|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 11:40 | 08.12.2022

Олексій Макаренко Олексій Макаренко

З династії артилеристів

Обидва його дідусі були на фронтах Другої світової війни. Тато теж обрав мужню професію військового, був полковником. Тож Льоша змалечку мріяв продовжити ратну справу своїх близьких – став артилеристом.

Олексій Макаренко (позивний «Макар») боронить Україну з 2014-го. Його було двічі поранено на Донбасі – у пеклі під Іловайськом… Однак він, не вагаючись, 24 лютого пішов воювати з окупантами. Відтоді полковник «Макар» – начальник управління територіальної оборони Оперативного командування «Північ» ЗСУ. Це його бойові накази виконує відважна група «Кліщі», про подвиги якої ми розповідаємо на шпальтах «Чернігівщини».

Старший син Олексія Валентиновича – Павло – теж артилерист, як і тато, воює з проклятими рашистами. У свої майже 50 літ «Макар» почувається на 30, і мріє після Перемоги ще довго жити та працювати в рідному місті-герої Чернігові.

 

– Пане Олексію, Ви – з родини військових, корінний чернігівець.

– Так, я народився в Чернігівській районній лікарні. З самого дитинства хотів стати справжнім військовим! Мої друзі мріяли про професії кіноактора, космонавта, банкіра, науковця, інженера. А я щиро пишався своїми дідусями, які мужньо пройшли всю війну та здобули велику Перемогу над нацистами. Вони повернулися додому героями!

Звісно, це надзвичайно вплинуло на мого тата, Валентина Андрійовича, котрий продовжив родинну військову династію та закінчив службу в званні полковника. Батько був висококваліфікованим фахівцем, і його свідомий вибір, непоказний, дуже щирий патріотизм та увесь стиль життя завжди мені подобалися. Тож я прагнув бути схожим на свого чудового татуся!

А матінка, Зоя Володимирівна, трудилася в конструкторському бюро на Чернігівському радіоприладному заводі, а згодом працювала у статистичному управлінні. Мої дорогі батьки вже відійшли у вічність, але їх приклад такого подвижницького і шляхетного життя для мене справді важливий.

– І Ви, звичайно, вступили до військового училища.

– Ні, спочатку я пішов до ПТУ й отримав професію фрезерувальника… Відверто кажучи, в школі я був «трієчником» та бешкетником. Однак до ПТУ вступив із задоволенням, і не шкодую, що здобув робітничу спеціальність. Бо я ніколи не вважав і не вважаю тих, хто закінчив профтехучилище, «людьми другого сорту». Навпаки – добре, коли у чоловіка руки не з сідниць ростуть!

У ПТУ в мене були «четвірки» та «п’ятірки», тож я без проблем вступив до Сумського артилерійського училища. Закінчив його в незалежній Україні і, звісно, залишився тут. Дехто тоді спробував шукати ліпшої долі в росії, та я навіть припустити такого не міг! Хоча, як то кажуть, наполовину росіянин за національністю. Але в душі – завжди щирий українець, однозначно. Бо мене батьки виховували в українських традиціях, і це – моя земля, яку люблю усім серцем!

Тож служив у 155-му самохідному артилерійському полку – в Смілі, на Черкащині. Загалом в армії прослужив 28 років. Був начальником управління територіальної оборони Оперативного командування в Дніпропетровську. Ми з моїм хорошим другом «Морпехом», про якого Ви нещодавно розповіли читачам, по суті, тоді створювали тероборону в оперативному командуванні Дніпропетровська, котре формувалося на фондах 6 Армійського корпусу, – стояли біля її джерел. До того були тільки папірці, і от нарешті – реальне, повноцінне життя.

До речі, добровольці, патріоти, які тоді свідомо пішли в територіальну оборону, невдовзі проявили себе як мужні, самовіддані воїни, професіонали. Вони вчилися, старалися, прагнули досягти високих результатів, слухалися командирів. І серед них було менше загиблих та поранених. Бо вони справді бажали воювати – захищати свою Вітчизну, адже це – свята справа.

А чого хочуть окаянні орки? Це – виродки, у яких в душі немає нічого святого! Вони вирушають на війну з примусу: зі страху, що їх у разі відмови запроторять до в’язниці. А дехто воює за «тридцять срібняків»… І більше їх ніщо не цікавить. Це, за великим рахунком, навіть не військо, а банда вбивць, злодіїв, садистів, ґвалтівників. Зазвичай їх набирають із відсталої російської глибинки. Скажімо, серед орди, яка вдерлася в Україну, – тувинці, буряти…

Росіяни, котрі виступають проти рашистів (є й такі), розповідають, що, наприклад, Бурятія – один із найбільш злиденних регіонів РФ, і там узагалі вкрай складно влаштуватися на роботу. Тож, по суті, єдиний вихід – служити в їхній армії. Причому там вживають алкоголь навіть у десять разів більше, аніж в інших регіонах росії! Недаремно мешканці, котрі пережили окупацію, розказують, що майже всі загарбники постійно «накачувалися» самогоном, після чого їх одразу тягнуло на якісь «подвиги», – заради схиблених розваг жорстоко знущалися над мирними людьми: жінками, бабусями, дітлахами… Але чого можна чекати від бандитів?! До речі, в Бурятії зовсім не пам’ятають своєї національної мови, навіть старожили не знають бурятської, вона просто вимерла! Проте вони цим пишаються, вважають себе росіянами… Окупанти були здивовані, що українці живуть краще, заможніше. Бо у них, в глибинці, одна лазня – на все село, вдома ніде нормально помитися. Немає ні газу, ні асфальту… Їх вразило, що ми маємо дачі, рашисти спочатку навіть не могли второпати, що це таке!

– Напередодні початку війни в 2014-му я презентував свої книжки у Тернополі. То там підвівся один добродій і поцікавився: «Пане Сергію, як Ви думаєте, якщо кляті москалі нападуть на Україну, на чиєму боці воюватиме Чернігівщина?» Я відповів, що подібні запитання – образливі для сіверянина, бо Придесення – не менш патріотичне, аніж Галичина.

– І невдовзі в цьому переконалася вся Україна! Я в 2014 році служив у Дніпропетровську, де жителі теж героїчно боронили нашу Вітчизну. Взагалі, «поділ» на Лівобережну і Правобережну Україну – по-моєму, надто штучний. Знаю, наприклад, було дуже багато добровольців і з Чернігівщини, і з Дніпропетровщини. Я пішов на фронт, адже просто не міг вчинити інакше.

– Вас було двічі поранено під Іловайськом.

– Осколок снаряда влучив мені в плече, ще отримав кульове поранення в ногу. Там воювали «елітні» російські війська – я все це бачив на власні очі. Були запеклі бої! Ми потрапили в оточення… Тільки-но вийшли з Іловайська – мінометний обстріл! Три години кружляли полями, нарвалися на засідку… Наша колона розсипалася. Водієві перебило руку, я відстрілювався. Врешті-решт залишився сам, обстріли тривали. Сховався в соняшниках, а вночі йшов пішки до Комсомольська – кілометрів 20. Звісно, обидві рани дошкуляли, але я, дякувати Богові, все ж дочимчикував до своїх… Потім два тижні лікувався в шпиталі. Відтоді – інвалід третьої групи.

Взимку 2015-го я повернувся до Чернігова – призначили начальником управління територіальної оборони ОК «Північ». Я це сприйняв із радістю, адже дуже хотілося додому! Так і служив до 2018 року… Звільнився в званні полковника, далі чотири роки працював менеджером на станції техобслуговування.

За день до війни я отримав повістку з військкомату на збори... Дружина Вікторія (працює начальником відділення «Приватбанку») вмовляла мене не ходити, відчувала, що це – надовго. Я відповів, що остаточно вирішу вранці... У дружини в вайбері є всі її колеги з «Приватбанку», вони там обмінюються інформацією. Однак вже о четвертій ранку вайбер запрацював інтенсивно… Це – дуже незвично! Кажу: «Поглянь, що там таке?» Вона лише подивилася і схвильовано каже: «Увімкни телевізор, у державі – війна!»

Почав одразу збиратися, дружина плакала... Відвіз жінку та молодшого сина, школяра Валеру, до її батьків, на Подусівку. І пішов до військкомату… Управління територіальної оборони планували скоротити, а тут – війна, тож ця посада була вакантна, і мене призначили. Відбулося дежа вю: знову я – на цій посаді, а заступник у мене – чудовий бойовий друг «Морпех»!

– Ваш старший син Павло продовжив династію – воює артилеристом, захищає незалежну Україну.

– Так, він два роки тому закінчив військове училище… Як і я, професію військового обрав свідомо, я на нього зовсім не тиснув. Втім, звісно, я таким сином можу щиро гордитися! Взагалі, у сучасній війні артилеристи – дуже важливі, недаремно їх називають «богами війни». Завдяки комп’ютеризації покращилися точність і швидкість наведення... Для літаків треба аеродроми – це дорого. Для танків потрібен простір – наприклад, степ, а на Чернігівщині – незручна для них місцевість: річки, болота… А в місті танк – вразливий, у нього нескладно влучити, це – мішень.

– Чому ж росіяни кинули сюди стільки танків?

– Бо вони планували захопити місто буквально за день і далі наступати на Київ… Сподівалися, що тут українці їх мало не з квітами зустрічатимуть! Але що «руський мир» приніс Україні з 2014 року? Тільки руйнування, кров і горе… Співвітчизники вже усвідомили, що росія – наш лютий та віроломний ворог, бо хоче лише одного – знищити Українську державу, наш волелюбний народ!

Тож ми дбали про рідне місто – під шаленими обстрілами вивозили поранених. А очолював ці бойові завдання досвідчений «Редактор» разом зі своїм побратимом «Рятівником». Евакуювали дітей та людей похилого віку. А от сюди, до Чернігова, ми привозили боєприпаси, продукти і медикаменти. Пробиралися також у ворожий тил та передавали зброю нашим партизанам. Супроводжували й аварійні служби (Чернігівгаз, водоканал, пожежні машини). З’ясовували інформацію: скільки людей у бомбосховищах, а також – немічних, самотніх та хворих жителів у підвалах, котрі самотужки не могли добратися до лікарень… Взагалі, багато проблем доводилося дуже швидко вирішувати!

А в разі вуличних боїв ми мали відбивати атаки ворога на своїй ділянці – на вулиці Шевченка: від Чернігівського технологічного університету – і до Красного мосту. Для цього мали 6 протитанкових розрахунків і 2 мобільних, на автомобілях. Проте якби вороги наважилися на штурм міста, вони б мали величезні втрати, адже буквально на кожному кроці на них чекала б смерть!

Тоді я був зайнятий буквально 24 години на добу, це – така неймовірна напруга, бо необхідно було скрізь встигати… Тепер – звичайно, легше, однак поки що розслаблятися не можна, зарано, – жахлива війна триває, забираючи щоразу безцінні людські життя.

Взагалі, з такими надійними та відчайдушними бійцями, як наша група «Кліщі», можна діяти справді ефективно та досягати потрібних результатів.

– Наразі «Кліщі» виконують Ваші завдання? Ви – їхній начальник?

– Так, і я – дуже високої думки про професіоналізм Андрія Требуха та його бойових побратимів! Зараз вони перекваліфікувалися на саперів і вкотре ризикують життям. Бо вони такі: «Якщо це дійсно потрібно і важливо – отже, як би не було складно, навіть іноді – просто неможливо, це треба робити. Хто ж, як не ми?». Авжеж, наші «кліщі» пролізуть та продеруться скрізь!

– Наскільки вірогідно, що загарбники спробують вдруге захопити Київ, Чернігів і Суми?

– Як на мене, це зараз – малоймовірно. Я б дав тільки 10 відсотків, що вони знову попруть, і 90 процентів, що не наважаться… Думаю, вони цілком розуміють, що, лиш перетнувши кордон, отримають дуже «гарячий» прийом. Навіть десять кілометрів не пройдуть – потраплять під навіжену «роздачу»! Тобто ми цілком готові до цього, дамо належну відсіч окупантам.

– У Вас на війні траплялися миті розпачу, зневіри?

– Знаєте, у лютому 2015 року я пережив транзиторно-ішемічну атаку – простіше кажучи, мікроінсульт… У мене на добу відібрало мову, ліву руку та частково ліву ногу. Це сталося прямо на службі, мене доправили в шпиталь… Все обійшлося, але тоді в голові різні думки роїлися! Та й відчуття небезпеки я дуже гостро пережив, коли на рідне місто падали ворожі 500-кілограмові авіабомби. Вони так несамовито гупали, а потім я бачив величезні та глибокі урвища від них!

Тепер мені незабаром виповниться 50 років, та я щиро говорю друзям, що почуваю себе тридцятилітнім. Втім, це – особисте…

А в нашій Перемозі над росією я впевнений, і ніякої зневіри у мене з цього приводу немає! Наскільки швидко це станеться? Все залежить від того, коли ми нарешті отримаємо далекобійну зброю. Бо без неї організувати ефективний контрнаступ – доволі складно, це вимагатиме багато жертв... Та я сподіваюся, що таку сучасну зброю ми, попри все, неодмінно одержимо, й тоді перевага буде на нашому боці, тому росіянам дійсно захочеться миру…

– Плануєте вже своє життя після війни?

– Наша родина мешкатиме в Чернігові. Жодних сумнівів, що місто буде відбудоване! Військову службу все-таки залишу – звільню дорогу молодшим. Перед війною я задумав зробити ремонт у своїй оселі, тож матиму заняття – я багато що можу лагодити власноруч… Люблю природу, риболовлю, збирати гриби та ягоди. Однак на найближчі п’ять років про гриби і ягоди ліпше й не згадувати, адже з власного досвіду знаю, стільки небезпечних «сюрпризів» у нашій землі ще залишилося від рашистів. Втім, я – людина багатогранна, не звик бити байдики, тож, без сумніву, знайду собі роботу для душі.

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)