|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 17:47 | 03.29.2024

Лікар… годинників

Федір Поляк майже все життя лагодить годинники, а ще захоплюється риболовлею. Чоловік – совісний, працелюбний, чуйний, хоч доля його не милувала – зазнав і голоду, й холоду, і поневірянь, а коли, здавалося б, життя налагодилося, – втратив сина…

Сидимо з Федором Олександровичему нього вдома, в скромній чернігівській квартирі на 14-му поверсі, на Рокоссовського, неквапливо бесідуємо. Щойно прийшов із риболовлі, відпочиває.

1fedsofpolyaki

Федір Поляк із дружиною Софією

– Федоре Олександровичу, Ви – звідси родом?

– Авжеж, народився на Придесенні – в Чернігівському районі на хуторі Моргуличі. Батьки працювали в колгоспі. Але виріс я без тата – він загинув на війні в 1942-му. У мами було четверо дітей. А що тоді платили в колгоспі? Я пішов трудитися в 13 років, тоді ще воли запрягали. Та я й працював, мов віл. І за цілий рік отримав аж пуд хліба й 13 карбованців. В основному, нас виручав город. А ще корова була. Втім, пам’ятаю, в 1947-му ми буквально пухли від голоду в селі. Матуся – інвалід, батька немає…

– Повоєнна розруха…

– Збирали гнилу картоплю в полі, варили пампушки з конюшини й липи. Так і виживали. Проте одного разу навідалися до нас фінінспектори. Кажуть: «Маєте земельку? Платіть податки». А звідки ті гроші взяти? Немає. То вони описали все майно – забрали нашу корову-годувальницю, вишиті кролевецькі рушники, дзеркало, навіть ляльки-мотанки – не магазинні, ручної роботи, з ганчірок… Що робити? Мама у відчаї розповіла вчительці, й та, добра душа, написала листа до Москви, в Кремль, – Миколі Олександровичу Булганіну, який тоді очолював радянський уряд.

– Вчителька не постраждала?

– Ні, невдовзі з Москви надійшла відповідь: місцеві власті мали віддати нам усе конфісковане майно, а ще допомогти продуктами, одягом… Адже ми були багатодітною родиною фронтовика, який загинув, захищаючи Вітчизну. Втім, повернули лише корову. І то добре! Отож моє дитинство було важким. Хотілося швидше вирости й вирватися з того злиденного, безпросвітного життя, отримати нормальну освіту. Я ж лише сім класів закінчив, бо зранку й до смерку трудився в колгоспі. Однак вирватися було дуже непросто – нам, селянам, не віддавали паспорти. А хто ти без документу? Ніхто! Що робити? Поїхав працювати на цілину, до Казахстану…

– За комсомольською путівкою?

– Так. За вісім місяців заробив сім центнерів пшениці й валянки. Зате стільки вошей привіз… Може, цілий кілограм! Ми жили за 150 кілометрів від райцентру, в степу. Один раз на місяць до нас привозили кіно – приїжджала старенька «кінопередвижка». А ми прямо в клубі мешкали. Ну от, як казахи прийдуть фільм дивитися, так ми потім місця собі не знаходимо – крутимося всеньку ніч, бо ж чухається, свербить…

– Паспорт хоч віддали?

– Ні… Навіть робота на цілині не допомогла! Тому незабаром наважився на другу спробу, й цього разу мені таки поталанило отримати документ. Жив на Луганщині, в Лисичанському районі (є таке селище – Привільне). Я там вступив до гірничопромислового училища. Закінчивши його, працював два роки в шахті: машиністом електровоза й прохідником (це – той, хто пробиває штрек, а далі нарізаються лави). Чоловіки, шахтарі, зазвичай після важкої роботи йшли пити горілку, а я… готував уроки, бо навчався у вечірній школі. Все-таки хотілося втілити свою мрію! Ще я самотужки навчився грати на гармошці, баяні й гітарі. Співав, тенор у мене був…

– А у війську Ви служили?

– Аякже! Призвали з Донбасу в 1962-му. Служив у Казахстані, поблизу космодрому Байконур. Відверто кажучи, умови були нестерпними: вдень – пекельна спека, вночі – пронизлива холоднеча. Щодоби – безперервний вітрюган: пилюка в казармі, наче туман, стояла! Безкрайній степ – жодного дерева. Отруйні фаланги, скорпіони, змії. Води не було – пили іржаву просто з каналізації… Втім, було дуже красиво, коли цвіли тюльпани – буквально ціле море різнокольорових квітів! Це – в березні й на початку квітня, а вже в травні – лише випалена сонцем, гола земля. Я спочатку в ракетних військах служив, а потім поталанило потрапити в будівельний батальйон, то хоч трохи грошей додому привіз. Проте приїхав з армії інвалідом – сильно застудився, пішло ускладнення; не раз лікувався в шпиталі, маю відтоді групу…

– Повернулися в Україну?

– Ну, а куди ж? Завідував сільським клубом у Халявині і вів гурток. Спробував вступити до студії знаменитого хору імені Григорія Верьовки – не вийшло. Звичайний сільський хлопець, без блату… Але, відверто кажучи, не шкодую. Ви ж знаєте, як у нас ставляться до культури, і як вона фінансується – в останню чергу. Зарплата в мене була мізерною, тож і вирішив: хай музика (я ж навіть ноти самотужки вивчив) та задушевні українські пісні залишаться моїм захопленням, натомість потрібно опанувати таку професію, яка б давала можливість нормально жити, належно піклуватися про майбутню сім’ю.

– І Ви стали майстром із ремонту годинників!

– Звичайно, не одразу – спочатку закінчив у Дніпропетровську училище, де й навчився всіляким премудростям своєї професії. Взагалі, мені порадив один знайомий: «Чудова спеціальність, інтелігентна, і платять нормально». Так і трудився потім усе життя – п’ятнадцять років на Чернігівському заводі «Ремпобуттехніка», далі – стільки ж у «Воєнторзі». Згодом став приватним майстром – заробляв індивідуально… Зараз я – на заслуженому відпочинку, та все одно годинники лагоджу для душі, коли люди просять.

– Не шкодуєте, що стали годинникарем?

– Ні, досі дякую Богові, що дав заробити. Причому не просто на окраєць хліба, а й на хліб із маслом. У мене спочатку був наставник – Абрам Ісакович Гісін, то він щиро дивувався: «Федю, як ти зміг вивчитися на годинникаря? Це ж – традиційна єврейська спеціальність». Якось вирішив мене перевірити. У нього була велика коробка з-під телевізора, а в ній – сила-силенна запасних деталей із різних годинників. Каже мені: «От, юначе, випав накладний камінь із жіночого ручного годинника«Зоря-мрія». Якщо знайдеш його в цій купі запчастин, то я дійсно повірю, що з тебе вийде майстер». А він же – зовсім крихітний, мов макове зернятко. Ну, я й шукав – три дні ретельно перебирав усе те причандалля, доки знайшов той єдиний камінчик. Був, як то кажуть, на сьомому небі від щастя. Адже Абрам Ісакович мене визнав!

– Взагалі, які риси характеру потрібні для цієї професії?

– Терпіння, бо ж доводиться годинами сидіти зігнутим у три погибелі, пильно вдивляючись у «нутрощі» кожного годинника. Зазвичай я працював по вісім годин, але доводилося й значно більше. Клієнтів вистачало, тільки встигай! Нерідко траплявся заводський брак. Що вдієш? На якомусь заводі напартачать, а ти мусиш терпляче сидіти й переробляти, доки не полагодиш. Щось увесь час підточуєш, обережно промиваєш деталі різними кислотами-розчинами. Це, зрозуміло, не надто корисно для здоров’я. Але така професія: як і скрізь – свої плюси та мінуси. Мені подобається, інакше б не працював. Ну, й кмітливість треба мати, адже годинників – багато, і в кожного – свій «характер».

– Добре, є у Вас ще одне цікаве хобі…

– Риболовля! Так, це – не для заробітку, адже риби в Десні залишилося мало. В усякому разі, в Чернігові можна день із вудкою простояти й прийти з порожніми руками. Ні, для мене це – віддушина, спілкування з природою. Та й нерви неабияк заспокоює. Звісно, іноді трапляються усілякі пригоди. Я ж і взимку рибу ловлю. От цього року, в лютому, сидів на крижаній Десні, в Чернігові, біля колишнього полку зв’язку. Згодом лишив рюкзак та вудку біля ополонки й пішов перекусити. Аж раптом лід тріснув, й острівець криги з моїми речами поплив чимдалі річкою. Можете собі уявити?! Там ще один добродій лишився – люди на березі побачили, що на «айсбергу» скоцюбився бідолашний рибалка, й хутко викликали рятувальників.

– Приїхали?

– Так, правда, чоловікові вже нічого не загрожувало. А мені довелося десь із кілометр чимчикувати вздовж берега, доки визволив свої манатки... Тепер я зазвичай оповідаю такі гостросюжетні, пригодницькі, часом кумедні історії з гумором – їх у кожного рибалки вистачає, однак тоді мені було не до сміху… Але люблю я цю справу – сидиш собі з вудкою, слухаєш проникливу лісову тишу, насолоджуєшся спокоєм, розмірковуєш про все на світі. Власне, всі справжні рибалки – філософи!

– Федоре Олександровичу, знаю, свого часу Ви пережили велике горе – втратили сина Сергія. Обдарованого художника, який трагічно загинув, не доживши до свого дев’ятнадцятиліття. Інколи важко примиритися зі смертю, яка рано, часом дуже рано забирає найкращих. Він був справжнім митцем. Проте чому був? Його картини залишаються з нами. Фахівці оцінюють їх дуже високо. У Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана трепетно бережуть пам'ять про відомого земляка – Сергія Поляка, влаштовують персональні виставки його картин.

– Для мене кожен такий день – це справжнє свято! Я дуже вдячний усім небайдужим людям, які так прекрасно організовують ці виставки, а також – всім шанувальникам мистецтва, хто щиро цікавиться творчістю мого сина. Життя Сергія було надзвичайно коротким, але яскравим, насиченим. Нині йому виповнилося б 39 років… Одного разу, відзначаючи день народження Серьожі, я присвятив йому свого вірша:

 

Сергієві Поляку

 

Ми зібралися знову

Біля місця святого.

Стихли марні розмови,

Тільки тиша любові.

 

Тільки тиша безмежна,

Тільки вірність і віра.

Ти не був обережним –

Жив натхненно і щиро.

 

Був привітним, мов літо.

А душа все страждала,

Бо буденного світу

Все було тобі мало.

 

Що ж, від болю – до раю

Йди, єдина дитино!

Тільки батько шукає

Все тебе на картинах…

 

– Дякую Вам за цю розмову, за цікаві й зворушливі спогади.

– Спасибі й Вам, що згадали про мого сина!

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)