Оптик за професією та скульптор за покликанням, він пишається мамою та її роботами. І сьогодні він черпає натхнення з того, що продовжує її справу. Станіслав безмежно любить свою країну і відновлює українську духовність у своїх роботах.

Художниця Людмила Бойко була вчителем української мови та літератури. Сама з Ніжина, але жила й працювала в Чернігові вчителем. Потім почала малювати портрети на Валу. Це їй стало подобатися більше, вона пішла зі школи і повністю віддала себе творчості, надихнувши й старшого сина Станіслава. Довгий час вони працювали в тандемі, проте декілька років тому пані Людмила померла, а Станіслав на довгий час втратив натхнення.

«Мама померла і почалася депресія, бо коли її не стало, я не знав, що робити далі, – згадує Станіслав. – Адже вона постійно підказувала мені ідеї робіт, направляла мене, була поруч, підтримувала і вірила в мене. З дитинства вона побачила в мене талант, купувала мені пластилін, і я з нього ліпив. У мене весь стіл був заставлений пластиліновими фігурками. Я не гуляв на вулиці після уроків, а сідав за ліплення. Це був мій світ. Мені це подобалося, і мама це бачила. Розповідала багато про міфічних героїв, багато казок. Потім ми стали, так би мовити, тандемом. Вона малювала свої картини, а я робив скульптури. Я завжди прислухався до неї, і жодного разу вона не помилилася. Взяти хоча б відомі у всій області тарілки з українською символікою. Це її проект, її ідея, я лише втілював його в життя. І вони й досі залишаються популярними, їх і досі замовляють люди. Та коли мама померла, в мені все закрилося. Я почав жити за рахунок якихось невеликих сувенірних фігурок, розфарбовувати, продавати. І так тривало досить довго, поки я повірив у себе і зрозумів, куди далі йти, що робити».

Без конвеєра не вижити

Станіслав Островський робить різні скульптури та барельєфи. Це можуть бути унікальні твори, в єдиному екземплярі, а можуть бути статуетки, які доводиться повторювати декілька разів. І без цього ніяк, бо треба виживати.

«Я працюю з глиною та гіпсом. Глину для своїх виробів копаю на «Нафтобазі» в Чернігові, – розповідає майстер. – Там така гарна «шоколадна» глина, я більше ніде такої не бачив. Всі інші матеріали закуповую через Інтернет або в спеціальних магазинах, проте не завжди цей гіпс є в будівельному. Сьогодні часто доводиться повторювати ту чи іншу статуетку, тому я навчився робити силіконові форми. Спочатку я роблю модель з глини, виліплюю її руками, скальпелем прорізаю всі необхідні мені вигини. Потім висушую її – треба, щоб уся волога вийшла. А далі беру силікон, який спеціально закуповую, і роблю форму. Коли не було силікону, то ти продав роботу – і в тебе нічого не лишилося. Ми ж не можемо точно повторити той чи інший виріб, для цього потрібно мати форму. Я тоді намагався зробити з желатину форми, з пап’є-маше, але все марно. Тому я й почав їх робити з силікону. На жаль, тільки так сьогодні можна вижити, коли робиш конвеєр. Адже одна модель може робитися тиждень-два, а якщо її продати за 300 гривень, а працювати два тижні, то про яке виживання може бути мова?

Роботи живуть у голові

Станіслав Островський вважає, що у скульптурі первинним є сам задум, її ідея та філософія, яку вона несе. Також митець думає, що може сподобатися людям, що матиме попит.

«У роботі важливий процес, сама ідея твору. Адже спочатку образ створюється в голові, ти ходиш з ним, займаєшся іншими справами, а він живе своїм життям, допоки ти не станеш до робити – говорить скульптор. – Бо ж коли сідаю за роботу, в голові вже є образ, і я чітко розумію, що саме буду робити. Зазвичай, коли я роблю якусь із своїх скульптур, то можу по декілька годин сидіти за роботою, а то й цілий день. Все залежить від натхнення. Звичайно, коли це замовлення, то замовник присилає картинку, з якої я ліплю.

Я ж можу додати щось своє, адже під час роботи виникає власне бачення. Та я обов’язково узгоджую цю деталь із замовником».

З Україною в серці

Скульптор підкреслює, що після Революції гідності у наших людей загострилося відчуття любові до України, української символіки, і це вплинуло й на його роботи.

«Сьогодні багато замовлень мені надходить на гіпсові статуетки у формі кобзарів, тарілки з калиною та лелеками, – розповідає Станіслав Островський. – Барельєфи з національними символами і образи Тараса Шевченка. І мене це дуже радує. Адже мама нас вчила любити Україну, бути патріотом. І я хочу продовжувати своїми роботами відновлювати нашу духовність, нашу історію. Я цим просякнутий».

Проект із відновлення пам’ятників

Цього року в Куликівській ОТГ запустили проект із відновлення пам’ятників, залучивши до цього Станіслава Островського.

«На території майже кожного села є пам’ятник, який потребує реставрації, оновлення, –говорить заступник голови з гуманітарних питань Володимир Повозник. – От ми і вирішити потроху їх приводити до ладу. Залучили до цієї роботи скульптора з Горбового. Хлопець молодий, талановитий. Ми закуповуємо матеріали, а він робить. За роботу йому платимо. І ми вже можемо побачити, як змінилися ті об’єкти, з якими він вже попрацював».

За цей час Станіслав відреставрував і надав своєї унікальності відомому в області пам’ятнику хліборобам «Українка» на в’їзді до села Горбове та пам’ятнику воїнам, полеглим у Другій світовій війні, що в Авдіївці. Та це лише початок, адже в планах відновити поступово всі пам’ятники на території Куликівської громади.

«У кожний пам’ятник чи монумент хочу додати частинку української духовності, – говорить скульптор. – Це може бути калина, дубові листочки, щось наше, національне. Там, де є пустота на монументі, я намагаюсь її заповнити. Намагаюсь якесь українське бароко, ліпнину додати. Як нове робити, так і відновлювати старе – все це як нова робота. Єдине – коли реставруєш, то треба набагато менше матеріалу, ніж коли створюєш з нуля. І це все. Адже кожну роботу треба продумати, зробити її унікальною».

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото Олексія Миколаєнка