|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 3:40 | 04.19.2024

Хто б знав, скільки в Україні «елітних» дурнів, якби не телебачення й Інтернет

Де багато лементу – там роботи мало 

Якось прочитав розумні слова, що влучно характеризують біснувато-зажерливих представників української державної політики: «Дурість – це не відсутність розуму, це такий розум». Біда нашого суспільства в тому, що до влади нерідко пролазять (електорат підсаджує) саме дурні із деяким зачатком розуму й прислужливі, які особливо нестерпні й небезпечніші ворога. Вилікувати їх неможливо,  від дурості ліків немає.   Тож і доводиться суспільству миритися з такими керманичами від виборів до виборів, терпіти їхню брехню й зраду. Бо й зраджують саме ось такі «свої», а вороги  не зраджують, вони очевидячки  лихо несуть. 

Дурні ж із зачатками розуму, як правило, першими зраджують  і своїх президентів, у них нюх на «підстреленого» лідера, як у прислужливої собаки.  Політична ж зрада в Україні не вважається паскудством, то такий рівень розуму  й «повноводне» джерело збагачення на продажній політиці.  А оперативність міняти  партійну  шкіру – як у гадюки, яка  затісну шкіру скидає, але повадки не міняє, оскільки не наділена іншою наукою, ніж отруйно кусати. Так і живемо вже тридцять років у країні перефарбованих демократів, де важко розібратися, хто лютіший ворог – свій чи  агресор, і що з цим робити? 

Жити в таких роздумах  «допомагають»  народу вітчизняні ЗМІ,  передусім телебачення й Інтернет. Замість виконання головного завдання нації – вчити людей мислити, обговорювати масштабні і місцеві проблеми, вони тиражують здебільшого політичну дурість, виводять у ранг «відомої людини» політиків із «зачатками розуму» або й зовсім без розуму. 

Недавно  протягом майже двох тижнів українські журналісти з неабияким азартом «обсмоктували» смердючу «кістку», кинуту суспільству мовним чиновником Кременем – з колишніх біло-голубих.  Зробити щось корисне для суспільства й розвитку української мови,  не вистачає ні розуму, ні «кебети», а піарнутися дурістю у нашій державі, – як соковито  плюнути.  Ще й станеш «національним» героєм  для   російських  ЗМІ: за зарплату від українських платників  податків провокаційний чиновник створив неабиякий  резонансний привід  для кремлівської пропаганди – став дуже відомим і в Україні, і в Росії. 

Журналісти резонанснули відповідно й «доленосну» заяву від колишнього посла України в США Валерія Чалого: «Допомога від США буде!» Це сказав не Байден, і навіть не сенатор, а дипломат, який у липні 2019 року звільнився з державної служби, бо «підходи нинішньої президентської канцелярії суперечать його уявленням про «традиційну дипломатію». А до якої дипломатії належить заява відставного українського державника про американську допомогу?  Що якась допомога буде від США – й без Чалого відомо, і його заява, як то кажуть, – другий хвіст кобилі. Колишній посол  і раніше полюбляв робити гучні заяви з тих питань і проблем, до яких не має ніякого відношення, просто –  якби щось «модне» ляпнути, і щоб ЗМІ підхопили, звісно, українські, а зарубіжні, хіба що плечима здвигнуть, а може й пальцем біля скроні покрутять.   

А який «далекоглядний і мудрий» колишній міністр закордонних справ Павло Климкін: «Меркель запропонує Зеленському те, що погодить у Путіна». Це пишуть й інші блогери, але наперед виставлена «розумна» думка колишнього дипломата, яка ніколи не увійде у золотий фонд цитат «відомих українців», бо Климкіна роблять «великим» продажні журналісти  з «деяким зачатковим розумом». Показують Климкіна всезнайкою із зовнішньої політики, хоч його відомий співвітчизник (Климкін росіянин, там і освіту фізика здобув) Антон Чехов свого часу визначив: «Усе знають і все розуміють тільки дурачки і шарлатани». Саме таких найчастіше піарять українські журналісти. 

 Значно вищий рівень «розуму» вловили  наші «літописці епохи» у нинішнього закордонного міністра Кулеби:  пообіцяв українську перемогу і деокупацію Криму.  Коли це відбудеться – журналісти не написали, бо  й автор «золотих» обіцянок не сказав. А от те, що Кулеба нагадав російському колезі Лаврову про вторгнення Росії на Донбас – тиражують  це «екстрене» повідомлення вже більше тижня. Наскільки міліметрів наблизилася Україна до деокупації Донбасу від таких «грізних нагадувань» – таємниця.  

Тиражування  пустопорожньої політичної дурості відбувається на фоні подальшого збіднення і вимирання української нації, невпинного зростання цін на комуналку, ліки і продукти харчування, на фоні подальшого «розквіту» купівлі безкарності і взагалі безправ’я. В середньому кожної хвилини виїжджають з України двоє заробітчан, продовжують гинути на Донбасі наші бійці, люди із страхом очікують   наближення опалювального сезону, грошей на субсидії не вистачає,  а журналісти «годують» свій народ райдужними заявами  діючих і відставних мало розумних недоуків в державному управлінні й економіці, прикуплених малоклепкових експертів. Вони не злазять з телеекранів і сайтів, але народна мудрість гласить: там де багато крику – там роботи мало. Справді, що змінюється на краще для простолюду від отого безперервного лементу на телеекранах від владних і опозиційних різних мастей «борців» за достаток і щастя людей»?  І як ото війну на Донбасі не закінчують, бо на ній добряче заробляють невгамовні  «борці» за мир, так і немає результатів від лементувальників  проти високих комунальних тарифів та цін на  продовольство і медицину, проти ринку землі, – і все без толку. Та вони й не стараються добитися якогось  толку на благо народу, бо тоді треба придумувати іншу боротьбу, але  стара, заяложена  давно вже на слуху. 

 

Формула німецького економічного дива: «Прибутки сьогодні, інвестиції завтра, робочі місця – післязавтра»

 

Над цією формулою не працюють результативно ні урядовці, ні опозиціонери, які рвуться у владу. Бо  навіщо їм   придумувати щось нове, економічно обґрунтоване, скажімо,  стосовно землі,  коли вже протягом 30 років періодично оживає лозунг «Земля – фермерам, за ними майбутнє України!»  Передусім нагадаю опозиціонерам,  лідери яких були на верхівці влади і нічого не зробили для «улюблених» фермерів, лише по 50 гектарів землі роздали всім бажаючим і грошенят трохи кинули на техніку, але набагато більше вкрали з державний фермерський фонд, роз’їздили його по закордонах «вивчати досвід». Роз’їжджали ті, хто ніколи не працював на землі й не збирався працювати,  оскільки їхня професія – заробляти на боротьбі або «за», або «проти». Тож «вивчений» ними   досвід – польський, американський, австралійський, голландський, німецький,  – у нас не прижився, бо й «вивчався» не для цього.  І переважна більшість перших масових фермерів не працює на землі. 

Не бачу кваліфікованої реакції борців проти ринку землі на «доленосну» інформацію: «В Україні різко виросла кількість проданої землі». Подібної «радості» не зустрінете в жодній цивілізованій країні світу. Бо ніде не торгують землею, як телевізорами чи навіть автомашинами. Земля продається, а найчастіше здається в оренду, лише тим громадянам, які мають відповідну освіту й досвіт роботи на землі, і хоча б зачаток матеріальної бази. Тобто, одного бажання стати фермером,  купити землю чи взяти її в оренду,  – замало, думаю, знають про  це й борці за   тотальне фермерство, але на чомусь же треба піаритись.  

Не бачу, щоб  Слуги народу» і «пани-опозиціонери» цікавилися, хто купує землю «різкими темпами»? Хто вже закачав рукава для розвитку аграрної економіки? Які передові технології запроваджуватимуться на проданій землі? Звідки і на які цілі прийдуть інвестиції на куплену землю?  Чи запроваджений державний контроль за ефективністю й  бережливістю проданої землі, як існує це в нормальних державах? Як планують нові господарі землі підняти врожайність, взагалі ефективність роботи на кожному клаптику землі? Відповіді на  запитання ніде не бачу. Натомість натрапив на «розумні» варіанти використання земельних ділянок: 

1. Здати в оренду і отримувати постійний дохід, надалі тільки зростатиме.

2. Бути фермером, розвивати власну справу. 

3. Використати ділянку як заставу. Отримати кошти на розвиток свого господарства або на свої інші цілі.

4. Подарувати або віддати у спадок. 

5. Продати іншому громадянину України, а з 1 січня 2024 р. – і українській компанії. 

Де тут найголовніші завдання цивілізованого використання найбільш  родючої української землі: забезпечити європейсько-американську прибутковість з кожного гектара  заради підняття добробуту селян і працівників соціальної сфери, наповнення державної скарбниці,  створення нових робочих місць, організація місцевої переробки з доданою вартістю,  розвиток інфраструктури для сімейного аграрного бізнесу… і багато всього, що обіцяли перед відкриттям базару землі?  Чи візьмуться за втілення в життя формули батька німецького економічного дива? Натомість  вже на початку земельного базару бачимо ситуацію   гіршу, ніж передбачали вчені експерти й досвідчені практики. Головним є – купи-продай. В ході цього дикого розпродажу землі можемо одержати наслідки гірші,  ніж після примусової колективізації в 30-х. Як тоді, так і тепер не розглядається найважливіше для всього людства  – створення належної продовольчої безпеки для національного суспільства. Якось уже цитував великого француза Жан-Жак Руссо: «Єдиний засіб утримати державу в стані незалежності від кого-небудь – це сільське господарство.  Володій ви хоч усіма багатством світу, якщо вам нема чим харчуватися – ви залежите від інших. Торгівля створює багатство, а сільське господарство забезпечує свободу». 

Покажіть мені хоч одну інформацію про те, як український уряд результативно працює над формуванням продовольчого  запасу, передусім  й на випадок засухи й неврожаю? Недавно з’явилася інформація, що в найбільшому водосховищі США води поменшало. Там ще раніше стали приділяти більше уваги розвитку зрошувальної системи. Землю продовжують скуповувати у державну власність, щоб мати гарантію створення продовольчої безпеки. І така турбота про своїх громадян присутня в кожній цивілізованій державі, де й за цінами на продовольство слідкують. В Україні лише повідомляють: ціни невпинно ростуть. Зате обов’язково добудують другу чергу Національного музею Голодомору-геноциду. А на флагштоку найбільшого прапора встановили новий тризуб. Набудували й нових флагштоків, вартістю в не один мільйон гривень…

Хтось може сказати, що не хлібом єдиним живуть українці. На цю правду  не вперше цитую безсмертного Бориса Олійника: «Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним. Істинно так … коли маєш хліб на столі». Ми живемо в найбагатшій країні Європи на всі ресурси, і людей багатих у нас, мабуть,  не менше, ніж у Європі, заодно бідних українців з кожним роком більшає й більшає. А скільки було б насправді, якби мільйони не виїжджали за кордон на заробітки? В тому числі батрачити на чужій землі, на чужу економіку. Українські ж керманичі  радуються  різким ростом кількості проданої землі. Може, заробітчани з Польщі повернулися до тієї землі, свою родину годуватимуть і державну скарбницю наповнюватимуть?

Ні, вітчизняні ідіоти радять інше: продати, у банк заставити, подарувати, дочекатися, коли агрохолдингам дозволять купувати. Хоч вони вже неофіційно скуповують українську землю. Але, звісно, не для формування продовольчої безпеки, соціально відповідального аграрного бізнесу і викорінення бідності, як досяг цього за останні роки  Китай з майже півторамільярдним населенням.  І в нашій країні є такі можливості, в тому числі й за рахунок правильної аграрної економіки. 

У 2003 році я опублікував у обласній газеті «Гарт» статтю «Кукурудза збагачує Америку, вона може збагатити й Україну». Звісно, якщо розумно займатися цією культурою, а не так, як за часів Хрущова. І далеко не кожен землевласник чи орендар має змогу високорентабельно займатися цією культурою: потрібно мати належний сушильно-елеваторний комплекс, виходи на зарубіжні фірми,які виробляють відповідне обладнання, які працюють із світовими гібридами кукурудзи та багато іншого, що має наше господарство, тож і прибуток з гектара посівів кукурудзи у нас «дотягує» до рівня США. З тих прибутків і найвищу оплату за земельні паї платимо, збільшуємо податки, втілюємо в життя соціальні проекти, дороги і житло будуємо, годуємо майже півтори тисячі родин наших працівників. 

Кидаються вирощувати кукурудзу й дрібні хлібопашці, але без відповідної бази й ринкового досвіду продають кукурудзу навіть у сирому вигляді. Від такої реалізації фермерам вистачає на прожиття, а що залишається суспільству? Чому б державі не допомогти їм   у виборі посильної спеціалізації та її реалізації! Скільки в нас «дірок» у продовольчому забезпеченні?     

Схаменутися, поки ще не все втрачено, –  не вдається, бо дуже вже «підсіли» на «наркотик», що зветься гарна, казкова брехня, приправлена   подачками. І «наркотик» той не з неба впав, його  «варять» у владних кабінетах, «варять» ті, хто самі спаскуджені наркотиком владолюбства, героїном кар’єризму. Їхні очі блищать постійно жадобою ще більшої влади, рідну матір готові за кар’єру проміняти, не говорячи вже про рідну землю. Ще Тарас Шевченко про таких писав: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте… 

Невже, справді, – національне? Як і сказане українським байкарем Леонідом Глібовим: 

    «Нічого Ослові дорікати…

    Лучше б розуму спитати 

    У того, хто його наймав». 

Два українські класики  застережливо-пророче сказали про сучасних продажних політичних державників  і  електорат, який обирає у владу «елітних» дурнів із зачатками розуму. Радіємо, коли президент Володимир Зеленський періодично їх «перетряхує», але, певно, надто багато обрали у владу з розумом дурня. Поки черга до всіх дійде – може,  й земля в чужих руках опиниться, а в ній же  наше коріння поки-що міцно тримається. Але може і всохнути, якщо й далі безпомічно розводитимемо руками. У європейців і американців повчімося!..

 

Леонід Яковишин, 

Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук, публіцист

Схожі матеріали (за тегом)