійович відверто визнав: «Він (цей період, – Авт.) збагатив мене досвідом спілкування з людьми, дав деякі навички й уміння щодо ведення господарських справ, а основне – виховання молоді, що мені допомогло в майбутньому. У 1939 році в Лебедині я вступив у партію, мене рекомендували секретарі районного комітету партії Янбих, Стогній, Бесараб. Я їм вдячний за це, їх уже немає на світі. Тож я одержав від них путівку у велике життя».

Якщо дивитися правді у вічі, то майже всі державні діячі на зорі незалежності свого часу одержували путівки у владу таким же шляхом, як і Петро Тронько, але вони швидко про це забули, перефарбувалися в демократів, стали запеклими борцями з компартійним тоталітаризмом. Чому не боролися завзято, коли за «режиму» росли, вчилися й працювали у владних структурах «тоталітарній окупації», – «героїчно» замовчують.

Хоча це була реальна наша історія, про яку не побоявся написати колишній комсомольський вожак, «один із найвидатніших урядових діячів». Та ще більш дивним для мене стало те, що заборонене позитивне схвалення чогось з комуністичного режиму, присутнє в спогадах Академіка, потрапило на сторінки надрукованого науково-популярного видання. Невже у верхах влади нарешті дослухалися до мудрих, доленосних для демократичної держави слів французького історика П. Нора: «Історія не повинна бути слугою політичної кон’юнктури, її не можна писати під диктовку. У вільній державі ні одна політична сила не вправі присвоїти собі право встановлювати історичну істину, обмежувати свободу дослідника під загрозою покарання»?

Такою цивілізованою, демократичною вимогою не керувалися більшовицький режим на території СРСР і фашистські режими в Європі, – фінал їхнього правління добре відомий, не допомогла й гарна брехлива ідеологія. Але якщо європейці зуміли рішуче відмовитися від домінування в державах привласненої ідеології, і взагалі відсунути її на другий план, а на перший підняли економіку, то в Україні з першого дня незалежності кинулися розбудовувати не державу з економікою, а націю з гарними гаслами. Не вивчивши повчальні уроки компартійної історії, почали писати свою, приватизовану. Для цього й партій натворили за чотири сотні – рекорд європейського рівня.

У сміливих спогадах Петра Тимофійовича присутні певні повчальні факти із загальними висновками, але й досі не дана відповідь на багато запитань до радянської історії, тому й далі висить над нацією тягар неправди. І в спогадах Петра Тронька цей тягар помітний і над його головою.

Скажімо, у розділі «Мемуари» і в статтях про Тронька не знайшов правди, чому роман Олеся Гончара «Собор», написаний у1963-1967 роках, опублікований в 1968 році в журналі «Вітчизна», потім протягом наступних двадцяти років замовчувався радянською літературною критикою, був названий невдалим твором? Від Гончара вимагали переробити роман або зректися його. Не погодився. До криміналу доходило, врятував автора, як не дивно, голова Верховної Ради СРСР Підгорний: «Не робіть дурниць, не ганьбіть Україну», – сказав Володимиру Щербицькому й Олександру Ляшку.

Аж у 1989 році роман вийшов окремою книгою 300-тисячним тиражем. А він-то був романом-застереженням, попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства. Автор витяг на світло й такі негативні явища, як пустозванство, кар’єризм, нехтування народною моральністю: «Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще путівку на Чорне море, і він тобі по боку все оте, що ти називаєш духовним», – говорить молодий літературний герой своєму другу-студенту. Ця духовна радянська «спадщина» передалася й «незалежникам», які на виборах віддають свої голоси за подачки від кандидатів у депутати й президенти, стоять осторонь розростання в державі корупції й відкритого казнокрадства. Передбачав і застерігав від цього Олесь Гончар на початку 60-х, коли за гуманітарку в уряді відповідав Тронько.

Літературний герой «Собору», молодий архітектор каже своєму батьку, фронтовому полковнику: «Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо. Руйнуємо своєю байдужістю. Плодимо жорстоких. Плекаємо руйнача, котрий внутрішньо завжди ж пігмей, він хоче зробити довкола все меншим за себе».

Засторогу від таких духовних бацил українці прочитали на зорі незалежності, але вона не стала набатом, духовна мода перейшла на інші «модні» цінності.

У спогадах Академік зачепив і тему Голодомору. Написане тут одним журналістом і звинувачення чиновника, який проти визнання голодомору Геноцидом. Я не виправдовую цього чиновника, оскільки ознаки геноциду наявні, водночас ставлю питання й академічним історикам, щоб пояснили очевидне. У моєму рідному селі Осовець від Голодомору 30-х померли четверо людей однієї родини, в сусідній Щаснівці – 9 померлих, у райцентрі Нова Басань голодомор забрав 20 життів, майже стільки ж – у найбільшому в області селі Кобижча, натомість в селі Козацьке померло від голоду 577 людей, у сусідньому Веприку, де зараз є музей «Фундації Петра Тронька», загинули від голоду більш як три сотні селян, майже таку ж кількість забрав голодомор у сусідніх Вороньках. І подібних порівнянь можна навести дуже багато, вони є в офіційному виданні «Книга пам’яті».

Пояснення знайшов не в працях академічних істориків, а в збірнику документів, виданому Державним архівом Чернігівської області: «Треба діяти так, щоб худоба ревла, собаки гавкали, свині і кури кричали, живі і мертві плакали, а нам щоб хліб був зданий», – говорили уповноважений району Гилюн і голова сільради Кобзар. «Голова сільради Назаренко без ніяких причин позбавив землекористування 44 господарств. Послав бригаду Дяченка (був у банді Шакари) до 70-річних стариків, де провели обшук, забрали увесь хліб, замкнули хату, вигнали стариків на сніг». «Голова сільради організував групу озброєних комсомольців, які верхи на конях нападали на колгоспників, що збирали врожай на своїх ділянках, збивали і топтали їх, забирали врожай».

І таких фактів багато у архівному збірнику. Так, у більшовицькому кремлі приймалися антинародні закони й постанови, але не в усіх селах вони виконувались холуйськи, по-звірячому.

Багато задокументованих в архівах прикладів, як керівники сіл і колгоспів не погоджувались виконувати нереальні плани хлібозаготівлі, поки не забезпечать хлібом селян, підгодовували найбільш нужденних у колгоспних їдальнях і дитячих яслах, дозволяли тайком збирати колоски…

У мемуарах Петра Тимофійовича теж наводиться приклад порядності директора спиртзаводу і секретаря парторганізації стосовно рятування школярів від голоду. Кількома словами написано й про свавілля «навіть щодо бідняків». Але те свавілля заховалося за загальне – за «злочин сталінського режиму». Першою це зробила влада на чолі з Хрущовим, зваливши всі більшовицькі звірства на «культ Сталіна». Тож більшість виконавців цього культу залишилися при владі, особливо на «низах». Пам’ятаю з півдесятка «шанованих» ветеранів у Бобровиці, зараз уже покійних, яких за приклад ставили молоді, а коли почав писати історію Бобровиччини і заглибився в архів, то довідався, що один з них у 30-х, в іншому районі, малюсіньких дітей викидав на сніг, бо батьки не вступали в колгосп, другий – репресованих розстрілював, ще один творив голод у сусідньому районі…

Така «правда» й досі висить над нацією. З одного боку вона приховує конкретних виконавців злочинів того режиму в районах і селах. Оскільки не «Геноцид», а конкретні паскудні односельці ходили по хатах і забирали в людей останню зернину, залишаючи цілі родини на голодну смерть.

З другого боку, досі не увіковічена пам'ять тих, хто при сталінському режимі рятував односельців від голодної смерті. «Книга пам’яті» жертв голодомору є чи не в усіх громадах, а книги пам’яті тих, хто йшов на вірну смерть, на каторгу, рятуючи односельців від голодної смерті, – немає. Немає й «чорних» книг з прізвищами тих, хто штучно створював у своїх громадах голодомор. Часом, не «патріотичні» спадкоємці стараються, ховаючи звірства своїх предків за ідеологічну ширму? Щоб не заплямувати свою чисту біографію, своє родинне коріння? А якби паскудство їхніх предків стало явним, може, це якось стримувало б сучасників від звірства, щоб не було соромно потім їхнім нащадкам?

У статті Анатолія Сєрикова наголошується, що Петро Тимофійович любив повторювати: «У селі народився народ, тут його осідок, пристановище».

У книзі цитується академік-урядовець й стосовно меншовартості: «… не зовні вона, на виду когось, а в самій людині, в її голові. Почуття, що ми належимо до свого народу, – це, перш за все, відповідальність перед ним, бажання зробити для нього якомога більше».

Знову запитання: чому не зроблено «для свого народу якомога більше»? Із статті заслуженого журналіста України Олександра Неживого цитую: «…в середині 1970-х Україна досягла такого життєвого рівня населення, що поступалась лише республікам Прибалтики і до своєї незалежності підійшла, як свідчили експерти, з найкращими стартовими можливостями. Зокрема, німецькі економісти прогнозували швидке входження України в коло найрозвиненіших країн світу. Чого Україна не скористалась історичним шансом одразу, з порога незалежності, і не перетворилася на світового гравця, регіонального геополітичного лідера із потужною економікою... – історики й криміналісти скрупульозно з’ясовують».

Тож, причини, чому Україна з «найкращими стартовими можливостями не перетворитися на геополітичного лідера із потужною економікою, ще «скрупульозно з’ясовують», а площу Музею історію Урядів розширили з однієї кімнати (Петро Тронько свого часу посприяв), до семи кімнат в Будинку незалежного уряду. «Щоб на прикладі діяльності уряду, його становлення, конкретних справ з розбудови незалежної України виховувати молоде покоління», – пише заслужений журналіст України Володимир Татаренко.

Що ж виходить: створили величезний музей урядів, щоб виховувати молоде покоління, як дерибанити стартові можливості з потужною економікою і розповідати про «бажання урядовців зробити для народу якомога більше»?

Велика заслуга Петра Тронька в тому, що на початку 70-х з’явився 26-томник «Історія міст і сіл УРСР». Цю працю високо оцінюють сучасники, там зібрана історія сіл і міст окремо кожної області. Але й над цією заслугою висить тягар неправди. Зупинюсь лише на одному прикладі.

У книзі з історії міст і сіл Чернігівської області, в розділі про Бобровицький район, викладена коротенька історія села Мочалище. З відомих уродженців села названий Степан Шуплик, «народний поет, партизан з’єднання Федорова». Поміщена невеличка фотографія, де Шуплик на партизанській стоянці читає свої вірші. Але там не написано того, як цей «поет» після жовтневого перевороту був у війську Демида Ромашки, свого кума, який створив велику армію на Чернігівщині і Київщині, що воювала проти більшовиків у складі УНР. Потім Степан паскудно продався чекістам, умовив кума переночувати в Мочалищі, де й застрелив сплячого. Дослідники називають Демида Ромашку полковником, отаманом великої селянської армії, але правда про нього затерта історією, а «дід Степан-партизан» увіковічений. А от одинадцять моїх земляків були розстріляні в 1938-му за «неактивну участь у політичній банді Ромашки». Згадав про це і чекістам «настукав» односелець, колишній кримінальний бандит Чамро, це підтвердила і його сестра, комсомольська активістка Рая. Ще вона пригадала, як земляк Костюк говорив у 33-му, що краще підтримали б українську владу після революції, тоді й голодомору б не було. Костюка теж розстріляли. Душогубні справи земляків тримав у руках, статтю про них писав. Але таких прикладів, як і багато інших правдивих, немає в «Історії міст і сіл УРСР».

Цей багатотомник має право на існування, оскільки в ньому відображена історія, яку творили теж українці. Якщо щось неправильно творили, для досліджень і висновків є уроки найкращого вчителя – Історії. На жаль, навіть з числа експонатів музею українського уряду багато нездібних її учнів. Втім, сучасники не вправі переписувати Історію під диктовку сучасних політиків і державників. Бо без правдивої історії наше й майбутнє покоління не зможуть по-справжньому вивчити й засвоїти повчальні уроки, й зрештою позбутися тягаря неправди. Тоді й причини невдач української нації, як і багато досягнень, стануть зрозумілими і повчальними, пригодяться для відбудови й розбудови України.

 

Григорій ВОЙТОК, журналіст, письменник

Схожі матеріали (за тегом)