|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 10:39 | 06.30.2022

Сергій Мартин Сергій Мартин

Водій, з яким за руку вітаються бійці та генерали з усієї України!

57-річний водій Збройних Сил України Сергій Мартин (позивний «Зозо») брав участь у небезпечних миротворчих місіях в Лівані, Сьєрра-Леоне та Іраку. А коли в 2014-му росія віроломно вдерлася до Криму та Донбасу, він добровольцем пішов на фронт і відтоді боронить Вітчизну від ненависних окупантів.

Відважний воїн – герой оборони рідного Чернігова. Під обстрілами, ризикуючи життям, він доставляв в оточене орками місто боєприпаси, медикаменти, гуманітарну допомогу. Вивозив поранених бійців, багатьох дітей та жінок. Виконував найскладніші завдання у ворожому тилу…

Бійці відгукуються про нього як про одного з найкращих водіїв Збройних Сил України. Адже вони знають – якщо за справу береться легендарний, досвідчений «Зозо», все буде зроблено на найвищому професійному рівні.

 

– Пане Сергію, я чув про Вас дуже багато хорошого. Мені розповідали, що вояки з усієї України знають та шанують безстрашного й відчайдушного водія «Зозо», який переймається лише одним – як найліпше виконати чергове бойове завдання. Тому з Вами скрізь, по всій Україні, за руку вітаються бійці та генерали. У Вас – близько двадцяти почесних нагород...

– Просто я давно на війні, позаду – десятки тисяч кілометрів доріг, а то й бездоріжжя, служба у миротворчих місіях. Постійно перевожу бійців своїм автобусом. Що б не сталося, якою б не була загроза, не звик скаржитися та нарікати на долю. Знаєте, це – велика відповідальність, особливо на фронті, під постійними шаленими обстрілами з мінометів і ракет, бомбардуваннями, щодоби перевозити людей, дбати про їхню безпеку!

Втім, коли навіть їду сам, проте везу велику кількість снарядів, то, самі розумієте, досить лише одного влучання – і мене вмить рознесе на друзки... Та страх у мене минув ще на війні в Іраку. Я давно звик до постійного ризику. І не раз переконувався, що в найгіршій, здавалося б, уже безнадійній ситуації все одно є вихід. Головне – не панікувати та чітко робити свою справу, вірити, що все буде добре!

Адже вояк, який не вірить у те, чим займається, – це не боєць... Взагалі, запевняю Вас, – абсолютна більшість наших воїнів переконані, що Україна переможе триклятих загарбників, бо ми ж захищаємо рідну землю, це – свята, справедлива, патріотична справа. Тому жодних сумнівів – перемога буде за нами!

А ось наші вороги в основному зараз воюють із примусу або за гроші. Вони жорстоко вбивають, катують, грабують і ґвалтують, навіть шестилітніх дітей… І це – в XXI столітті, в самому центрі Європи! Отож жодної пощади тим нелюдам не буде. Тепер мені не соромно говорити, що я – українець, бо саме ми, українці – наша нескорена нація – рятуємо увесь світ від загибелі.

Однак я – простий, скромний та звичайний трудяга, який справді хоче якнайкраще виконати свою роботу, адже від цього залежить життя багатьох людей. Я – зовсім не марнославний, не звик себе розхвалювати, нехай краще люди про мене добре слово скажуть, якщо я справді на це заслуговую.

– А звідки у Вас взявся такий колоритний і цікавий позивний – «Зозо»? Чесно кажучи, ще не знаючи Вас, я подумав, що це – боєць із Грузії...

– Звісно, серед добровольців, які нині захищають Україну, є і грузини. Але я – українець, родом із Закарпаття. Тато працював бригадиром будівельників, матуся була швачкою… А сюди, до Чернігова, мене привезла дружина, яка народилася в селі Рудка. Місто мені надзвичайно сподобалося – таке зелене, ошатне та затишне. Тут – неймовірні, мальовничі краєвиди, давні храми. Тому я – щирий патріот Чернігова і Придесення, це – моя рідна земля.

Як з’явився у мене ось такий оригінальний, дотепний позивний? А це – такий номер у мого автобуса: «3030». Тобто там – звісно ж, цифри – трійки та нулі. Проте можна уявити, що то – літери, отже й виходить «Зозо»…

1azozo3

– Ви – відомий миротворець, побували не в одній державі. Я дві книги про миротворців написав, то чудово усвідомлюю, настільки це – почесно та відповідально. Адже миротворцями ставали найкращі українські вояки!

– Взагалі, я служив у різних миротворчих місіях: на Близькому Сході – у Лівані (де наші бійці займалися розмінуванням), в африканській державі Сьєрра-Леоне та в Іраку. Звісно, це – величезний бойовий і життєвий досвід! Я з дитинства мріяв мандрувати Україною та світом, тому щасливий, що мої мрії здійснилися. Власне, за час служби водієм я їздив на БТР, БМП, БРДМ та всій колісній техніці. Знаю, що таке непрохідні джунглі і випалені сонцем пустелі, як це – їздити автівкою в сезон дощів...

Якось я загруз і аж п’ять днів мешкав у африканських нетрях наодинці зі зміями, мавпами та варанами! Можете собі уявити? Тоді мене врятували миротворці з Польщі. Втім, попри все, я ні про що не шкодую, адже є про що згадати! Просто усвідомлюю, що недаремно живу на цьому світі.

На жаль, з 1991 року українське військо тільки постійно скорочували, розвалювали та добивали до ручки. Можновладці ніяк не могли усвідомити істинність відомого афоризму: «Якщо ви не хочете годувати власну армію, то годуватимете чужу…» Так, врешті-решт, і сталося! Дійшло до того, що у нас поскорочували, наприклад, льотні училища, бо шкодували пальне на літаки та вертольоти. Та й про самі літаки не дбали… Тому дуже добре, що бодай наші миротворці отримували належний бойовий досвід, бо там пальне наразі не економили і наші вертольоти постійно літали.

І коли в 2014-му росія віроломно напала на Україну, дуже знадобився досвід миротворців та наших «афганців». Вони були належно підготовлені і цілком професійно громили загарбників. Я одразу звернувся до військкомату, щоб добровольцем піти на фронт. Однак мені сказали: «Діду, поки вистачає молодих, тому ще зачекайте: якщо буде потреба, то ми покличемо». Але я все одно наполягав, адже не міг сидіти, склавши руки, коли окупанти посунули на рідну українську землю! І в 2015-му я таки потрапив на фронт, воював на Донбасі…

Знаєте, я дуже люблю риболовлю, вожу з собою вудку, але вже вісім років навіть не розпаковував її, бо просто не вистачає часу – маю безперервні важливі бойові завдання, які потрібно виконувати, і не лише вдень, а нерідко і вночі. Вже вісім років не був у відпустці – не можу собі цього дозволити, бо вороги топчуть нашу землю – отже, потрібно невтомно воювати до перемоги. Тільки так, іншого виходу не існує! Тому я не переймаюся якимись власними благами та забаганками, єдина мета – знищувати окупантів, робити все, що можу для України.

– Ви – водій автобуса, служите в батальйоні охорони Оперативного командування «Північ» Збройних Сил України.

– Так, автобус має 45 місць, тому у мене щоразу – багато пасажирів… Я вожу мобілізованих. Під час блокади, під постійними обстрілами вивозив з оточеного Чернігова наших поранених бійців, дітей, жінок і людей похилого віку. А сюди я привозив боєприпаси, медикаменти та гуманітарну допомогу. Також виконував різноманітні бойові завдання у ворожому тилу.

Наприклад, я віз нашу диверсійну групу – понад 30 бійців. Треба було підірвати міст поблизу Ладинки в Чернігівському районі. Звісно, окупанти не дрімали – обстрілювали, тому ми ховалися в лісі – до ночі. Ну, а потім хлопці зробили свою справу – міст був підірваний… І таких епізодів – не злічити, адже це – війна. Маю бути постійно готовим до виконання будь-яких завдань.

Взагалі, більшість українських бійців воюють хоробро та самовіддано. Зокрема, я перевозив поранених із відомою групою «Кліщі», то щиро скажу, що це – наші справжні герої! Причому вони завжди діють високопрофесійно, розумно, винахідливо, надійно. І мені надзвичайно імпонує, з якою повагою вони ставляться один до одного. Це – не просто вояки, а друзі та однодумці.

– А хто наразі лагодить Ваш автобус?

– Зазвичай сам і лагоджу… А хто ж іще, коли я постійно в дорозі? Якось взагалі там двигун зіпсувався, то я його зняв, повністю розібрав і за п’ять днів відремонтував. Військовому водієві потрібно бути майстром на всі руки!

– Вас називають надзвичайно, неймовірно везучим. Адже Ви буквально виконуєте неможливе й залишаєтеся невразливим, немов зачарований… Як таке наразі може бути?

– Знаєте, за час війни я втратив багатьох бойових побратимів. Для мене це щоразу найболючіше! До цього не можна звикнути, і сльози навертаються на очі, коли ти буквально вчора розмовляв із цим чоловіком, пив із ним чай, а сьогодні його вже немає серед живих… І я, звісно, розумію, що в будь-яку мить таке може трапитися зі мною. Власне, я не раз був на волосинку від смерті.

Ось, пам’ятаю, тільки-но проскочив міст, і вже за пів хвилини на тому ж місці, де я щойно був, розірвався снаряд! Як я тоді вцілів?.. Один Господь знає, це – його парафія… Авжеж, маю бойовий досвід, стараюся за будь-яких обставин не опускати рук, проте цілком усвідомлюю, що я – не вічний…

Але, відверто кажучи, я живу не для себе, а заради майбутнього своїх дітей, онуків та, сподіваюся, правнуків. Адже у мене – двоє дітей. Донька – Наталія, приватний підприємець, котра виховує мою прекрасну онучку Злату. Це – напрочуд розумна, чуйна і талановита дівчинка, моя улюблениця! Вона – художниця, вже має власні справжні, оригінальні та цікаві роботи. Донька з онучкою мешкають у Чернігові, а мій син Тарас наразі живе в Києві, він, як і я, – військовий, захищає Україну. Я щиро пишаюся своїми близькими!

– Ви захищали Чернігів під час ворожої блокади. Відчували підтримку мешканців міста?

– Безперечно. Люди нам дуже допомагали, в усьому підтримували. Я взагалі скажу, що багато жителів тут поводилися героїчно! Медики рятували життя наших поранених бійців – лікарі в надзвичайно складних умовах, під безперервними ворожими обстрілами, мужньо і самовіддано робили операції. А як вивозили сміття комунальники – я бачив їхні машини, посічені осколками. Вражали й хоробрі волонтери, які постійно моталися між кулями, щоб, попри смертельну небезпеку, дістати та привезти для людей найнеобхідніше.

Про таке неодмінно потрібно розповідати, адже це – вже наша історія, не вкрита якимось штучним чи помпезним глянцем, не вигадана, а справжня, трагічна й героїчна водночас. Історія, якою ми з вами можемо справедливо пишатися. Так, я – надзвичайно гордий, що мешкаю в місті-герої Чернігові!

– Поки що ситуація на фронті – дуже складна, важка. Ворог окупував Херсонщину, намагається наступати на Донбасі, навіть погрожує захопити Південь і всю Україну, до кордону з Польщею. Який Ваш особистий прогноз?

– Україна має всі шанси здолати загарбників. Це – не просто слова, а цілком реальна оцінка ситуації. Так, буде ще дуже складно, важко, будуть і трагічні втрати… Але ми неодмінно переможемо! Звісно, хотілося б швидше, та все залежить від того, коли ми отримаємо важку далекобійну зброю. Адже в тому, що вона у нас буде, я аніскільки не сумніваюся. Це – тільки питання часу!

Тому я дуже іронічно ставлюся до усіляких пустопорожніх балачок про начебто розпад України. Про це патякають або підлі зрадники, або нікчемні боягузи. Ні, Україна вистоїть і стане ще сильнішою! Власне, ми зараз щодня стаємо сильнішими, натомість окупанти воюють з останніх сил…

Отож, я думаю, війна завершиться у проміжку між жовтнем цього року – лютим наступного. На більше у загарбників просто не вистачить сили. Бо в лютому реально затріщить російська економіка… Тож, як то кажуть, все буде Україна! І рідний Чернігів ми з вами обов’язково відбудуємо, інакше й бути не може. Я в цьому щиро переконаний. Отоді я нарешті трохи перепочину і від душі посиджу з вудкою на березі нашої чудової річки… Також мрію про мандри – скажімо, дуже хочеться знову побувати в Карпатах.

Попри все, Україна – прекрасна, неповторна та найкраща в світі. Тому мені не потрібен ніякий ілюзорний заморський рай – я хочу жити тільки тут!

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)