|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 9:36 | 06.30.2022

Антон Набільський: «Молода пара під завалами й досі стоїть перед очима»

Антон Набільський: «Молода пара під завалами й досі стоїть перед очима»

Водій військового медичного автомобіля на позивний «Тоха» – вже вдруге на війні, проте такою її він не бачив.

Мобілізований у 2014 році, він був водієм «швидкої допомоги». Їздив кілька разів у Донецьк забирати поранених, та справжню війну пізнав лише 24 лютого. Саме йому доводилося перевозити поранених після найстрашніших бомбардувань Чернігова. Саме його медичний «Богдан» їздив на блокпости, які знаходилися на останньому рубежі, возили військовим ліки та їжу. Саме він одним із перших привіз ліки і медичне комплектування для військових вже після того, як кацапи підірвали міст.

 

Напередодні Антон Набільський був вдома, в Острі. 24 лютого чоловік прокинувся дуже рано. Перед виходом на роботу збирався випити чашку кави, але, увімкнувши телевізор, натрапив на звернення Президента про те, що в країні вводиться військовий стан. Тоді Антон зрозумів, що почалася війна.

«Вже після того, як Путін визнав ДНР і ЛНР, я відчував, що війна все ж таки буде, але ще не розумів її масштабу, – говорить «Тоха». – Після почутого навіть зібрав вдома сумку у військкомат. Адже війна могла початися будь-якої миті, і я мав бути готовий. Поклав змінний одяг та декілька консервів на перший час. У ніч з 23 на 24 лютого я ночував у мами, але почувши, що росія вторглася на нашу територію, буквально за декілька хвилин був удома і збирався в Чернігів. Якраз тоді моя машина зламалася, тому, взявши свій речмішок, пішов на трасу «голосувати». Простояв понад три години, поки хтось забрав. Машин було багато, але 90% транспорту йшло в напрямку з Чернігова, і дуже мало – на Чернігів. Та знайшовся хлопчина на старенькій «Славуті», який їхав у місто і мене забрав».

Додому приїхав вже після обіду, тому похід у військкомат «Тоха» відклав на ранок, натомість увесь вечір займався пошуками найближчого бомбосховища для дружини і доньки.

«Я насамперед подивився підвальне приміщення нашого будинку, та воно не могло бути бомбосховищем, бо було завалене мотлохом і банками, – згадує «Тоха». – Я думав, це в нашому будинку тільки. Але пройшовши всі найближчі будинки, куди можна дійти за 20 хвилин, зрозумів, що така ситуація скрізь. Люди явно не готувалися до війни. Оскільки ми на першому поверсі живемо, то я вирішив, що дівчатка в разі чого сидітимуть у під’їзді, де не було вікна. У всякому разі, на той час це було правильне рішення. Згодом донька Міла прозвала те місце «бункером». Саме там вони з дружиною були під час обстрілів і бомбардувань».

1anabzd

З донькою Міланою

 

На наступний день, 25 лютого, «Тоха» прокинувся рано, і, вирішивши не чекати відкриття військкомату, пішов у госпіталь, бо в 2014 році служив у танковій бригаді санітаром-водієм. Тож вирішив, що там він обов’язково стане в нагоді. Так, власне, й сталося. Адже «Тоха» знову став водієм-санітаром і буквально з перших годин почав їздити містом, розвозячи їжу, гуманітарну допомогу, ліки, перевозити поранених і «двохсотих» після постійних обстрілів і авіанальотів.

 

Авіанальоти на Подусівку запам'яталися на все життя

 

З перших днів вторгнення російських військ на Чернігівщину у різних районах Чернігова під обстріли та авіаудари потрапляли в основному мирні громадяни, лікарні, школи та житлові квартали. Так зване «бойове хрещення» водію-санітару з позивним «Тоха» довелося пройти якраз після авіанальоту біля Чернігівської районної лікарні. Звідти вони возили поранених до лікарень.

«У перші дні війни ми розвозили медикаменти і їжу, – згадує «Тоха». – Возив усім: і військовим, і цивільним. Коли прилетіла перша бомба на п’ятий полк біля Чернігівської районної лікарні, ми були поруч. Тоді зі мною був офіцер медичної служби і наш фельдшер. І ми відразу поїхали туди, а там кошмар. Одна з бомб потрапила у водогін, дим стоїть, вода під ногами тече, все побите, сигналізація в районному відділі поліції вищить... Пожежі як такої не було, але вибухова хвиля наробила чимало лиха. Багато було поранених, в основному – цивільні люди. Чимало було потерпілих у самій районній лікарні. Я вже й не пам’ятаю, скільки ми разів туди приїздили».

Після цього випадку санітарній машині «Тохи» довелося перевезти не один десяток поранених. Якщо щось серйозне – везли на обласну, а потім перевозили по інших лікарнях. Все було на автоматі.

1anabzaker

За кермом свого медичного «Богдана»

 

Загалом ворожа авіація постійно наводила страх на мирне населення Чернігова. Свої 250-кілограмові бомби і некеровані ракети вони скидали в основному на житлові будинки, на приватний сектор, на школи. Словом, просто знищували мирне населення. І саме після одного з таких нальотів на мікрорайон Подусівка «Тоха» повністю і чітко усвідомив, що це дуже жорстока війна, що ворог нищить мирне населення.

«Пам’ятаю, 3 березня, після чергового артобстрілу, ми привезли в морг «двохсотих». І в той час приїхали наші військові, сказали, що обстріляли 18-ту школу. Ми відразу туди. Перед нами постала страшна картина. Там, де був поріг школи, – величезна дірка в будівлі, а навколо все в цеглі і уламках, – згадує «Тоха». – Ми підбігли ближче, а на порозі лежить дуже багато людей. Один на одному! Може, вони тоді курити вийшли, чи я не знаю. Але в цій купі перемішалися цілі люди і частини тіл, місиво якесь. Це дуже страшна картина, яка закарбувалася в пам’яті. І нам довелося цих людей перевозити».

Відвізши одних поранених, медична машина «Тохи» знову мчала на Подусівку, але вже в приватний сектор – туди росіяни скинули наступну бомбу.

«На місці будинку була величезна воронка, з якої йшов дим, туди щойно влучила бомба вагою 250 кг. Це був старий дерев’яний будинок, – згадує зі сльозами на очах чоловік. – Вже приїхали рятувальники, які почали розкопувати уламки в надії знайти живих людей. Ми почали їм допомагати. Одного чоловіка дістали мертвим, але бачили, що під завалами ще лишалися люди. І ми продовжували так швидко, наскільки це було можливо. Розбирали всі ті уламки, балки, цеглу… І коли це все прибрали, то перед нами відкрилася страшна картина: лежали чоловік і жінка, він лежав зверху, ніби прикриваючи її… Отак їх, мертвих, і знайшли. Цей епізод постає в моїй пам’яті постійно. За що померла ця молода пара? У них же точно були плани на майбутнє, і точно тут не було жодного військового об’єкта поруч. Вони просто скинули ту бомбу на приватний сектор, де жили мирні люди. І після цього випадку я зрозумів, що це – страшна війна, яка забирає дуже багато людських життів, і насамперед – мирного населення. До речі, в той день на Подусівці дуже багато цивільного населення постраждало. Увесь приватний сектор русня знищила. Той день пролетів як одна мить. Не можу згадати навіть, скільки разів ми їздили. Ми поверталися туди знову і знову, возили поранених, возили «двохсотих». У цій метушні просто не помічаєш, як швидко летить час».

1virsbur

 

Операція «евакуація»

 

Окрім перевезення поранених у місті, «Тоха» брав участь і в евакуації поранених військових із чернігівських лікарень до Києва.

«Перша моя евакуація була тоді, коли вже за Количівкою стояли війська ворога. Ми їхали так званою «дорогою смерті», яка на той момент обстрілювалася ворогом, – згадує «Тоха». – Тоді маршрут в один бік замість звичних 90 кілометрів тягнувся 280 кілометрів. Перша евакуація пройшла успішно, але коли через декілька днів довелося екстрено відвозити на Київ двох дуже важких поранених, довелося трохи понервувати. Ми везли хлопців із тяжкими пораненнями черевної порожнини. Наші медики зробили все необхідне, і потрібна була наступна операція. Хворих завантажили, прив’язали. Тоді зі мною їхав супроводжуючий військовий медик і полковник на позивний «Редактор». Ми мали швидко, наскільки це можливо, доправити хлопців до Києва. Напередодні пройшли дощі, а їхати полями треба було, а там озимина, грязюка. Ще й ворог обстрілює. Тоді те поле прострілювалося, і ми мали його дуже швидко проїхати. Не знаю, як ми тоді прорвалися. Я натиснув педаль газу – і ми поїхали. Лікар стукав, щоб я їхав тихіше, бо хлопцям боляче, – я все це розумів, але в той же час розумів і те, що якщо ми зупинимося, то це все. Ми – жива мішень, і самі не виїдемо, лише трактором довелося б витягувати. На щастя, ми проїхали. Після цього була ще не одна евакуація, але ця для мене була найтяжчою. Я тоді навіть пісні співав, поки те поле проїжджали, щоб не відволікатися від дороги».

 

Перші переїхали «пішохідний»

 

У ніч із 22 на 23 березня російські війська скинули авіаційну бомбу на автомобільний міст у Чернігові, повністю перерізавши транспортну артерію, яка з'єднувала місто з Києвом. Так здавалося ворогу. Але наш народ непереможний – люди знайшли інші шляхи, аби доставляти в Чернігів гуманітарну і медичну допомогу. Одним з таких шляхів в перші дні став пішохідний міст, і «Тоха» був першим, хто виїхав із міста через нього.

«Зранку 23 березня ми з «Редактором» мали їхати по аптечки, мішки рятувальника та інші медикаменти для наших військових, – розповідає «Тоха». – Тобто мали забирати повне медичне оснащення, а це понад 5 тисяч одиниць різного найменування. Їхати треба було в Київ на нашу базу. Виїзд був о третій годині ранку. Пам’ятаю, тоді пароль був «Дніпро». Ми під’їхали до повороту на міст, сказали пароль – і хлопці, які стояли на посту, почали сміятися. Кажуть: хіба що вплав, бо моста немає».

Робити було нічого – військовим довелося ризикувати і їхати через пішохідний міст. Саме вони були першими, хто проїхав по ньому після того, як підірвали автомобільний.

«Щойно ми проїхали по пішохідному, у наш бік почали летіти «Гради», – згадує «Тоха». – Доїхали до Анисова, зупинилися, подивилися на міст – а він весь димів, і канонаду ворожої артилерії було добре чути. То вже вівся обстріл пішохідного мосту. Нам дивом вдалося проїхати ним до початку обстрілу. Коли приїхали на склад у Київ, усі були шоковані, бо вони чекали «КамАЗ», а тут прихав медичний «Богдан». І щоб вмістити всі ці медикаменти, нам довелося понад три години розпаковувати всі коробки і вже без них вкладати, щоб усе забрати. Пам’ятаю, з Києва виїхали о 18:00. Мене тоді вразило те, що там по всьому місту горіло світло, освітлювалися мости – а в Чернігові світла вже давно не було. І ми вже й забули, як це. Тоді нам довелося ночувати прямісінько на дорозі, бо дорога йшла через ліс, а фари машини в лісі добре відбиваються. Вирішили не привертати увагу і заночували. Доїхавши на наступний день до Анисова, ми зупинилися, бо ввесь час стріляли, і треба було перечекати, щоб не потрапити під обстріл. Тоді якраз обстрілювали той-таки пішохідний міст. І як тільки обстріл закінчився, ми поїхали до пішохідного, але коли під’їхали до дороги, яка вела на нього, жахнулися: всі дерева, посадки, які були ще день тому, – усе перебите, замість дерев «Гради» стирчать, побиті, як сірники. І було багато розстріляних машин, які перекривали основну дорогу на міст. Довелося об’їздити і їхати пляжем. Незважаючи на небезпеку, ми доставили ту допомогу, яка була потрібна місту».

 

Все лишається в пам’яті

 

Після виїздів «Тоха» сам мив свого «Богдана» від крові і решток тіл.

«Десь кожні два дні я мив машину і ноші, – говорить «Тоха». – Хтось же має це робити. Я це робив зазвичай наступний день після того, як ми перевозили тяжко поранених. У перший день руки не піднімалися. Я брав відро, ганчірку, від’їздив подалі і мив. Змивав кров і навіть частини тіл. Американські ноші – пластикові, і їх легше відмивати, а от наші – брезентові, і кров із них змити дуже важко. І не тільки машину треба було мити, але й форму постійно прати. Коли ти на виїзді, то не думаєш, як людину завантажити в машину так, щоб не замазатися кров’ю. Ти думаєш, як швидше довезти до лікарні, щоб їй врятували життя. Дивишся, бувало, – і руки по лікоть в крові, просто не звертаєш увагу. Коли ти приїздиш на місце, де поранені, ти просто робиш свою роботу. Швидко, на автоматі. Тоді не думаєш не про емоції, ні про мораль. Просто робиш роботу. А вже наступного дня тебе починає трясти. Таке просто так не минає, і десь у пам’яті воно лишається. Назавжди. Просто зараз я намагаюсь не думати про це».

Більше за все військового водія-санітара вражає той факт, що ворог воює з мирним населенням. З тим, яке він начебто йшов «освобождать». І в своєму медичному «Богдані» Антону довелося перевозити набагато більше поранених і вбитих цивільних, аніж військових.

«Дуже багато було мирних людей постраждалих, – говорить «Тоха». – Я розумів, що буде війна. Обстріли, поранені, – ну це зрозуміло, коли це військові. Але коли ця війна по суті проти мирного населення?! Коли ти виїздиш, чуєш, як пролетіла міна, як вона падає, – і вже чекаєш дзвінка, що треба їхати по поранених. Причому ніколи не знаєш, які там поранені. Мені доводилося возити до лікарні поранених дітей. Ось це, я вам скажу, найстрашніше.

Я точно знаю, що ми виграємо цю війну. Обов’язково! Навіть якщо сили не рівні, їх більше, зброї більше. Але вони посягнули на святе – на наші сім’ї, будинки, родини».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ

Схожі матеріали (за тегом)