|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 21:55 | 05.25.2022

Оксана Верхуша зі Стахорщини утримує з чоловіком шосту частину сільського поголів’я корів

Оксана Верхуша зі Стахорщини утримує з чоловіком шосту частину сільського поголів’я корів

Філолог за освітою, педагог за професією і молочний фермер за покликанням. Оксана Верхуша з Стахорщини Новгород-Сіверської громади покинула педагогіку заради корів.

Кілька років тому вона разом із чоловіком Петром заснувала фермерське господарство з амбітними планами – побудувати міні-ферму. Втім, реалії виявились не такими оптимістичними – ферма залишилась у мріях працьовитих селян, а от корівок, завдяки безвідсотковій позиці місцевого сирзаводу, родина Верхуш докупила. Нині у двох старих хлівах стахорці утримують 16 породистих «ласунь» – одну шосту від усього сільського поголів’я.

 

«Живемо біля озера, а ніколи і вгору глянути»

 

Стахорщина, що на Новгород-Сіверщині, здавна славиться довколишніми красотами, а ще походженням іменитого історика та археолога Дмитра Самоквасова, що розкопав добру частину давніх поховань та знахідок, які потім опинились в іменитих музеях царської Росії. Нащадок українських дворян і, очевидно, як і більшість стахорців, – нащадок козаків, які активно заселяли ці землі. Самі прізвища говорять за це: Пушкарі, Соловари, Верхуші, Скопенки…

Стахорщина – це, безперечно, одна із перлин цього прекрасного краю. Село розлого розкинулось у заглибині, у відомому ще з давньоруських часів урочищі Чайкін Лог, оточене красивими вибалками, лісами та болотами, на березі річки Малотечки, правої притоки Десни, яку совіти заґратували штучною дамбою, в результаті чого тут утворилось мальовниче озеро. На березі цього озера й живе родина Верхуш. Від хати Петра та Оксани Верхуш до плеса – не більше ста метрів – щоправда, пані Оксана не може пригадати, коли востаннє вона була на тому озері.

«Ніколи і вгору глянути, – зізнається пані Оксана. – Дуже важка ця праця. Ми здаємо молоко на Новгород-Сіверський сирзавод. Машина забирає молоко о п’ятій ранку. Для того, щоб встигнути подоїти корів, прокидаємось із чоловіком о третій ночі. Подоїли, погодували, здали молоко – і так до самого вечора».

На доїння 16-ти корів іде півтори години. І так кожен божий день. Така вона, «жива» копійка в селі.

Любов до тварин у Оксани Верхуши, можна сказати, надприродна. Щойно закінчивши інститут і повернувшись у Стахорщину, вона завела двох корів. Пішла працювати вчителькою початкових класів і поступово нарощувала поголів’я. Коли в хліві вже стояло п’ять «ласунь», чоловік поставив перед вибором – або корови, або школа. Пані Оксана обрала корів. Плани у молодої селянки були амбітними – хотілося розвиватись і тягнути інших. Відтак замислили з чоловіком збудувати міні-ферму. Для цього відвели на городі й місцину, зареєстрували фермерське господарство, назвали його на англійський манер «Мілкс ноу». Втім, райдужні європейські мрії розбились об важкі українські реалії. У 2018 році фермерів обклали податками, а отримати кредит для будівництва міні-комплексу виявилось на грані фантастики. Банки вимагали щорічного прибутку в 700 тисяч гривень, а де ж його взяти, коли для того, щоб розвиватись, потрібно постійно вкладати оборотні кошти?

 

Придбати корів допоміг сирзавод

 

Втім, від ідеї наростити поголів’я Верхуші не відмовились. На той час у них вже було 10 голів сименталів та українських чорно-рябих. Але де взяти кошти на придбання недешевих породистих корів? Адже вартість однієї нетелі наближалась до 30 тисяч гривень.

Безвідсоткову позику їм надав Новгород-Сіверський сирзавод. Підприємству вигідно, коли місцеве населення утримує корів, адже від цього прямо залежать обсяги закупівлі та виробництва. Відтак за два наступні роки фермери Верхуші докупили ще шість голів чорно-рябих – половину взяли в Покошичах, половину в сусідній Блистовій, коли ще там процвітало тваринництво. Нині, кажуть, зі смертю Юхима Терешенка, все занепало.

Стахорщина теж донедавна мала всі шанси зберегти тваринництво і частину робочих місць. Тривалий час тут ще трималося на плаву місцеве господарство, були хоч і поганенькі, але корови. Та з приходом так званих інвесторів картина змінилась на звичну для Чернігівщини – худобу вирізали, хліви розібрали, землю люди самі віддали.

Оксана Верхуша ще тоді намагалась переконати односельців, аби ті продали їй корів та хліви.

«Коли ще була земля, коли ще був колгосп, я хотіла викупити ферму, – пригадує пані Оксана. – Оцінювали її не дуже дорого. Але, як буває у нас, в українців, найбільше щастя – це коли сусіду погано. Лунало й таке: ну що ж ти, така молода – і хочеш вже ферму? На нас хочеш забагатіти?».

Прийшов один інвестор, другий – все закрили, почали вивозити худобу – майно селян, тоді згадали і про Оксану.

«Ти ж хотіла ферму? Забирай!».

А що забирати? Землі немає! Худоба і хліви – це вже майно орендарів. Ось так і пішло все шкереберть через людську недалекоглядність і заздрісну українську натуру.

«На той час на фермі було 250 голів. Якби я забрала ферму, я б вибракувала поголів’я і для початку купила б 50, але елітних, а далі б поступово розвивались би і нарощували, – пояснює пані Оксана. – Сьогодні в селі вже немає навіть приміщення, яке можна було б орендувати під ферму».

 

Сумні реалії молочного фермерства

 

До відбору тварин родина Верхуш підходить, як ви зрозуміли, відповідально. У дійному стаді – два симентали і 14 українських чорно-рябих. Тому і віддача належна – 4500 кілограмів середньорічних надоїв з кожної корови.

Нині у Стахорщині ще чимало корів. В селі кілька випасів і дві череди, у кожній з яких понад пів сотні корів. Молоко селяни здають на Новгород-Сіверський сирзавод. Наразі підприємство дає ціну 7 гривень для селян і 8 гривень для фермерського господарства. Втім, податки з’їдають навіть ту невелику накрутку.

molpunkt

Молокоприймальний пункт з холодильником поставив власним коштом сирзавод

 

«Які плюси від ФГ? – міркує власниця «Мілкс ноу». – Плюсів, як таких немає, окрім трудового стажу. Одна гривня націнки в ціні йде на виплату податків – податок на додану вартість та єдиний податок з фізичних осіб. Ми з чоловіком зареєстровані як власники, щомісяця треба заплатити більше 3 тисяч гривень тільки пенсійного. І ще платимо подохідний податок – 5 відсотків від прибутку. Все, що наробляється на різниці в ціні, з’їдають податки, і навіть виходить дешевше, ніж у населення».

Як тут працювати і як тут розвиватись? Звісно, якби банки погодились надати кредит на будівництво міні-ферми, то все могло б змінитись. Принаймні в Стахорщині б з’явилось кілька додаткових робочих місць і який-не-який шанс для села. А так все печально.

«Думаю, що вже через 5 років тут нікого не буде», – песимістично зітхає Оксана Верхуша.

 

Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора

Схожі матеріали (за тегом)