|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 21:48 | 10.21.2021

Ювелір з юридичним дипломом

Ювелір з юридичним дипломом

Сайран Мінасян із села Горбове, що на Куликівщині, – ювелір із неабияким стажем.

Його клієнтами були депутати, бізнесмени, олігархи, навіть президенти та їхні перші леді. А його роботи стали окрасою не однієї приватної колекції. Свій професійний шлях чоловік почав, ще бувши тринадцятирічним хлопчиком, коли батько подарував йому набір інструментів. Прагнучи довести, що він вартий такого дорого подарунка, Сайран Мінасян став одним із кращих ювелірів Вірменії, а його батьки безмежно пишалися сином.

 

Все почалося з подарунка

 

Захоплення ювелірною справою у Сайрана Мінасяна почалося ще в зовсім в юному віці, і переросло в професію. Хоча в роду ніколи не було ювелірів.

«Коли мені виповнилося 13 років, батько подарував набір слюсарних інструментів у гарному дерев’яному ящичку, – згадує майстер. – На той час це був дуже дорогий подарунок. У нас заведено так, що дорогий подарунок треба заслужити. Навіщо мені дарувати пилу, якщо я не буду нею пиляти? Якщо я буду нею користуватися, то наступного разу подарують кращу. Тому цей подарунок був для мене стимулом. І щоб довести батьку, що я вартий такого подарунка, я почав щось робити. Взяв латунну гайку, постави в тиски, запиляв напильником і вийшла каблучка. Та я вирішив не показувати її батькові, а взяв ще одну гайку, заточив і вийшло щось схоже на печатку. Показав батькові, але мені тоді здалося, що йому не сподобалося і я вирішив зробити щось інше. Тоді я взяв шматочок ебоніту, просвердлив, заточив, подряпав, зробив гравірування. Показав батьку. Він подивився і сказав «Молодець!», а через два дні дав мені номер телефону і сказав, щоб я подзвонив – на мене там чекатимуть. Це був брат батькового товариша, ювелір, член союзу художників СРСР. І я почав у нього вчитися. Зробив хрестик, йому сподобалося. Потім спитав, чи можу ще щось таке зробити. Я сказав, що можу. І пішов додому. У мене тоді, по суті, не було жодних знань, та й інструменту нормального не було. Десь три місяці я не ходив до нього, робив жіночий браслет. Я його бережу й донині, дуже дорогий мені».

 

Ювелірне майстерство і в армії згодилось

 

Після того, як Сайран Мінасян зробив свій перший браслет, він дуже багато вчися ювелірної майстерності в Єревані. Опановував гравірування, монтування, закріплення. Після школи отримав освіту в Ленінградському вищому художньому училищі.

Вміння вправлятися з металами допомогло чоловіку і в армії.

«Я, можна сказати, не служив, – розповідає Мінасян. – Якось я взяв шматочок латуні і на ній зробив гравірування. Підійшов до мене офіцер і спитав, чи можу я зробити таке гравірування з номером квартири і прізвищем. Я, звичайно, зробив. Після цього підійшов інший, потім ще один, ще один… Так два роки і прослужив, займаючись улюбленою справою».

braslet

Після армії чоловік почав працювати на єреванському ювелірному заводі і паралельно виконував замовлення на дому. До речі, дозвіл на роботу вдома мали тоді одиниці.

«Я на той час вже став народним умільцем і почав працювати на дому, – розповідає майстер. – Тоді це могли робити лише ті, хто має відповідну «бумагу». Якщо б її не було, то спокійно можна б було отримати за це тюремний строк. Згодом почав брати участь у багатьох виставках. Браслети, кольє, пояси – дуже багато зробив виробів, які перебувають зараз у приватних колекціях. Якось у Греції показав свою роботу – кольє. Воно сподобалося першій леді, і я їй його просто подарував. Працював у ті часи лише зі сріблом, бо на золото на той час було табу. Як у народного у умільця в мене був ліміт: на рік, наприклад, я мав право купити у держави три кілограми срібла, і ні грама більше. А потім ще й могли прийти перевірити, скільки використав, скільки лишилося. Ну, звичайно, діставали, викручувалися якось».

 

Змінити прізвище – це зрада

 

У 1988 році роботи Сайрана Мінасяна помітили в Росії. Йому навіть пропонували переїхати до Москви, але з неприйнятною для майстра умовою.

«У Москві проходила виставка робіт майстрів з усього Радянського Союзу, і я став її лауреатом, – розповідає Сайран Мінасян. – Мені на той час було 28 років, і для мене це була велика честь. Мене викликали в кабінет і запропонували переїхати до Москви. Обіцяли дати квартиру, прописку, машину, – словом, всі умови, але називали мене «товарищем» Мінасовим, а не Мінасяном, натякаючи, що я отримаю все це, якщо зміню своє прізвище на російське. Я – з дворянського роду, і змінювати своє прізвище – це для мене зрада насамперед самого себе. І я відмовився».

 

Без роботи, але з коханою

 

Під час відпочинку на морі Сайран познайомився з дівчиною з Броварів Світланою, і сім років до неї залицявся. У Єревані разом з другом тримав підпільний ювелірний цех, добре заробляв і щомісяця прилітав до коханої. І коли випала нагода переїхати в Україну, так і зробив.

«Як зараз пам’ятаю: взяв невеличку сумку, поклав туди дві сорочки і білизну. У кишені були дві тисячі рублів. І поїхав у Київ. Усю свою справу залишив другові. Не взяв жодного інструменту. Ми зі Світланою одружилися. Потім доньки народилися. Спершу в мене роботи тут не було, але я купив необхідні інструменти і почав працювати вдома: робив прикраси зі срібла і розносив по кіосках під реалізацію. Паралельно працював у Києво-Печерській лаврі. Там і досі зберігаються чотири мої роботи: кадило, два хрести і скринька. Згодом мене запросили працювати оцінювачем у київський ломбард. А через деякий час відкрив власну майстерню з виготовлення прикрас із золота та срібла. У мене було вісім точок у столиці, а майстерня знаходилася на Борщагівці. Надходили замовлення від різних людей, навіть депутатів Верховної Ради. Леонід Кучма під час президентства замовляв комусь на подарунок два золоті персні з великими діамантами.

graviru

Потім – революція в 2004 році в Києві, курс долара виріс – людям на хліб не вистачало, не те що на прикраси. Потім – 2014 рік, знову революція, знову виріс курс долара. Точки довелося закрити. Відтоді я перестав робити прикраси, хіба що для знайомих і рідних можу, якщо треба дуже. А на замовлення більше не роблю. І насамперед через те, що в мене вже зараз дуже погіршився зір, і щоб працювати якісно, потрібно користуватися мікроскопом. Тому зараз більше по дереву роблю. Хоча душа лежить до ювелірної роботи».

 

Будинок вибрав господаря

 

Сайран Мінасян до Горбового переїхав понад десять років тому. І хоча спершу він хотів поселитися в глушині, та будинок цей йому дуже сподобався.

«Коли у 2011 році розпалася моя сім’я, то мені хотілося кудись переїхати, – розповідає Сайран. – У мене був знайомий у куликівській поліції, ми з ним їздили по селах і дивилися будинок. Я хотів купити житло десь у тихому, безлюдному селі. Та коли проїздили тут, мені дуже сподобався саме цей будинок, і він якраз продався. Я його купив, почав потроху обживатися, теплицю на 150 квадратів побудував, взимку зелень на продаж вирощую. Потроху будівництвом займаюсь. Хочу терасу і санвузол зробити».

Сайрану подобається тихе і спокійне життя у селі. І хоча з дружиною не живе десять років, але підтримує теплі стосунки.

«З дружиною ми лишилися друзями, завжди дзвонимо одне одному, розмовляємо, допомагаємо, – говорить чоловік. – Я взагалі не розумію тих людей, які розлучаються і стають ворогами одне одному. Це неправильно. Ворогів можна нажити де завгодно, а от знайти друга – це проблема. До того ж у нас дві чудові доньки і вже двоє онуків, і саме це робить мене мільйонером. Адже вони – мій найбільший скарб».

 

Вміння хоче передати

 

Найбільше бажання майстра на сьогодні – передати свої знання. Адже він сам навчався в одного з кращих майстрів Єревана, тому хоче всі ці старовинні техніки зберегти.

«Все те, що я знаю, я б дуже хотів комусь передати, – говорить майстер. – Так, сьогодні повно гарних ювелірів, але мало хто знає ті технології, які знаю я. Мій учитель, коли переїздив до США, лишив свої записи. Там дуже багато чого цікавого, а особливо древня технологія ювелірного мистецтва. Сьогодні срібне покриття, наприклад, квітки, не кожний зможе зробити. Це дуже складна технологія. А я робив! Колись прочитав у газеті новину, що якійсь співачці подарували три троянди, покриті сріблом. Я загорівся. Спочатку спробував на листку петрушки, а потім була троянда. Мені сестра допомагала, вона хімік. Те ж саме і гравірування – це та техніка, якою треба вміти користуватися. На моїй батьківщині є такий звичай: на весіллі у молодят стоять два келихи, трохи менший – то нареченої, а трохи більший – нареченого, а на них фотографії. У нареченого на кубку вигравірувано фото нареченої, а в нареченої – жениха. Те гравірування виходить схожим на чорно-білу фотографію. Сьогодні це рідко хто може робити, а я робив. І був би щасливий навчити когось, аби мене хтось згадував так, як я згадую свого вчителя. Адже якщо б не він, то я б не навчився всього того, що вмію».

yuvalirka

За словами Сайрана, вчитися може будь-хто: дитина чи дорослий, жінка чи чоловік, головне – велике бажання.

«В Єревані я у місцевому будинку культури вів гурток, – згадує майстер. – Я навчав дітей молодших класів ювелірної майстерності. І приходили не лише діти, а й дорослі. Якщо є істинне бажання вчитися, а не просто «хочу», то неважливо, скільки тобі років.

Пам’ятаю, ходив на гурток один хлопчина, якого мама возила здалеку і завжди чекала, поки тривало заняття. Якось вона побачила, як я гравірую, підійшла і попросила, щоб я і її навчив. І вона привозила сина і сама навчалася з ним».

 

Від срібла до дерева

 

Сьогодні Сайран Мінасян втілює своє вміння в дереві. Він не лише виточує і гравірує його, але й робить цілі вітрильники. Так, за три місяці минулої зими він виготовив двопалубний корабель.

«Давно колись мені попалися креслення звичайного вітрильника, і я його змайстрував, але завжди хотів зробити ще більший, – говорить майстер. – І якось натрапив у кіоску на креслення бажаного розміру. Через деякий час побачив ще один, купив і почав робити. Усю зиму сидів над ним. Майже всі деталі, окрім гармат та балясини, робив сам. Це досить кропітка робота. Адже тут усе має бути симетрично, рівно, щоб деталі були схожі одна на одну».

За словами Сайрана Мінасяна, порівнювати дерево і метал не варто. У кожного є свої переваги і недоліки залежно від виробу.

«З металу можна зробити те, що не зробиш із дерева, і навпаки, – говорить майстер. – Не можна порівнювати ці два матеріали. З деревом дуже приємно працювати. Я почав його використовувати не так давно. Навчався сам, просив, щоб мені показали, як точити, а гравірувати пробував сам. Я вже майже зробив токарний станок по дереву, він готовий на 80%. І планую тепер працювати з деревом. Заточити, щось гравірувати. Тут узори крупні, мені і в окулярах видно. Адже я без мікроскопа не зможу гравірувати метал. Та все одно моя душа – з ювелірною професією».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ

Схожі матеріали (за тегом)